21.05.2009


Боже, як там співало птаство! А день який видався! Сонячний, погожий! Повітря п’янке, наповнене пахощами весняних квітів! Довкола, куди не кинь оком – ліс, здебільшого сосновий, смерековий….
Від чистого повітря, приправленого запахом хвойного лісу аж крутиться голова. Сільська ґрунтова дорога звертає до лісу…За пагорбом видніються поодинокі сільські хати. Невеликий хутір пригорнувся до лісу і дрімав…Кілька автівок під’їхали до однієї з хат…
-Щось нікого з людей не видно?
-Та тут лише кілька старих бабусь живе. Місце – райське. Он там – річка, луг. Хочеш – йди до лісу по гриби, хочеш – відпочивай, справжній курорт, не треба невідомо куди їхати.
-А он та хата, праворуч, виглядає краще за інші.
-Так, то якісь пани зі Львова придбали стару хату і розбудувалися. Приїздять за двісті кілометрів! Та що їм тих двісті кілометрів на такій машині. Але їм тут дуже подобається. Хочуть почистити стару криницю в долині і поставити капличку.
За півгодини приїхав автобус…З нього вийшла ще зовсім молода жінка в чорному вбранні і чорній хустині. За нею – кілька чоловіків і жінок.
-Зачекайте трохи, зараз буде священник…
-Тут церкви немає?
-Ні, найближча в сусідньому селі, за десять кілометрів звідси.
-А де цвинтар?
-Он там, за тими деревами, під лісом.
Авто зі священником приїхало за кілька хвилин…
-Слава Ісусу Христу!
-Слава навіки!
-Беріть хрест, вінки, труну і ходім до хати, а потім на цвинтар.
Похорон починається в хаті…Хата стара, дерев’яна, нагадує музейний експонат минулого століття…Але всюди чисто, пахне деревом.
-Бідна дитина, відмучилася…Прожила тільки сім літ…
-Від чого воно померло?
-Родилося калічкою, хлопчик. Такий гарний з вигляду…Вони живуть в місті, а звідси мама малого. Хотіла поховати його коло своїх батьків…
Процесія з подвір’я вирушає на цвинтар…Тут недалеко….Дорогою люди тихо розмовляють між собою…
-Ще трохи, йдіть праворуч, до брами.
Брама – кілька обчищених товстих гілок, скріплених докупи дротом. Цвинтар старий, зарослий по краях кущами. Тут також – сосни. Скрізь сосни. Їм тут добре – ґрунт якраз для них. Могилки – земляні, порослі травою пагорби з хрестами.
-Як копали могилку, знайшли німецькі черевики, ще з війни.
-Певно зогнили зовсім?
-Та де там, як нові! Тут же довкола пісок. В ньому все добре зберігається.
Процесія підходить до могили…Вона не глибока, для дитини досить… Але найбільше, незабутнє враження справляє купа піску поруч з могилою…Не землі, а піску! Тут скрізь пісок…І отой пісок поруч з виритою ямою більше нагадує дитячу «пісочницю»…Так, начебто, дитя зараз встане і буде в ній бавитися… А воно, бідне, лежить в отій маленькій труні неживе…Не добавилося…Хай спочиває з Богом…
Служба Божа супроводжується співом пташок, тихим шепотом дерев, які ростуть довкола. І якось зовсім не страшно, хоч серце стискає жаль і щем…
-Зі святими упокій, Христе, вічная пам’ять…
Сонце ховалося за обрієм, коли автомашини вирушили до міста…Їхали мовчки…Перед очима ще довго «стояв» пісок біля могили, а думки знову і знову верталися до старого цвинтаря з соснами і  співом пташок…
21 травня 2009
Боже, як там співало птаство! А день який видався! Сонячний, погожий! Повітря п’янке, наповнене пахощами весняних квітів! Довкола, куди не кинь оком – ліс, здебільшого сосновий, смерековий….
Від чистого повітря, приправленого запахом хвойного лісу аж крутиться голова. Сільська ґрунтова дорога звертає до лісу…За пагорбом видніються поодинокі сільські хати. Невеликий хутір пригорнувся до лісу і дрімав…Кілька автівок під’їхали до однієї з хат…
-Щось нікого з людей не видно?
-Та тут лише кілька старих бабусь живе. Місце – райське. Он там – річка, луг. Хочеш – йди до лісу по гриби, хочеш – відпочивай, справжній курорт, не треба невідомо куди їхати.
-А он та хата, праворуч, виглядає краще за інші.
-Так, то якісь пани зі Львова придбали стару хату і розбудувалися. Приїздять за двісті кілометрів! Та що їм тих двісті кілометрів на такій машині. Але їм тут дуже подобається. Хочуть почистити стару криницю в долині і поставити капличку.
За півгодини приїхав автобус…З нього вийшла ще зовсім молода жінка в чорному вбранні і чорній хустині. За нею – кілька чоловіків і жінок.
-Зачекайте трохи, зараз буде священник…
-Тут церкви немає?
-Ні, найближча в сусідньому селі, за десять кілометрів звідси.
-А де цвинтар?
-Он там, за тими деревами, під лісом.
Авто зі священником приїхало за кілька хвилин…
-Слава Ісусу Христу!
-Слава навіки!
-Беріть хрест, вінки, труну і ходім до хати, а потім на цвинтар.
Похорон починається в хаті…Хата стара, дерев’яна, нагадує музейний експонат минулого століття…Але всюди чисто, пахне деревом.
-Бідна дитина, відмучилася…Прожила тільки сім літ…
-Від чого воно померло?
-Родилося калічкою, хлопчик. Такий гарний з вигляду…Вони живуть в місті, а звідси мама малого. Хотіла поховати його коло своїх батьків…
Процесія з подвір’я вирушає на цвинтар…Тут недалеко….Дорогою люди тихо розмовляють між собою…
-Ще трохи, йдіть праворуч, до брами.
Брама – кілька обчищених товстих гілок, скріплених докупи дротом. Цвинтар старий, зарослий по краях кущами. Тут також – сосни. Скрізь сосни. Їм тут добре – ґрунт якраз для них. Могилки – земляні, порослі травою пагорби з хрестами.
-Як копали могилку, знайшли німецькі черевики, ще з війни.
-Певно зогнили зовсім?
-Та де там, як нові! Тут же довкола пісок. В ньому все добре зберігається.
Процесія підходить до могили…Вона не глибока, для дитини досить… Але найбільше, незабутнє враження справляє купа піску поруч з могилою…Не землі, а піску! Тут скрізь пісок…І отой пісок поруч з виритою ямою більше нагадує дитячу «пісочницю»…Так, начебто, дитя зараз встане і буде в ній бавитися… А воно, бідне, лежить в отій маленькій труні неживе…Не добавилося…Хай спочиває з Богом…
Служба Божа супроводжується співом пташок, тихим шепотом дерев, які ростуть довкола. І якось зовсім не страшно, хоч серце стискає жаль і щем…
-Зі святими упокій, Христе, вічная пам’ять…
Сонце ховалося за обрієм, коли автомашини вирушили до міста…Їхали мовчки…Перед очима ще довго «стояв» пісок біля могили, а думки знову і знову верталися до старого цвинтаря з соснами і  співом пташок…
21 травня 2009

Боже, як там співало птаство! А день який видався! Сонячний, погожий! Повітря п’янке, наповнене пахощами весняних квітів! Довкола, куди не кинь оком – ліс, здебільшого сосновий, смерековий….

Від чистого повітря, приправленого запахом хвойного лісу аж крутиться голова. Сільська ґрунтова дорога звертає до лісу…За пагорбом видніються поодинокі сільські хати. Невеликий хутір пригорнувся до лісу і дрімав…Кілька автівок під’їхали до однієї з хат…

-Щось нікого з людей не видно?

-Та тут лише кілька старих бабусь живе. Місце – райське. Он там – річка, луг. Хочеш – йди до лісу по гриби, хочеш – відпочивай, справжній курорт, не треба невідомо куди їхати.

-А он та хата, праворуч, виглядає краще за інші.

-Так, то якісь пани зі Львова придбали стару хату і розбудувалися. Приїздять за двісті кілометрів! Та що їм тих двісті кілометрів на такій машині. Але їм тут дуже подобається. Хочуть почистити стару криницю в долині і поставити капличку.

За півгодини приїхав автобус…З нього вийшла ще зовсім молода жінка в чорному вбранні і чорній хустині. За нею – кілька чоловіків і жінок.

-Зачекайте трохи, зараз буде священник…

-Тут церкви немає?

-Ні, найближча в сусідньому селі, за десять кілометрів звідси.

-А де цвинтар?

-Он там, за тими деревами, під лісом.

Авто зі священником приїхало за кілька хвилин…

-Слава Ісусу Христу!

-Слава навіки!

-Беріть хрест, вінки, труну і ходім до хати, а потім на цвинтар.

Похорон починається в хаті…Хата стара, дерев’яна, нагадує музейний експонат минулого століття…Але всюди чисто, пахне деревом.

-Бідна дитина, відмучилася…Прожила тільки сім літ…

-Від чого воно померло?

-Родилося калічкою, хлопчик. Такий гарний з вигляду…Вони живуть в місті, а звідси мама малого. Хотіла поховати його коло своїх батьків…

Процесія з подвір’я вирушає на цвинтар…Тут недалеко….Дорогою люди тихо розмовляють між собою…

-Ще трохи, йдіть праворуч, до брами.

Брама – кілька обчищених товстих гілок, скріплених докупи дротом. Цвинтар старий, зарослий по краях кущами. Тут також – сосни. Скрізь сосни. Їм тут добре – ґрунт якраз для них. Могилки – земляні, порослі травою пагорби з хрестами.

-Як копали могилку, знайшли німецькі черевики, ще з війни.

-Певно зогнили зовсім?

-Та де там, як нові! Тут же довкола пісок. В ньому все добре зберігається.

Процесія підходить до могили…Вона не глибока, для дитини досить… Але найбільше, незабутнє враження справляє купа піску поруч з могилою…Не землі, а піску! Тут скрізь пісок…І отой пісок поруч з виритою ямою більше нагадує дитячу «пісочницю»…Так, начебто, дитя зараз встане і буде в ній бавитися… А воно, бідне, лежить в отій маленькій труні неживе…Не добавилося…Хай спочиває з Богом…

Служба Божа супроводжується співом пташок, тихим шепотом дерев, які ростуть довкола. І якось зовсім не страшно, хоч серце стискає жаль і щем…

-Зі святими упокій, Христе, вічная пам’ять…

Сонце ховалося за обрієм, коли автомашини вирушили до міста…Їхали мовчки…Перед очима ще довго «стояв» пісок біля могили, а думки знову і знову верталися до старого цвинтаря з соснами і  співом пташок…

21 травня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Advertisements

-«Не думайте, що я так говорила цілий час» – каже вісімдесятирічна баба Параска голосом, який нагадує шипіння сусідського гусака і клекотіння, що переривається кашлем.
-Я в молодості мала дуже гарний голос, співала м в церкві.
-Це, напевно, було дуже давно?
-Так, ще до перших «совітів».
-Як файно ми тоді забавлялися. Було тєжко. Тєжко працювали на полі, рано вставали.
-Тоді не було ніякої «техніки»…
-Так, всьо руками робили. Але малис мо коня, корову. В родині нас було багато – тато з мамов і нас восьмеро дітей. Робили всі. Так тоді було.
-Тоді люди більше спілкувалися…
-Так, хоч наробилися, але збиралися вечорами в «Просвіті», співали пісень, ставили вистави. Нині всі сидят цілими днями кого того телевізора… В нашій церкві був файний дириґент. Він приїхав аж з Польщі. То нині Польща, а колись там жили українці. Їх ще не вивезли були. Але дириґент був файний. Їздив з церковним хором по селах. Колисьточка навіть до Львова їздив з хором. Старі люди того диригента ще пам’ятают нині…Він ще на скрипці грав.
-То як ви втратили голос?
-Як я казала, за тих перших «совітів», котрі в трийціть дев’ятім році до нас прийшли. Люди не думали, що вони таке зроблят. Вони перше були добрі, сміялися до нас, хіба що по-руски говорили майже всі. А пізніше таке сі зачєло. Людей як худобу вивозили. Багато заарештували відразу – того нашого файного дириґента, вчителів, докторів, активістів «Просвіти» – мудрих людей. Навіть священників забирали.
-Куди вивозили?
-Ніхто не знав де кого везут. Одні казали – на Схід, інші – до Сибіру. Тоті «совіти» приходили до хати і казали людям хутко збиратися. Давали дві годині. Боже мій, люди не знали за що хапатися! Треба було доїти худобу і годувати свині…А ще – мали малих дітей. Ніхто не думав, що може в остатний раз бачить свою хату.
-То що про ваш голос?
-А, то значиться, нас доправили до колії, а там позаганяли до вагонів. У вагонах не було ніц, тільки троха соломи. Сідали на свої клунки. Діти плакали, хтіли їсти і пити. Їхались мо дуже довго – десь тиждень. Добре хоч, що була весна і не було так зимно. Дехто дорогою вмер, бо було багато слабих і старих.
-А куди вас привезли?
-Хто його знає де то було…Поїзд став десь серед поля. Пізніше всіх допровадили до бараків. А, то якраз за кілька днів мав бути Великдень. Що ми сі наплакали! Хто думав, що діждеться таких «Великодних свят». На Великдень рано всі були такі сумні…Думали, що підут до церкви, почуют великодні дзвони, а почули зойк і плач. Я була молода, любила співати. Не могла втриматися, щоб на Великдень не заспівати. Зачала перше тихенько: «Христос воскрес із мертвих…». Потім почали помагати люди. Нарешті цілий барак заспівав голосно, що було чути аж на двір: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував!». За хвилю прибіг конвойний і почав кричати: «Молчать! Прекратить петь!»…
…………………………………………
-Як ми намерзлися пізніше в тайзі…Ноги мокрі, нема де висушити сі. Холод страшний. Дуже застудилася, зачала кашлати, навіть була в «лазареті». Вже не співаю більше…Так чую, що маю співати, а голосу нема…Добре хоч, що ще можу говорити…

травень, 2009

Послухати новелу у виконанні атора можна тут.