Тарас Коковський
“НЕПОМІТНІ»…
-Знаєте, суспільство нас не дуже «помічає», – зі смутком у голосі промовляє мати 15 річної, хворої на ДЦП Оленки…
-Самі оббиваємо пороги, кланяємось, просимо, шукаємо грошей, щоб заплатити за винаймання цих двох кімнат. Нас, батьків таких дітей, фактично, об’єднало спільне горе. Дякувати Богу – світ не без добрих людей. Мікроавтобус на вулиці бачили? Чоловік сам зголосився допомагати, ми йому лише купуємо пальне. Нам потрібен саме такий мікроавтобус – низький, з дверима ззаду, щоб легше висаджувати дітей в інвалідних візках.
-Люди не надто люблять дивитися на інвалідів…А що поробиш? Така доля…Різні обставини – травми під час пологів, патологія…Але це наші діти…
-Ми, тобто, батьки, кілька років тому почали спілкуватися між собою…Вирішили, що було б добре нашим дітям «прикрасити» чимось життя. Адже більшість часу вони проводять у помешканнях. Добре, коли у когось є авто, – часом  виїздять «на природу», але у більшості – авта немає.
-Ми збираємось тут раз на тиждень, привозимо дітей, проводимо з ними заняття, виготовляємо саморобки. Погляньте – ось ці чудові крашанки, прикрашені намистинками, корзинки, звірята – виготовлені руками дітей, правда гарно?
-Так, ніколи б не подумав, що ці слабкі рученята здатні робити такі речі?
-Знаєте, як вони хочуть почуватися потрібними! А «трудове навчання» – це також ще й фізичні вправи для їхніх пальчиків та ручок.
-Дивлячись на їхні обличчя, не скажеш, що вони «хворі»…
-Ми докладаємо для цього зусиль. Відносимось до них, як до «нормальних» дітей.
-Чого, на вашу думку, їм найбільше бракує?
-Любові, тепла, спілкування. Вони хочуть пізнавати світ, мати друзів. Бачите он ту дівчинку біля вікна? З вигляду – дитина, а їй вже 20 років! Місяць тому ми влаштували «похід на природу». Коли вертались додому, вона сказала: «Я за цих три дні пізнала світ більше, ніж за всі попередні роки життя!». Дитина, фактично, роками не залишала помешкання. Трохи батьки винні, трохи вона сама соромилася свого каліцтва…Коли чуєш подібні слова – не можеш стримати сліз…
-А он той хлопець в інвалідному візку ліворуч щось дуже засмучений…
-В нього особлива доля…Важка…Йому 23… Він у нас недавно…Зрештою, поспілкуйтесь з ним самі – можливо, розповість…
-Не заперечуєш, якщо я сяду біля тебе?
-Та ні, будь-ласка…
-….Не знаю, з чого почати…
-Почніть відразу, без «вступу»…
-Тобі, напевно, трохи ніяково в товаристві молодших від тебе?
-Трохи…
-Ти серйозний або сумний?
-І те, і друге…
-І довго ти вже у «візку»?
-Півроку…
-Тобто ти не завжди був «такий»?
– ….
-А що сталося?
-«Нещасний випадок»…
-Дуже шкода, вибач, що спитав.
-Та нічого, я вже звик…
-Якщо не хочеш, – не розповідай…
-Чому, можу розповісти, навіть хочу…
-Певно важко щоразу повертатися до цієї «історії»?
-З одного боку так, але з іншого – отримую полегшення. Знаєте, я сам в усьому винен.
-У чому?
-В тому, що сталося…Могло бути і гірше…
-Тобто міг отримати ще серйознішу травму?
-Ні, було б гірше, коли б не отримав жодної травми?
-? ? ?
-Не дивуйтесь…Але це правда…Знаєте, я вів жахливе життя…Компанії, алкоголь…Підсів на наркотики…Словом – весь «джентльменський набір»…
-Ніколи б не здогадався…
-Нині і мені в це важко повірити, але так воно було…
-І що трапилось?
-Якось ми випивали в недобудованій багатоповерхівці на околиці міста…Наскочила міліція…Ми навтьоки…Хто куди…То був третій поверх…Я не мав іншого виходу втекти, як скочити з вікна на купу землі…
-Так-так…
-Ну й скочив, звичайно…Отямився в лікарні…Ніг не відчуваю…Прийшов лікар і сказав, що в мене серйозна травма хребта і ходити вже не зможу…Пролежав кілька місяців…Потім – додому…Був злий на цілий світ, на себе, на інших, не міг дивитися на людей, які ходять, сміються, радіють життю…Не хотілося жити…
-Розумію…
-…Одного дня до нас додому прийшло кілька молодих людей з місцевої церкви…Ну, думаю, зараз ще ці почнуть «втішати»…Попросили дозволу прийти вдруге…Мене якось підкупило їхнє ставлення…Вони спілкувались зі мною не як з «інвалідом», а з таким як вони самі…
-Це важливо…
-Так. Вони постійно молилися за мене…Підбадьорювали…Якось запропонували вийти на вулицю. На той час в мене не було інвалідного візка…Вони звідкись принесли…Сходи вузькі, п’ятий поверх…Ліфта немає…Вони мене на руках знесли вниз, посадили у візок, «возили» поруч з будинком. У нас тут гарно, дерева…
-Ви потоваришували?
-Так, але це щось більше…Я почав дивитися на життя іншими очима…
-А чому ви сказали, що було б гірше, якщо б ви не отримали жодної травми?
-…Тому що, від отого «колишнього» життя я би рано чи пізно здох під парканом…Я вдячний Богові, що Він зробив мене інвалідом і відкрив на все очі…
Ніколи в житті не чув таких слів: «Я вдячний, Богові, що Він зробив мене інвалідом!»…Вони запали в душу і не давали спокою…Через кілька місяців я поцікавився долею хлопця…Розповіли, що його перевели в будинок інвалідів, розташований в іншій області…Більше ми не бачились…
Травень, 2009
-Знаєте, суспільство нас не дуже «помічає», – зі смутком у голосі промовляє мати 15 річної, хворої на ДЦП Оленки…
-Самі оббиваємо пороги, кланяємось, просимо, шукаємо грошей, щоб заплатити за винаймання цих двох кімнат. Нас, батьків таких дітей, фактично, об’єднало спільне горе. Дякувати Богу – світ не без добрих людей. Мікроавтобус на вулиці бачили? Чоловік сам зголосився допомагати, ми йому лише купуємо пальне. Нам потрібен саме такий мікроавтобус – низький, з дверима ззаду, щоб легше висаджувати дітей в інвалідних візках.
-Люди не надто люблять дивитися на інвалідів…А що поробиш? Така доля…Різні обставини – травми під час пологів, патологія…Але це наші діти…
-Ми, тобто, батьки, кілька років тому почали спілкуватися між собою…Вирішили, що було б добре нашим дітям «прикрасити» чимось життя. Адже більшість часу вони проводять у помешканнях. Добре, коли у когось є авто, – часом  виїздять «на природу», але у більшості – авта немає.
-Ми збираємось тут раз на тиждень, привозимо дітей, проводимо з ними заняття, виготовляємо саморобки. Погляньте – ось ці чудові крашанки, прикрашені намистинками, корзинки, звірята – виготовлені руками дітей, правда гарно?
-Так, ніколи б не подумав, що ці слабкі рученята здатні робити такі речі?
-Знаєте, як вони хочуть почуватися потрібними! А «трудове навчання» – це також ще й фізичні вправи для їхніх пальчиків та ручок.
-Дивлячись на їхні обличчя, не скажеш, що вони «хворі»…
-Ми докладаємо для цього зусиль. Відносимось до них, як до «нормальних» дітей.
-Чого, на вашу думку, їм найбільше бракує?
-Любові, тепла, спілкування. Вони хочуть пізнавати світ, мати друзів. Бачите он ту дівчинку біля вікна? З вигляду – дитина, а їй вже 20 років! Місяць тому ми влаштували «похід на природу». Коли вертались додому, вона сказала: «Я за цих три дні пізнала світ більше, ніж за всі попередні роки життя!». Дитина, фактично, роками не залишала помешкання. Трохи батьки винні, трохи вона сама соромилася свого каліцтва…Коли чуєш подібні слова – не можеш стримати сліз…
-А он той хлопець в інвалідному візку ліворуч щось дуже засмучений…
-В нього особлива доля…Важка…Йому 23… Він у нас недавно…Зрештою, поспілкуйтесь з ним самі – можливо, розповість…
-Не заперечуєш, якщо я сяду біля тебе?
-Та ні, будь-ласка…
-….Не знаю, з чого почати…
-Почніть відразу, без «вступу»…
-Тобі, напевно, трохи ніяково в товаристві молодших від тебе?
-Трохи…
-Ти серйозний або сумний?
-І те, і друге…
-І довго ти вже у «візку»?
-Півроку…
-Тобто ти не завжди був «такий»?
– ….
-А що сталося?
-«Нещасний випадок»…
-Дуже шкода, вибач, що спитав.
-Та нічого, я вже звик…
-Якщо не хочеш, – не розповідай…
-Чому, можу розповісти, навіть хочу…
-Певно важко щоразу повертатися до цієї «історії»?
-З одного боку так, але з іншого – отримую полегшення. Знаєте, я сам в усьому винен.
-У чому?
-В тому, що сталося…Могло бути і гірше…
-Тобто міг отримати ще серйознішу травму?
-Ні, було б гірше, коли б не отримав жодної травми?
-? ? ?
-Не дивуйтесь…Але це правда…Знаєте, я вів жахливе життя…Компанії, алкоголь…Підсів на наркотики…Словом – весь «джентльменський набір»…
-Ніколи б не здогадався…
-Нині і мені в це важко повірити, але так воно було…
-І що трапилось?
-Якось ми випивали в недобудованій багатоповерхівці на околиці міста…Наскочила міліція…Ми навтьоки…Хто куди…То був третій поверх…Я не мав іншого виходу втекти, як скочити з вікна на купу землі…
-Так-так…
-Ну й скочив, звичайно…Отямився в лікарні…Ніг не відчуваю…Прийшов лікар і сказав, що в мене серйозна травма хребта і ходити вже не зможу…Пролежав кілька місяців…Потім – додому…Був злий на цілий світ, на себе, на інших, не міг дивитися на людей, які ходять, сміються, радіють життю…Не хотілося жити…
-Розумію…
-…Одного дня до нас додому прийшло кілька молодих людей з місцевої церкви…Ну, думаю, зараз ще ці почнуть «втішати»…Попросили дозволу прийти вдруге…Мене якось підкупило їхнє ставлення…Вони спілкувались зі мною не як з «інвалідом», а з таким як вони самі…
-Це важливо…
-Так. Вони постійно молилися за мене…Підбадьорювали…Якось запропонували вийти на вулицю. На той час в мене не було інвалідного візка…Вони звідкись принесли…Сходи вузькі, п’ятий поверх…Ліфта немає…Вони мене на руках знесли вниз, посадили у візок, «возили» поруч з будинком. У нас тут гарно, дерева…
-Ви потоваришували?
-Так, але це щось більше…Я почав дивитися на життя іншими очима…
-А чому ви сказали, що було б гірше, якщо б ви не отримали жодної травми?
-…Тому що, від отого «колишнього» життя я би рано чи пізно здох під парканом…Я вдячний Богові, що Він зробив мене інвалідом і відкрив на все очі…
============================================
Ніколи в житті не чув таких слів: «Я вдячний, Богові, що Він зробив мене інвалідом!»…Вони запали в душу і не давали спокою…Через кілька місяців я поцікавився долею хлопця…Розповіли, що його перевели в будинок інвалідів, розташований в іншій області…Більше ми не бачились…
Травень, 2009
Advertisements