Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.
-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?
-А, то така стара гільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще моцна.
Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика – поставить до кишені заношеної блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку. Знадобиться…В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».
На одній з полиць ціла купа «відривних» календарів, мабуть років за двадцять.
-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?
-Я там пишу.
-Вам що паперу бракує?
-Нє, я там пишу друге, про погоду, що сі стало.
-То ви метеоролог?
-Хто то такий?
-Той, що прогнозує погоду.
-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.
-Навіщо вам це?
-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.
-А що ще ви записуєте в тих календарях?
-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.
У свої 85 років дід ще досить багато читає. Через слабі ноги вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.
– Діду, а ви скільки класів закінчили?
– Шість, ще «за Австрії».
– То певно і німецьку вчили?
– Так, а ще польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати.
Дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з завитками. Можна було знайти навіть букву «Ґ» – на той час її у правописі не було.
Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибиралися на дах і з’їжджали додолу, аж солому порозтягували. Але потім дідо вилазить на стрих і поправляє.
В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.
– Діду, розкажіть про війну?
– Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.
– Розкажіть про австрійську.
– Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділис мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. Потому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлис мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!
– А за якої влади було ліпше?
– За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.
– А німці були дуже нездалі?
– Були різні. Ті з «вермахту» були спокійні, жили в людей, давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили зброю на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «мутер, мутер»…
Весь городній інструмент у діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.
-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що, його одними яйцями годуєте?
-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадився до інкубатора і десь звітам тягнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.
-А ви щось більше молочного їсте?
-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».
Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він ніколи в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»…Знайшли діда аж вдома у селі…До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і ще прожив…20 років!
-Діду, а як це прожити 90 років?
-Та як один рік.
-То ви щасливі, що так багато прожили?
– … Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…
травень, 2009
Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.
-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?
-А, то така стара гільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще моцна.
Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика – поставить до кишені заношеної блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку. Знадобиться…В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».
На одній з полиць ціла купа «відривних» календарів, мабуть років за двадцять.
-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?
-Я там пишу.
-Вам що паперу бракує?
-Нє, я там пишу друге, про погоду, що сі стало.
-То ви метеоролог?
-Хто то такий?
-Той, що прогнозує погоду.
-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.
-Навіщо вам це?
-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.
-А що ще ви записуєте в тих календарях?
-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.
У свої 85 років дід ще досить багато читає. Через слабі ноги вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.
– Діду, а ви скільки класів закінчили?
– Шість, ще «за Австрії».
– То певно і німецьку вчили?
– Так, а ще польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати.
Дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з завитками. Можна було знайти навіть букву «Ґ» – на той час її у правописі не було.
Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибиралися на дах і з’їжджали додолу, аж солому порозтягували. Але потім дідо вилазить на стрих і поправляє.
В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.
– Діду, розкажіть про війну?
– Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.
– Розкажіть про австрійську.
– Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділис мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. Потому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлис мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!
– А за якої влади було ліпше?
– За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.
– А німці були дуже нездалі?
– Були різні. Ті з «вермахту» були спокійні, жили в людей, давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили зброю на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «мутер, мутер»…
Весь городній інструмент у діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.
-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що, його одними яйцями годуєте?
-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадився до інкубатора і десь звітам тягнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.
-А ви щось більше молочного їсте?
-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».
Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він ніколи в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»…Знайшли діда аж вдома у селі…До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і ще прожив…20 років!
-Діду, а як це прожити 90 років?
-Та як один рік.
-То ви щасливі, що так багато прожили?
– … Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…
травень, 2009

Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.

-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?

-А, то така стара гільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще моцна.

Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика – поставить до кишені заношеної блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку. Знадобиться…В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».

На одній з полиць ціла купа «відривних» календарів, мабуть років за двадцять.

-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?

-Я там пишу.

-Вам що паперу бракує?

-Нє, я там пишу друге, про погоду, що сі стало.

-То ви метеоролог?

-Хто то такий?

-Той, що прогнозує погоду.

-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.

-Навіщо вам це?

-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.

-А що ще ви записуєте в тих календарях?

-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.

У свої 85 років дідо ще досить багато читає. Через слабі ноги вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.

– Діду, а ви скільки класів закінчили?

– Шість, ще «за Австрії».

– То певно і німецьку вчили?

– Так, а ще польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати. І рахувати нас вчили. До мої кляси ходив один хлопець. Він ніяк не міг вивчитися множення напам’ять, але гроші рахував дуже добре! Коли його на математиці кликали до дошки, – він закладав руки назад, довго думав, але відповідав добре. Ми питали його, як він то робить. Хлопець сказав, що тато навчив його множити…на пальцях. Він на пальцях «множив» коло дошки.

Дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з “круцьками” . Можна було знайти навіть букву «Ґ» – на той час її у правописі не було.

Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибираються на дах і з’їжджають додолу, аж солому порозтягують. Але потім дідо вилазить на стрих і поправляє.

В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.

– Діду, розкажіть про війну?

– Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.

– Розкажіть про австрійську.

– Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділис мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. Потому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлис мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!

– А за якої влади було ліпше?

– За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.

– А німці були дуже нездалі?

– Були різні. Ті з «вермахту» були спокійніші, жили в людей, часом давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили зброю на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «мутер, мутер»…

Весь городній інструмент у діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.

-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що, його одними яйцями годуєте?

-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадився до інкубатора і десь звітам тягнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.

-А ви щось більше молочного їсте?

-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».

Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він ніколи в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»…Знайшли діда аж вдома у селі…До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і ще прожив…20 років!

-Діду, а як це прожити 90 років?

-Та як один рік.

-То ви щасливі, що так багато прожили?

– … Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…

травень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

Advertisements