Тарас Коковський

Старий «Ікарус» під’їхав до двоповерхової сірої будівлі…
-То це школа?
-Наче так… Ходім, пошукаємо когось з керівництва….
Йдемо довгим напівтемним коридором, розглядаючи написи на дверях. Школа як школа…Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які щоразу зігрівають мені серце і душу, як тільки зайду сюди… Дається взнаки те, що сам виріс в учительській родині. Ще досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі… Тьмяне світло настільної лампи “вихоплює” з темряви мамине обличчя…

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи…

-О, здається знайшли кабінет директора! Стукаємо у двері…
-Дозвольте зайти?
-Прошу…
-Ми, знаєте, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Щойно приїхали. Хочемо дещо передати насамперед вам, тобто дітям, вчителям школи. А скільки у школі навчається дітей?
-Зараз понад сто, а до аварії було удвічі більше. Багато людей вже евакуйовано. Виїхали з дітьми.
-А як «ваші» діти почуваються?
-Що вам сказати…Наш медпрацівник щодня має «роботу»…У дітей під час уроків з носа часто йде кров, крутиться голова, вмлівають…І в нас, дорослих ті ж проблеми…
-Розуміємо…Співчуваємо вам… Куди віднести продукти?
-Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо і роздамо дітям.

Майже всі люди у містечку жаліються на постійний головний біль…Таблетки не допомагають…Отак і живуть…Точніше, перебиваються….
-А коли ви довідалися про аварію?
-Через кілька днів, як це сталося. Чутки якісь «ходили»…Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний «металевий присмак»…Потім – головний біль…
-А евакуйовано вже багато людей?
-Практично половину містечка…Решта чекають своєї черги. Куди їхати? Попробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння…Та що там казати, самі знаєте…
За кілька кілометрів від містечка польова дорога «виводить» до лісу…Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівні, хоч корабельні щогли роби…Невже всю оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться…Не хочеться вірити… Це якась маячня… «Зона» Стругацьких? Автобус зупиняється перед шлагбаумом…
-Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго…

Підходимо до шлагбаума…Поруч напис: «Обережно, підвищена радіація, 300 мікрорентгенів на годину»… Так, значиться за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно…Хутчій до автобуса!
-Ну що, «хапанули» дозу – посміхається водій?
-Ага, «вкололися» рентгенами!
-Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає?
-Цікаво, чи вони їх їдять?
-Аякже, тут інших нема.

Повертаємося до містечка… Розкладаємо в автобусі свої перекуски і обідаємо…
-Після обіду під’їдемо до сільради, домовимось про концерт.
-Хоч би не було дощу, щось хмариться.
-Може обійдеться…
-Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай роздадуть тим, хто найбільше потребує.

По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо… Коло сільради виходимо з автобуса…
-Хлопці, візьміть газети і прапори. Газети роздамо після концерту.
За кілька годин нашого перебування у містечку чутка про нас поширилася по хатах…Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика відкрита площадка для танців.
-Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину»…
-Скільки маємо часу?
-Десь біля години, вистачить…
Співаємо з жовто-синіми прапорами в руках…Людей зібралося досить. Слухають. В декого сльози на очах. Після концерту роздаємо «літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
-Дайте ще онту газету…
-А слова пісень, які ви виконували, маєте?
-Деяких тільки, прошу тримайте.

Виступ вдався на славу… Ми ще довго спілкуємося з людьми, розпитуємо про життя-буття. У них цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач 🙂

-Хлопці, дівчата, треба порадитись…
-Якісь проблеми?
-Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
-Ми вже таке бачили…
-Здається, він з тих…
-Кагебістів?
-Ага…
-Що вони нам зроблять, часи не ті!
-Що там у нас ще за «планом»?
-Два села, тут поруч.
-Ну і їдемо, поки не смерклося…
Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села…Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно…Цікаво, взуття і одяг треба буде потім викидати, чи вдасться якось «почистити»? Шкода мештів – зручні…

Я люблю дивитися під час подорожі на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Рушаю туди, сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду…Просто дивитимуся на дорогу…Така краса! Скільки тут навколо зелені! Не хочеться вірити, що вона відтепер «мертва» надовго… Попереду дороги, метрів за триста з’явилася якась вантажівка…
-Він що, п’яний, чи що? – гукає наш водій
Вантажівка виробляє якісь реверанси на дорозі – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно намагається нас «спіймати». Придивившись краще, бачимо, що це вантажівка для перевезення «рідкого» бетону, з величезним баком позаду кабіни. Це наче якийсь сон…За мить вона на швидкості «врізається» в наш автобус якраз з того боку, де сидів я…Якась невидима сила підкидає мене вгору…Приходжу до тями…Лежу поміж рядами сидінь…Довкола – галасують «наші», щось кричать…Хтось вибіг з автобуса до вантажівки…У ній водія не було…Підношуся на ноги і чую якесь дивне клацання в нозі…Різкий біль не дає змоги йти…Хлопці беруть мене під руки і несуть до заднього сидіння.
-Степане, ну як ти?
-Наче живий, от тільки ноги не чую…
-Потерпи. Зараз «спіймаємо» якийсь автобус і поїдемо додому…

Пізно ввечері прибуваємо додому…Хлопці, фактично, на руках приносять мене до помешкання.
-Ну, бувай, тримайся!
-Дякую, хлопці! І ви теж.
Цілу ніч не міг заснути. Різкий біль не давав спокою…На ранок нога розпухла як колода… Викликаю «таксівку» і їду до лікарні…Роблю рентген…
-Ну що, молодий чоловіче…
-Що, погані справи, лікарю?
-Численні переломи ноги, сильно пошкоджена стопа, кістку п’яти роздріблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік…
Сказав, як у воду дивився…Все так і було…Двічі лежав у лікарні. Потім санаторій…Милиці…Паличка…

Через два роки, випадково, «спіймав» на дорозі авто, попросив «підкинути». Розговорились з водієм…Зачепили роботу. Виявилось, що він…рідний брат водія отого «Ікаруса». Буває ж таке?
-А як ваш брат? Ще працює?
-Дякувати Богу, так, працює, «пересів» на інший автобус.
-А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
-Десь біля місяця він стояв у містечку Н., в котрому ви були тоді. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
-То винних так і не знайшли?
-Там все досить «цікаво». Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення «затиснув» педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Виглядає так, що він навмисно зробив аварію.
-Нас тоді попереджали, щоб ми забиралися додому… То їхніх рук справа…
-Чиїх?
-Кагебістів…
-Мій брат теж так казав. А ще він казав, що ви в сорочці родилися…
-Чого б це?
-То ви не бачили автобуса після аварії?
-Ні, я по лікарнях «вештався»…
-Сидіння, поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас би могло просто «перерізати» навпіл… Щасливчик…
-Бачу, що так…Матиму «пам’ятку» на все життя…

Кульгаючи, нині згадую нашу поїздку в «зону»…Чи шкодую, що так сталося? Ні, так мало бути…На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумалось… Навіть не віриться, що вже минуло відтоді майже двадцять літ…Друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще «на двох здорових ногах»…Шкода тих мештів… Були легкі і зручні…Після аварії один кудись подівся…Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті «джерело радіації»…
30 травня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

В кожного суспільства свої погляди на мистецтво – живопис, архітектуру… В кожної владної «еліти» своє розуміння прекрасного і корисного «народові»…Буває так, що, може й воно народові ні до чого, а мусиш дивитися, слухати, з розумним виглядом кивати головою, щоб не здаватися «білою вороною», «неотесаним»…Така «політика»…

Наше суспільство ще довго нестиме на чолі відтиск «соціалістичного реалізму». «…Разрушим до основанья, а потом…»… Ну і що потім? Приміром, стояв собі в центрі міста незвичайної краси костел з доброї червоної цегли. Його шпиль з хрестом на верхівці сягав понад сорок метрів. Стояв 50 літ… «Пережив» першу світову війну, потім другу… Старожили розповідають, як під час другої світової війни, якраз коли правилась Служба Божа, снаряд пробив дах костелу, впав всередину і…не розірвався! Під час тієї війни місто дуже постраждало, – що правда, то правда…Але навіщо було нищити те, що вціліло?

Костел не вписувався в рамки «комуністичного світогляду»…Аякже! Як можна в самому центрі міста терпіти такий символ «релігійного дурману». Знищили…Справа посувалася важко… Стіни костелу були міцні, з арматурою всередині. Довелось запрошувати досвідчених підривників, використовувати відповідну «техніку»…За кілька днів таки «дали собі раду»…Що на цьому місці нині? – Універмаг…Сіренька, без смаку спроектована споруда.

Кілька років тому приїхали знайомі з «далекого зарубіжжя». Їхні батьки звідси, бабця брала шлюб у тому зруйнованому костелі. Запитують: «А де той гарний костел?». Кажу: «Нема, замість нього нині магазин, супермаркет по вашому». Просять показати їм. Напередодні купили свічки. Тепер уявіть собі картину – стоять посеред універмагу, на першому поверсі «диваки» з запаленими свічками в руках! Люди ніяк не могли второпати, що це за означає? Все просто – знайомі вирішили таким способом вшанувати знищений храм, пригадати своїх рідних…. Може якраз на цьому місці колись стояли в весільному вбранні їхні бабуся і дідусь… «Вінчається раба Божа Анна рабові Божому Михайлу…»….

Нам аби тільки нищити «старе» і зводити «нове»… Поїдьте лишень в Польщу, Чехію, Австрію, Німеччину, ба навіть у Прибалтику. Коли завітаєш до їхніх містечок, таке враження, що потрапив на сто-триста років назад, у минуле…Старенькі будівлі досі «живі», причепурені, доглянуті…Дивишся на них, потім закриєш очі і уявляєш своє рідне місто у 17-19 сторіччі.

Дякувати Богові, що ще одна чудова церковна споруда у нашому місті не постраждала від руки «революційних реформаторів». Точніше – не зовсім постраждала…Бо середину будівлі таки вичистили від усіх «релігійних регалій». Коли б то було село – зробили б з церкви склад для мінерального добрива. Але то було місто, тому вирішили передати споруду музеєві. Музей, зі свого боку, влаштував тут картинну галерею…Хоч так, галерея все ж не склад! Свого часу ходив тут по закутках, розглядав картини, довго стояв на тому місці, де був вівтар…Відтоді вже минуло понад тридцять літ…

-«Що подобається?» – гукає до мене з височенного риштовання якийсь кремезний чолов’яга з бородою в захляпаній фарбою кількох кольорів спецівці років сорока п’яти. Я, власне, проходив повз будівлю і вирішив заглянути всередину. Чув, що тут триває реконструкція. Вздовж усіх стін стояло риштовання.
-А де поділася картинна галерея?
-Вони переїхали до іншого приміщення. Місцева громада добилася права далі використовувати цю будівлю як храм.
-А ви хто будете?
-Взагалі то я – художник. Отримав замовлення. Буду «розписувати» цю церкву. Приходьте за кілька тижнів – можна вже буде на щось подивитися.

Дякую за розмову і виходжу…Так…Треба буде сюди навідатися пізніше…Цікаво, а як все виглядало колись? Можливо, оті «релігійні полотна» в музеї і дерев’яні скульптури, які зображають «святих» колись прикрашали саме цю церкву? Хто знає…В музейних закапелках ще багато всякого добра…Щастя, що перед руйнуванням деяких пам’яток, колишня влада інколи засилала «експертів». Ті «вибирали» особливо цінні експонати і вивозили. Щоправда, нині чимало з них знаходяться в Росії і Москва не збирається їх нам повертати… За місяць вирішив навідатися до церкви вдруге…
-А, старий знайомий? Заходьте! – це знову з риштовання гукає до мене бородань у спецівці. Впізнав.
-Бачу у вас справи посуваються!
-Потрохи…Багато роботи. Доведеться наймати помічників. Зачекайте, я за кілька хвилин буду внизу.
Я тим часом оглядаю стіни і величезний купол. Так, тут роботи непочатий край…

-Ну, що, давайте знайомитись? Володимир…Художник… – Бородань простягає руку. Величезна долоня легко стискає мою.
-Дуже приємно. Іван.
-Цікавитесь мистецтвом?
-До певної міри. Просто кілька разів бував тут раніше, ще в картинній галереї.
-Ясно…
-То ви не з нашого міста?
-Ні, я зі Сходу.
-Надовго до нас?
-Як вийде. Поки буде робота.
-Скажіть, будь-ласка, а «новий» розпис буде такий як «старий»?
-Не зовсім. Фактично, він буде іншим. Тобто сюжети будуть інші, техніка живопису, кольори. Якщо вам цікаво – загляньте якось до мене в майстерню, тут недалеко. Поговоримо, чаю вип’ємо.
-Дякую, з радістю.
Виходжу на вулицю. Очі разить яскраве сонячне проміння, аж мружуся. «Напевно, важко отак цілий день з задертою догори головою працювати на тому риштованні?». Прийшовши додому, задираю голову догори і ходжу по хаті. За кілька хвилин шия затерпає і крутиться голова…Так, важка у того художника робота…

-Дозвольте?
-Прошу-прошу, заходьте? – Володимир, посміхаючись відриває двері своєї майстерні і запрошує мене увійти.
-От там стілець, сідайте.
-Вибачте, може я невчасно?
-Все гаразд. Інколи хочеться трохи відволіктися. Я цілими днями сам.
-У вас тут стільки цікавого?
-Це макети. Я спершу роблю з пластиліну або глини макети своїх сюжетів, а потім малюю. Такий макет дає змогу добре бачити сюжет в «об’ємі».
-То ви ще й скульптор?
-До певної міри 🙂
-У церкві, під куполом, я бачив ангелів, тобто скульптури ангелів.
-Це не скульптури. Це така техніка живопису. Називається «ілюзорне барокко».
-Ніколи б не подумав. А виглядає, як скульптура.
-Саме так. Мета цієї «техніки» якраз і полягає в тім, щоб досягти подібного ефекту.
-І як вам вдається годинами працювати з задертою догори головою?
-Важко…Часом не чую шиї…Мікеланджело після розпису «Секстинської капели» мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Тут також «площа» чимала…
-Я б навіть сказав – дуже велика. Хотів ще раз спитати про «старі» розписи у цій церкві?
-Мої будуть інші. Вдалося через архів дістати старі фото. Вони он там, на столику. Але, якщо чесно, вони мені якось не до душі. Я запропонував свої сюжети. Перед тим багато їздив. Був в Італії, Туреччині. Про Святу Софію чули?
-Це у Стамбулі, колишньому Константинополі?
-Так.
-То ви отак «вибирали» сюжети?
-Не тільки. Придивлявся також до «техніки живопису», деталей храмів. Словом, якщо до цього відноситися серйозно – потрібно багато часу.
-Я бачу….Тепер розумію, чому деякі церкви нині «розмальовують» за кілька місяців. Сюжети нерідко більше нагадують малюнки з дитячих книжок. Тобто обличчя і фігури якісь неприродні. Та й колір, бува, якийсь…
-Я працюю довго, часом кілька років. Воно, звісно, дорого, але ж храм зводиться і розписується на десятки і сотні літ. От наша Софія в Києві. Знаєте скільки вона вже пережила і ще не одне десятиліття переживе. Тільки б новітні варвари її не зіпсули. Вони ж нині на кожному «вільному» клаптику землі будуть свої недолугі готелі, казино, ресторани, банки…
-Ви знаєте, у нас в області є стільки замкових споруд!
-В Галичині їх багато, це факт.
-Більшість з них, на жаль, у напівзруйнованому або зруйнованому стані. Але які там місцини! Знали ж колись де ставити замки і палаци.
-Це правда, мали «смак».
-Ви у Підгірцях ніколи не були?
-Щось чув, це десь поблизу…
-Так, на Львівщині. Ми їздимо туди щороку по кілька разів. Враження від дороги незабутнє. Вузька, вона в’ється поміж селами і полями. Інколи віття дерев нависає над дорогою, утворюючи справжній «живий» тунель. Восени, коли дерева вбираються в золоте – очей не відвести!
-То що там, у Підгірцях?
-Колишній палац. Якщо «включити» уяву – можна уявити собі як все виглядало колись. Будівля палацу, практично збереглася. Останнє його призначення – туберкульозний диспансер. Кажуть, що навіть київська влада якось навідувалась. Приглядались. Хотіли взяти під резиденцію, але виявилось, що реконструкція потребуватиме надто багато коштів…
-А що там нині?
-Наче музей…Втім, окрім огляду подвір’я і старого парку нічого не запропонують. Всередині – порожні, обшарпані стіни. Але місцевість чудова. За кількасот метрів від палацу, по прямій, – вражаючий костел. Колись це була родинна церква власників палацу…Тут майже щодня можна побачити відвідувачів. Особливо багато туристів з Польщі.
-Напевно, їм сумно дивитися на те, в якому стані ця краса нині…
-Звісно, ж сумно. Нам самим теж сумно…Могли б на цьому ще й гроші заробляти…
-Знаєте що, приходіть завтра до мене «на роботу», підніметесь зі мною нагору.
-Тобто аж під купол? По риштованню?
-Еге ж, що боїтесь?
-Чесно кажучи боюсь висоти…
-Нічого, я буду підійматись за вами слідом. Чекаю вас завтра о шостій вечора.

Наступного дня після роботи прийшов до Володимира.
-Ви вже є? Добре…Зараз, я дещо приготую собі, щоб взяти догори. Бачите он там, праворуч, невеликі сходи, почнемо підійматись звідти. Тримайтесь за поручень.
Тремтячими руками я вхопився за поручень, а потім крок за кроком почав підійматися вгору. Позаду вже один рівень риштовання, потім другий. Підняв голову догори: «Ого, їх ще чотири! Нічого собі!».
-Не дивіться вниз, – говорить знизу Володимир.
Нарешті дістався «останнього рівня». Він вистелений дошками, щоб можна було ходити з кінця в кінець. До купола – на витягнуту руку. Поверхня сферична, по боках ще «гірша». «І як він тут малює?» – промайнуло в голові. Коли зображення прямо перед тобою – враження зовсім інше, аніж знизу. Розглядаю деталі. «А ось сюжет, який я бачив у вигляді скульптури у нього в майстерні!».
-Які враження? – запитує мене Володимир.
-Словами не передати. Тепер я бачу, яка ця робота важка.
-Так. Слід прийняти до уваги також і те, що до неї слід приступати з відповідним станом душі, з молитвою. Адже це храм…
-Я оце думаю: вибратись сюди – вибрався, а як злізатиму вниз? Голова паморочиться! А вам ні?
-Вже звик…
Згодом, вже у майстерні Володимира ми п’ємо чай і розмовляємо…Я, певно, вже замордував його своїми питаннями…Однак він терпляче відповідає…
-Ось ви, художник, так? – запитую
-Та ніби так…
-Тоді поясніть мені. Може це я такий дурний, – хоч вбийте, не розумію цього «авангардизму», отієї мазанини, безсюжетної мішанки кольорів, фігур…Це якесь кривляння…Але ж світ ходить, дивиться, прицмокує з розумним виглядом, платить шалені гроші, щоб придбати цей непотріб…
-Тут все просто. Скажу вам як художник. Це – не мистецтво, так що не бійтеся за свій смак і розум. Це – кітч, виклик суспільству, часу, загальним нормам і правилам. Врешті-решт, це – епатаж, а ще – бізнес. Мистецтвом тут не пахне. Знаєте, де нині працюють справжні художники?
-Де?
-В рекламі 🙂 Де ви бачили рекламу, зроблену у вигляді отієї мазанини? Ніде. Реклама повинна викликати в більшості людей приємні емоції. Звісно, не бракує також реклами вульгарної, ба, навіть аморальної.
-Тобто ви хочете сказати, що коли я не розумію «Квадрата» Малевича – мені не слід страждати від почуття невігластва?
-Звісно! Насолоджуйтесь справжніми шедеврами, які пережили віки…До речі у вашому місцевому музеї є досить непогані картини. Я бачив чудові офорти, акварелі, портрети олійною фарбою.

Ми зустрілись ще кілька разів…Згодом, я дізнався, що Володимир поїхав до іншого міста…Він так і не встиг завершити розпис храму. Кажуть, не дійшов згоди з «замовниками». Інші казали, що для храму його робота надто дорого коштує…Хто знає, що там насправді було. Але купол він таки завершив блискуче! Якщо довго дивитися на розпис, – наче підносишся догори і ширяєш серед неба, вималюваними в стилі «ілюзорного барокко» хмарами, ангелами, деталями карнизу. Справжнє мистецтво… Через рік з’явилися розписи на стінах… Але – це вже не те… «Не гріє»…Занадто темні кольори…
Мене досі втішають слова Володимира, що можна прожити без модернізму, авангардизму та інших «ізмів» у мистецтві і не почуватися «неотесаним телепнем» :-).
травень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Боже, як там співало птаство! А день який видався! Сонячний, погожий! Повітря п’янке, наповнене пахощами весняних квітів! Довкола, куди не кинь оком – ліс, здебільшого сосновий, смерековий….

Від чистого повітря, приправленого запахом хвойного лісу аж крутиться голова. Сільська ґрунтова дорога звертає до лісу…За пагорбом видніються поодинокі сільські хати. Невеликий хутір пригорнувся до лісу і дрімав…Кілька автівок під’їхали до однієї з хат…

-Щось нікого з людей не видно?

-Та тут лише кілька старих бабусь живе. Місце – райське. Он там – річка, луг. Хочеш – йди до лісу по гриби, хочеш – відпочивай, справжній курорт, не треба невідомо куди їхати.

-А он та хата, праворуч, виглядає краще за інші.

-Так, то якісь пани зі Львова придбали стару хату і розбудувалися. Приїздять за двісті кілометрів! Та що їм тих двісті кілометрів на такій машині. Але їм тут дуже подобається. Хочуть почистити стару криницю в долині і поставити капличку.

За півгодини приїхав автобус…З нього вийшла ще зовсім молода жінка в чорному вбранні і чорній хустині. За нею – кілька чоловіків і жінок.

-Зачекайте трохи, зараз буде священник…

-Тут церкви немає?

-Ні, найближча в сусідньому селі, за десять кілометрів звідси.

-А де цвинтар?

-Он там, за тими деревами, під лісом.

Авто зі священником приїхало за кілька хвилин…

-Слава Ісусу Христу!

-Слава навіки!

-Беріть хрест, вінки, труну і ходім до хати, а потім на цвинтар.

Похорон починається в хаті…Хата стара, дерев’яна, нагадує музейний експонат минулого століття…Але всюди чисто, пахне деревом.

-Бідна дитина, відмучилася…Прожила тільки сім літ…

-Від чого воно померло?

-Родилося калічкою, хлопчик. Такий гарний з вигляду…Вони живуть в місті, а звідси мама малого. Хотіла поховати його коло своїх батьків…

Процесія з подвір’я вирушає на цвинтар…Тут недалеко….Дорогою люди тихо розмовляють між собою…

-Ще трохи, йдіть праворуч, до брами.

Брама – кілька обчищених товстих гілок, скріплених докупи дротом. Цвинтар старий, зарослий по краях кущами. Тут також – сосни. Скрізь сосни. Їм тут добре – ґрунт якраз для них. Могилки – земляні, порослі травою пагорби з хрестами.

-Як копали могилку, знайшли німецькі черевики, ще з війни.

-Певно зогнили зовсім?

-Та де там, як нові! Тут же довкола пісок. В ньому все добре зберігається.

Процесія підходить до могили…Вона не глибока, для дитини досить… Але найбільше, незабутнє враження справляє купа піску поруч з могилою…Не землі, а піску! Тут скрізь пісок…І отой пісок поруч з виритою ямою більше нагадує дитячу «пісочницю»…Так, начебто, дитя зараз встане і буде в ній бавитися… А воно, бідне, лежить в отій маленькій труні неживе…Не добавилося…Хай спочиває з Богом…

Служба Божа супроводжується співом пташок, тихим шепотом дерев, які ростуть довкола. І якось зовсім не страшно, хоч серце стискає жаль і щем…

-Зі святими упокій, Христе, вічная пам’ять…

Сонце ховалося за обрієм, коли автомашини вирушили до міста…Їхали мовчки…Перед очима ще довго «стояв» пісок біля могили, а думки знову і знову верталися до старого цвинтаря з соснами і  співом пташок…

21 травня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

-«Не думайте, що я так говорила цілий час» – каже вісімдесятирічна баба Параска голосом, який нагадує шипіння сусідського гусака і клекотіння, що переривається кашлем.
-Я в молодості мала дуже гарний голос, співала м в церкві.
-Це, напевно, було дуже давно?
-Так, ще до перших «совітів».
-Як файно ми тоді забавлялися. Було тєжко. Тєжко працювали на полі, рано вставали.
-Тоді не було ніякої «техніки»…
-Так, всьо руками робили. Але малис мо коня, корову. В родині нас було багато – тато з мамов і нас восьмеро дітей. Робили всі. Так тоді було.
-Тоді люди більше спілкувалися…
-Так, хоч наробилися, але збиралися вечорами в «Просвіті», співали пісень, ставили вистави. Нині всі сидят цілими днями кого того телевізора… В нашій церкві був файний дириґент. Він приїхав аж з Польщі. То нині Польща, а колись там жили українці. Їх ще не вивезли були. Але дириґент був файний. Їздив з церковним хором по селах. Колисьточка навіть до Львова їздив з хором. Старі люди того диригента ще пам’ятают нині…Він ще на скрипці грав.
-То як ви втратили голос?
-Як я казала, за тих перших «совітів», котрі в трийціть дев’ятім році до нас прийшли. Люди не думали, що вони таке зроблят. Вони перше були добрі, сміялися до нас, хіба що по-руски говорили майже всі. А пізніше таке сі зачєло. Людей як худобу вивозили. Багато заарештували відразу – того нашого файного дириґента, вчителів, докторів, активістів «Просвіти» – мудрих людей. Навіть священників забирали.
-Куди вивозили?
-Ніхто не знав де кого везут. Одні казали – на Схід, інші – до Сибіру. Тоті «совіти» приходили до хати і казали людям хутко збиратися. Давали дві годині. Боже мій, люди не знали за що хапатися! Треба було доїти худобу і годувати свині…А ще – мали малих дітей. Ніхто не думав, що може в остатний раз бачить свою хату.
-То що про ваш голос?
-А, то значиться, нас доправили до колії, а там позаганяли до вагонів. У вагонах не було ніц, тільки троха соломи. Сідали на свої клунки. Діти плакали, хтіли їсти і пити. Їхались мо дуже довго – десь тиждень. Добре хоч, що була весна і не було так зимно. Дехто дорогою вмер, бо було багато слабих і старих.
-А куди вас привезли?
-Хто його знає де то було…Поїзд став десь серед поля. Пізніше всіх допровадили до бараків. А, то якраз за кілька днів мав бути Великдень. Що ми сі наплакали! Хто думав, що діждеться таких «Великодних свят». На Великдень рано всі були такі сумні…Думали, що підут до церкви, почуют великодні дзвони, а почули зойк і плач. Я була молода, любила співати. Не могла втриматися, щоб на Великдень не заспівати. Зачала перше тихенько: «Христос воскрес із мертвих…». Потім почали помагати люди. Нарешті цілий барак заспівав голосно, що було чути аж на двір: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував!». За хвилю прибіг конвойний і почав кричати: «Молчать! Прекратить петь!»…
…………………………………………
-Як ми намерзлися пізніше в тайзі…Ноги мокрі, нема де висушити сі. Холод страшний. Дуже застудилася, зачала кашлати, навіть була в «лазареті». Вже не співаю більше…Так чую, що маю співати, а голосу нема…Добре хоч, що ще можу говорити…

травень, 2009

Послухати новелу у виконанні атора можна тут.

Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.

-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?

-А, то така стара гільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще моцна.

Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика – поставить до кишені заношеної блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку. Знадобиться…В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».

На одній з полиць ціла купа «відривних» календарів, мабуть років за двадцять.

-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?

-Я там пишу.

-Вам що паперу бракує?

-Нє, я там пишу друге, про погоду, що сі стало.

-То ви метеоролог?

-Хто то такий?

-Той, що прогнозує погоду.

-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.

-Навіщо вам це?

-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.

-А що ще ви записуєте в тих календарях?

-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.

У свої 85 років дідо ще досить багато читає. Через слабі ноги вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.

– Діду, а ви скільки класів закінчили?

– Шість, ще «за Австрії».

– То певно і німецьку вчили?

– Так, а ще польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати. І рахувати нас вчили. До мої кляси ходив один хлопець. Він ніяк не міг вивчитися множення напам’ять, але гроші рахував дуже добре! Коли його на математиці кликали до дошки, – він закладав руки назад, довго думав, але відповідав добре. Ми питали його, як він то робить. Хлопець сказав, що тато навчив його множити…на пальцях. Він на пальцях «множив» коло дошки.

Дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з “круцьками” . Можна було знайти навіть букву «Ґ» – на той час її у правописі не було.

Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибираються на дах і з’їжджають додолу, аж солому порозтягують. Але потім дідо вилазить на стрих і поправляє.

В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.

– Діду, розкажіть про війну?

– Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.

– Розкажіть про австрійську.

– Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділис мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. Потому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлис мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!

– А за якої влади було ліпше?

– За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.

– А німці були дуже нездалі?

– Були різні. Ті з «вермахту» були спокійніші, жили в людей, часом давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили зброю на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «мутер, мутер»…

Весь городній інструмент у діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.

-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що, його одними яйцями годуєте?

-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадився до інкубатора і десь звітам тягнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.

-А ви щось більше молочного їсте?

-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».

Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він ніколи в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»…Знайшли діда аж вдома у селі…До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і ще прожив…20 років!

-Діду, а як це прожити 90 років?

-Та як один рік.

-То ви щасливі, що так багато прожили?

– … Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…

травень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

Інколи здається,що наше суспільство живе в кількох вимірах. Один прошарок – у розвагах і “гламурах”,інший – у “бізнесі”, а десь там, в кінці “існує” як отой “іншопланетянин” наш забутий всіма селянин. Про його перебування у сьогоденні нагадує хіба що стільниковий телефон,який подекуди можна побачити в когось з бабусь у селі…Кілька світів,кілька світоглядів, кілька сфер буття…Отак і живемо…

Португалія…Один з “об”єктів”, які нині охоче відвідують туристи – “колишнє” село з усім начинням,побутом,довкіллям. От тільки мешканців тут немає. То ж село радше нагадує музей під відкритим небом,на кшталт отих, які можна побачити у нас в Ужгороді,Львові, під Києвом. Португальский “гід” розповідає: “Останні мешканці залишили село понад 20 років тому…” Звідси, прошу, детальніше! 20 років…Всього лише 20 років! За якихось 20 років з села зробився “музей”…”Цивілізація” наступає селянам на п”яти? Яка там цивілізація – люди в селі не годні були звести кінці з кінцями і подалися до міста. Повиривали дерева з корінням…Туристам показують стійла худоби,хліви і комори,рискалі і граблі…Так-так – це цікаво! Сільський туризм нині “в моді”. Міську людину тягне “на свіже повітря”.

Україна…У нас на очах гине цілий пласт традиційного укладу життя – сільського. За якихось кілька десятків літ місто “поглинуло” село. Постійні сільські мешканці нині – старші, здебільшого самітні люди, переважно жінки. Жінки,на диво,живуть довше від чоловіків. Спрацьовані,вимучені городами,домашніми клопотами,дітьми і онуками – вони живуть довше. Важка щоденна праця робить їх міцнішими і витривалішими…Чоловіки теж наробляться в селі…Але горілка вкорочує їм життя. Причина “закладати” різна – “нема життя”, “жінка на заробітках”,”нема роботи”,”а ну їх усіх”…Жінка “пити” немає коли – треба доглядати худобу,городи…Приїдуть з міста діти – треба їм щось дати – хіба в них там, у місті,знайдеш таке смачне яєчко з жовтим-прежовтим жовточком? Або хіба прирівняєш їхнє, куплене в супермаркеті курча, до смачненького домашнього? Або домашня сметана і сир? Куди там до них міським “делікатесам”. Так-так…Більшість з нас,що живуть нині у місті,лише згадують оту сільську “люґоміну” (смакоту).

Багато сільських вулиць – порожні і осиротілі…То тут, то там доживають старі люди. Навіть поспілкуватися не мають з ким. Зболені ноги не дають змоги перейтися пішки до кінця вулиці до сусіда,щоб перемовитись словом…На колись гомінких сільських вулицях нині тихо…”Клуб” напівзруйнований…Нерідко в селі немає магазину і медичної допомоги…А “кнайпи” є! Щороку закриваються школи – нема дітей…Без дітей в селі нема майбутнього…І в місті теж…

Села, розташовані поблизу міст,ще якось “перебиваються”. Подекуди тут живуть заможніші мешканці міст. Дістаються до роботи на машинах – якихось півгодини і ти в місті…А, розташовані далеко від “цивілізації” села, – на межі виживання або покинуті взагалі. Пусткою стоять родючі землі! Порушує тишу хіба що спів пташок і шепіт віття дерев…

Кидаю все і їду до села! В самому кінці кривої,з вибоїнами і калабанями грунтової дороги – хатина бабусі. Маленька,вона стоїть коло брами і чекає нас. “Діти,ходіть до хати,щойно корову подоїла,дам вам молока…” Оглядаюся довкола – нема нікого. То хвилею накотилися спомини…Міраж…фата-моргана…

Сиротіють батьківські хати,
І ще довго у снах мама й тато
Будуть нас до воріт проводжати,
І назустріч подвір’ям іти…

травень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

Великдень! Вітаємо вранці один одного радісним “Христос воскрес!”. Втішаємось світлим святом Христового воскресіння…Вбираємо на повні груди п”янке, свіже, весняне повітря,переповнене пахощами перших квітів, які розкішним килимом вкрили квітник перед хатою, і засипаних білосніжним цвітом яблунь,вишень і слив у нашім саду. Тільки в цей час зелень така яскрава,”свіжа”,чиста…

Рано-вранці дружина готує до церкви великодний кошик. Чого там тільки нема! – розфарбовані звечора різнокольорові яйця,запашний хрін з бурячком,ковбаска,гарна-прегарна пасочка, барвінок…Накриває всю цю красу вишитим великодним рушничком і кличе нас: “Ходіть,подивитесь на наш кошичок!” Ми біжимо до кухні і милуємось цим “шедевром”. До церкви вдягаємось у вишиті сорочки. Всі – радісні і веселі.

ВЕЛИКДЕНЬ! Дорогою до церкви помічаємо на вулиці мале замурзане хлопченя в старій одежі,що бавиться якоюсь “машинкою” в траві поруч з дорогою. Побачивши нас, воно здаля махає нам рукою, наче каже: “Вітаю вас, добрі люди!”. Ми посміхаємсь і йдемо далі – невдовзі Служба Божа і треба встигнути прийти вчасно. А яка краса у церкві! Від розмаїття великодних кошиків розбігаються очі! Люди схвильовані і усміхнені. Радісно вітають одне одного: “Христос воскрес!”. Під час Служби Божої співаємо великодне “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав, і тим тим,що в гробах – життя дарував!”. При кінці богослужіння стоїмо з кошиками і чекаємо,поки священник підійде з кропилом до нас. Ось він вже поруч – рясний “дощ” зі свяченої води скроплює наші обличчя – а ми тішимось!

Піднесені серцями великодним співом у церкві аж до самісінького неба,переповнені щастя,радості,чогось невимовного і доброго – повертаємось додому. Дорогою обмінюємось враженнями нинішнього ранку і вже відчуваємо присмак смачних великодних страв на застеленому білим обрусом столі. Хочеться скуштувати все якнайшвидше!

Звернувши на вулицю,що веде до нашої хати, знову помічаємо те саме замурзане хлопченя…Минуло кілька годин,а воно і досі тихенько бавилось своєю “машинкою” край дороги. Поруч не було нікого з дорослих. Подумалось: “І як вони пускають таку малу дитину саму на вулицю? Он наш онук – такого ж віку,як це хлопченя? Та хто б його без нагляду кудись пустив?”

Великодна неділя добігла кінця…Вечоріє…Ми проводжаємо дітей, які гостювали в нас, до сусідньої вулиці і знову помічаємо те замурзане хлопченя…Тепер вже поруч з напівзруйнованою, похиленою хатиною зі сміттям,розкиданим скрізь на подвір”ї…Щось боляче стиснуло серця. Якось не єдналось в голові усе те наше “святочне” з цим забутим усіма, замурзаним хлопченям,яке, певно, і не тямило, що нині Великдень,не куштувало ані крихти з того,що цього дня смакували за великодним столом люди…Ми весь день обіймали і голубили свого онука,а воно очима проводжало кожного перехожого…

Вночі довго не міг заснути…Перед очима “стояло” хлопченя з вулиці…На очі навернулися сльози…

Згодом виявилось, що хлопченя – дитина ще зовсім молодої жінки з сусідньої вулиці. Вона винаймає тут помешкання…Алкоголічка…Тепер щоразу,йдучи тією вулицею,тримаю в кишені цукерка або печиво і пригощаю хлопченя. Воно щось бубонить під ніс і мерщій тікає…Бідна дитина…А скільки таких по цілій Україні!…позбавлених любові,тепла,піклування…

травень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

Той дім, немовби жив своїм життям, сам по собі, незалежно від того, хто в ньому оселявся…Ми були не перші. Зовні – непоказний, а всередині – загадковий, незвичний. Старі дерев”яні сходи вели на другий поверх і щоразу скрипіли, коли ви ними підіймалися нагору. В кімнатах на першому поверсі “стояли” старі кахельні п”єци, перероблені “на газ”. Але найнезвичнішим був…льох. Власне, то був не звичайний льох, а дуже великий,з кількох приміщень,з багатьма закутками і комірками,в котрих стирчали вмуровані в стіну металеві гаки,призначення яких нам довго було невідоме. 

Врешті-решт,ми довідалися,що дім до війни належав польському “масарові” (так в нас називають “виробників ковбас”). Отож на тих гаках,певно, висіли кусні м”яса і готові вироби….Колись…Нині тут не було ані м”яса ані ковбас…Але було страшно :-), особливо для дитини. 

В домі був також великий “стрих”. Там можна було ховатися і тримати щось потаємне 🙂

За кілька років ми звикли до всього цього і життя пішло звичним шляхом…Усі “таємниці” дому були розвідані – так нам здавалося. Аж ось одного дня під”їхало до дому дивне авто – я такого ніколи не бачив,хіба що в кіно про “Фантомаса” – велике, “не наше”,словом – справжнісіньке диво. Його двигун працював майже нечутно…Відкрилися дверцята і з авта вийшов якийсь пан з двома панянками – певно своїми дітьми. Спершу вони оглядали дім з вулиці, потім відчинили “хвіртку” і увійшли на подвір”я. Наш песик “подав голос”… 

Незнайомець постукав у двері і ми вийшли на двір. “Ми” – це мама і ми з молодшим братом. “Дзень добри” – таким були перші слова незнайомця і вони, правду кажучи,викликали в нас певне замішання. Не скажу, що нас здивувала його польська мова,бо батьки і прабатьки “до війни” жили тут пліч-о-пліч з поляками і євреями. Але то було “колись”. Досі “живого” поляка я на власні очі не бачив 🙂 Звісно ж, трохи оторопів. Привітавшись,пан почав пояснювати причину свого візиту,використовуючи польські і російські слова. Виявилось,що в цьому домі “до війни” – тобто до 2-ї світової війни, – жили його батьки і він сам. Отакої! – Перед нами стояв син отого польського “масара”! 

З усього було видно,що пан не мав наміру довго тут залишатись і попросив дозволу оглянути дім. Перейшовши кімнатами, він попросив принести…драбину? Якусь мить ми не знали,що робити, але потім пішли до хліва за драбиною. Пан сам виніс її по сходах на другий поверх і поставив в невеликому коридорчику при вході до кімнати. До стелі було десь біля 2 метрів. Він виліз по драбині і відкрив дерев”яний люк, на який ми ніколи не звертали уваги і навіть не цікавилися, що було за ним. Відкривши люк, він вибався в “піддашок” і на деякий час щез. Ми з відритими ротами стояли внизу. Згодом з”явився пан з якимось пакунком в руках. Стало ще цікавіше! 

Цікавість до пакунку була нестримною.Незнайомець розгорнув пакунок і почав діставати звідти якісь чудернацькі запчастини, – склянні лампи незвичної форми, котушки дроту. Як виявилось, то був…радіоприймач! Ну й дива! Приймач,правда,був в розібраному вигляді,але який “антикваріат”! В мене очі загорілися – на той час я займався радіоаматорством і саме почав “паяти” перші “шедеври” – детекторний приймач,якісь схеми…Не вагаючись,я попросив незнайомця дати приймач мені! А він і не заперечував – так з тим пакунком і віддав. Згодом – чемно подякував і пішов зі своїми доньками до авта. Авто щезло з наших очей так само несподівано як і з”явилося. Ми навіть заклякли на мить…

Цікавість до “піддашку” спричинилася до того, що я сам видряпався драбиною догори і заліз туди. Це була невелика комірчина з дерев”яною підлогою і баком для води. В підлозі була вийнята одна дощечка. Наблизившись,я побачив,що то була схованка! Ну й дива! Звісно,схованка була порожня…Саме тут зберігався той старий приймач. Я чув від старих людей, що під час війни,німці забороняли користуватися приймачами і могли за таке навіть розстріляти. Але чи один лише приймач тут був? А може, тут ще був якийсь скарб? Сховані під час війни ювелірні вироби,золото…? Адже “масар” був заможним чоловіком. Все це залишилося для нас таємницею…

Я намагався скласти приймач “докупи” і “спіймати” бодай одну радіохвилю – та де там! Батареї “сіли”,на них не було написів,так що я не знав на які їх можна було б замінити. Так і залишилися в мене ті запчастнити на згадку про пригоду і про війну…

Коли прийшов з роботи тато – ми добряче “дістали” від нього за те, що пустили незнайомця “куди не слід”….Але ми б самі ніколи не дізналися, що живемо серед “скарбів” 🙂 Минуло ще кілька літ і я, вже студентом, приїхавши якось додому,довідався від мами, що до нас знову навідувався той самий пан з Польщі! Хотів ще раз оглянути свій колишній дім. Але мама не погодилась – батько їй суворо заборонив. Мама батька слухалась. Пан поїхав собі геть…Ми ще довго гадали – де ще можуть бути заховані інші скарби 🙂 Не те, що ми хотіли на них розбагатіти, але було цікаво 🙂 

Вже кілька десятків літ,як ми залишили той дім, переїхали до іншого міста. Нині дім має нового власника. Його причепурили…Шкода, що вирізали всі дерева в саду і зробили город. Але щоразу, коли мені доводиться бувати тут, я пригадую ту давню пригоду майже 30-літньої давності. Інтрига! А в одному з паперових ящиків в мене і досі лежать запчастини довоєнного радіоприймача…

травень 2009