barokkoВ кожного суспільства свої погляди на мистецтво – живопис, архітектуру… В кожної владної «еліти» своє розуміння прекрасного і корисного «народові»…Буває так, що, може й воно народові ні до чого, а мусиш дивитися, слухати, з розумним виглядом кивати головою, щоб не здаватися «білою вороною», «неотесаним»…Така «політика»…

Наше суспільство ще довго нестиме на чолі відтиск «соціалістичного реалізму». «…Разрушим до основанья, а потом…»… Ну і що потім? Приміром, стояв собі в центрі міста незвичайної краси костел з доброї червоної цегли. Його шпиль з хрестом на верхівці сягав понад сорок метрів. Стояв 50 літ… «Пережив» першу світову війну, потім другу… Старожили розповідають, як під час другої світової війни, якраз коли правилась Служба Божа, снаряд пробив дах костелу, впав всередину і…не розірвався! Під час тієї війни місто дуже постраждало, – що правда, то правда…Але навіщо було нищити те, що вціліло?

Костел не вписувався в рамки «комуністичного світогляду»…Аякже! Як можна в самому центрі міста терпіти такий символ «релігійного дурману». Знищили…Справа посувалася важко… Стіни костелу були міцні, з арматурою всередині. Довелось запрошувати досвідчених підривників, використовувати відповідну «техніку»…За кілька днів таки «дали собі раду»…Що на цьому місці нині? – Універмаг…Сіренька, без смаку спроектована споруда.

Кілька років тому приїхали знайомі з «далекого зарубіжжя». Їхні батьки звідси, бабця брала шлюб у тому зруйнованому костелі. Запитують: «А де той гарний костел?». Кажу: «Нема, замість нього нині магазин, супермаркет по вашому». Просять показати їм. Напередодні купили свічки. Тепер уявіть собі картину – стоять посеред універмагу, на першому поверсі «диваки» з запаленими свічками в руках! Люди ніяк не могли второпати, що це за означає? Все просто – знайомі вирішили таким способом вшанувати знищений храм, пригадати своїх рідних…. Може якраз на цьому місці колись стояли в весільному вбранні їхні бабуся і дідусь… «Вінчається раба Божа Анна рабові Божому Михайлу…»….

Нам аби тільки нищити «старе» і зводити «нове»… Поїдьте лишень в Польщу, Чехію, Австрію, Німеччину, ба навіть у Прибалтику. Коли завітаєш до їхніх містечок, таке враження, що потрапив на сто-триста років назад, у минуле…Старенькі будівлі досі «живі», причепурені, доглянуті…Дивишся на них, потім закриєш очі і уявляєш своє рідне місто у 17-19 сторіччі.

Дякувати Богові, що ще одна чудова церковна споруда у нашому місті не постраждала від руки «революційних реформаторів». Точніше – не зовсім постраждала…Бо середину будівлі таки вичистили від усіх «релігійних регалій». Коли б то було село – зробили б з церкви склад для мінерального добрива. Але то було місто, тому вирішили передати споруду музеєві. Музей, зі свого боку, влаштував тут картинну галерею…Хоч так, галерея все ж не склад! Свого часу ходив тут по закутках, розглядав картини, довго стояв на тому місці, де був вівтар…Відтоді вже минуло понад тридцять літ…

-«Що подобається?» – гукає до мене з височенного риштовання якийсь кремезний чолов’яга з бородою в захляпаній фарбою кількох кольорів спецівці років сорока п’яти. Я, власне, проходив повз будівлю і вирішив заглянути всередину. Чув, що тут триває реконструкція. Вздовж усіх стін стояло риштовання.
-А де поділася картинна галерея?
-Вони переїхали до іншого приміщення. Місцева громада добилася права далі використовувати цю будівлю як храм.
-А ви хто будете?
-Взагалі то я – художник. Отримав замовлення. Буду «розписувати» цю церкву. Приходьте за кілька тижнів – можна вже буде на щось подивитися.

Дякую за розмову і виходжу…Так…Треба буде сюди навідатися пізніше…Цікаво, а як все виглядало колись? Можливо, оті «релігійні полотна» в музеї і дерев’яні скульптури, які зображають «святих» колись прикрашали саме цю церкву? Хто знає…В музейних закапелках ще багато всякого добра…Щастя, що перед руйнуванням деяких пам’яток, колишня влада інколи засилала «експертів». Ті «вибирали» особливо цінні експонати і вивозили. Щоправда, нині чимало з них знаходяться в Росії і Москва не збирається їх нам повертати… За місяць вирішив навідатися до церкви вдруге…
-А, старий знайомий? Заходьте! – це знову з риштовання гукає до мене бородань у спецівці. Впізнав.
-Бачу у вас справи посуваються!
-Потрохи…Багато роботи. Доведеться наймати помічників. Зачекайте, я за кілька хвилин буду внизу.
Я тим часом оглядаю стіни і величезний купол. Так, тут роботи непочатий край…

-Ну, що, давайте знайомитись? Володимир…Художник… – Бородань простягає руку. Величезна долоня легко стискає мою.
-Дуже приємно. Іван.
-Цікавитесь мистецтвом?
-До певної міри. Просто кілька разів бував тут раніше, ще в картинній галереї.
-Ясно…
-То ви не з нашого міста?
-Ні, я зі Сходу.
-Надовго до нас?
-Як вийде. Поки буде робота.
-Скажіть, будь-ласка, а «новий» розпис буде такий як «старий»?
-Не зовсім. Фактично, він буде іншим. Тобто сюжети будуть інші, техніка живопису, кольори. Якщо вам цікаво – загляньте якось до мене в майстерню, тут недалеко. Поговоримо, чаю вип’ємо.
-Дякую, з радістю.
Виходжу на вулицю. Очі разить яскраве сонячне проміння, аж мружуся. «Напевно, важко отак цілий день з задертою догори головою працювати на тому риштованні?». Прийшовши додому, задираю голову догори і ходжу по хаті. За кілька хвилин шия затерпає і крутиться голова…Так, важка у того художника робота…

-Дозвольте?
-Прошу-прошу, заходьте? – Володимир, посміхаючись відриває двері своєї майстерні і запрошує мене увійти.
-От там стілець, сідайте.
-Вибачте, може я невчасно?
-Все гаразд. Інколи хочеться трохи відволіктися. Я цілими днями сам.
-У вас тут стільки цікавого?
-Це макети. Я спершу роблю з пластиліну або глини макети своїх сюжетів, а потім малюю. Такий макет дає змогу добре бачити сюжет в «об’ємі».
-То ви ще й скульптор?
-До певної міри 🙂
-У церкві, під куполом, я бачив ангелів, тобто скульптури ангелів.
-Це не скульптури. Це така техніка живопису. Називається «ілюзорне барокко».
-Ніколи б не подумав. А виглядає, як скульптура.
-Саме так. Мета цієї «техніки» якраз і полягає в тім, щоб досягти подібного ефекту.
-І як вам вдається годинами працювати з задертою догори головою?
-Важко…Часом не чую шиї…Мікеланджело після розпису «Секстинської капели» мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Тут також «площа» чимала…
-Я б навіть сказав – дуже велика. Хотів ще раз спитати про «старі» розписи у цій церкві?
-Мої будуть інші. Вдалося через архів дістати старі фото. Вони он там, на столику. Але, якщо чесно, вони мені якось не до душі. Я запропонував свої сюжети. Перед тим багато їздив. Був в Італії, Туреччині. Про Святу Софію чули?
-Це у Стамбулі, колишньому Константинополі?
-Так.
-То ви отак «вибирали» сюжети?
-Не тільки. Придивлявся також до «техніки живопису», деталей храмів. Словом, якщо до цього відноситися серйозно – потрібно багато часу.
-Я бачу….Тепер розумію, чому деякі церкви нині «розмальовують» за кілька місяців. Сюжети нерідко більше нагадують малюнки з дитячих книжок. Тобто обличчя і фігури якісь неприродні. Та й колір, бува, якийсь…
-Я працюю довго, часом кілька років. Воно, звісно, дорого, але ж храм зводиться і розписується на десятки і сотні літ. От наша Софія в Києві. Знаєте скільки вона вже пережила і ще не одне десятиліття переживе. Тільки б новітні варвари її не зіпсули. Вони ж нині на кожному «вільному» клаптику землі будуть свої недолугі готелі, казино, ресторани, банки…
-Ви знаєте, у нас в області є стільки замкових споруд!
-В Галичині їх багато, це факт.
-Більшість з них, на жаль, у напівзруйнованому або зруйнованому стані. Але які там місцини! Знали ж колись де ставити замки і палаци.
-Це правда, мали «смак».
-Ви у Підгірцях ніколи не були?
-Щось чув, це десь поблизу…
-Так, на Львівщині. Ми їздимо туди щороку по кілька разів. Враження від дороги незабутнє. Вузька, вона в’ється поміж селами і полями. Інколи віття дерев нависає над дорогою, утворюючи справжній «живий» тунель. Восени, коли дерева вбираються в золоте – очей не відвести!
-То що там, у Підгірцях?
-Колишній палац. Якщо «включити» уяву – можна уявити собі як все виглядало колись. Будівля палацу, практично збереглася. Останнє його призначення – туберкульозний диспансер. Кажуть, що навіть київська влада якось навідувалась. Приглядались. Хотіли взяти під резиденцію, але виявилось, що реконструкція потребуватиме надто багато коштів…
-А що там нині?
-Наче музей…Втім, окрім огляду подвір’я і старого парку нічого не запропонують. Всередині – порожні, обшарпані стіни. Але місцевість чудова. За кількасот метрів від палацу, по прямій, – вражаючий костел. Колись це була родинна церква власників палацу…Тут майже щодня можна побачити відвідувачів. Особливо багато туристів з Польщі.
-Напевно, їм сумно дивитися на те, в якому стані ця краса нині…
-Звісно, ж сумно. Нам самим теж сумно…Могли б на цьому ще й гроші заробляти…
-Знаєте що, приходіть завтра до мене «на роботу», підніметесь зі мною нагору.
-Тобто аж під купол? По риштованню?
-Еге ж, що боїтесь?
-Чесно кажучи боюсь висоти…
-Нічого, я буду підійматись за вами слідом. Чекаю вас завтра о шостій вечора.

Наступного дня після роботи прийшов до Володимира.
-Ви вже є? Добре…Зараз, я дещо приготую собі, щоб взяти догори. Бачите он там, праворуч, невеликі сходи, почнемо підійматись звідти. Тримайтесь за поручень.
Тремтячими руками я вхопився за поручень, а потім крок за кроком почав підійматися вгору. Позаду вже один рівень риштовання, потім другий. Підняв голову догори: «Ого, їх ще чотири! Нічого собі!».
-Не дивіться вниз, – говорить знизу Володимир.
Нарешті дістався «останнього рівня». Він вистелений дошками, щоб можна було ходити з кінця в кінець. До купола – на витягнуту руку. Поверхня сферична, по боках ще «гірша». «І як він тут малює?» – промайнуло в голові. Коли зображення прямо перед тобою – враження зовсім інше, аніж знизу. Розглядаю деталі. «А ось сюжет, який я бачив у вигляді скульптури у нього в майстерні!».
-Які враження? – запитує мене Володимир.
-Словами не передати. Тепер я бачу, яка ця робота важка.
-Так. Слід прийняти до уваги також і те, що до неї слід приступати з відповідним станом душі, з молитвою. Адже це храм…
-Я оце думаю: вибратись сюди – вибрався, а як злізатиму вниз? Голова паморочиться! А вам ні?
-Вже звик…
Згодом, вже у майстерні Володимира ми п’ємо чай і розмовляємо…Я, певно, вже замордував його своїми питаннями…Однак він терпляче відповідає…
-Ось ви, художник, так? – запитую
-Та ніби так…
-Тоді поясніть мені. Може це я такий дурний, – хоч вбийте, не розумію цього «авангардизму», отієї мазанини, безсюжетної мішанки кольорів, фігур…Це якесь кривляння…Але ж світ ходить, дивиться, прицмокує з розумним виглядом, платить шалені гроші, щоб придбати цей непотріб…
-Тут все просто. Скажу вам як художник. Це – не мистецтво, так що не бійтеся за свій смак і розум. Це – кітч, виклик суспільству, часу, загальним нормам і правилам. Врешті-решт, це – епатаж, а ще – бізнес. Мистецтвом тут не пахне. Знаєте, де нині працюють справжні художники?
-Де?
-В рекламі 🙂 Де ви бачили рекламу, зроблену у вигляді отієї мазанини? Ніде. Реклама повинна викликати в більшості людей приємні емоції. Звісно, не бракує також реклами вульгарної, ба, навіть аморальної.
-Тобто ви хочете сказати, що коли я не розумію «Квадрата» Малевича – мені не слід страждати від почуття невігластва?
-Звісно! Насолоджуйтесь справжніми шедеврами, які пережили віки…До речі у вашому місцевому музеї є досить непогані картини. Я бачив чудові офорти, акварелі, портрети олійною фарбою.

Ми зустрілись ще кілька разів…Згодом, я дізнався, що Володимир поїхав до іншого міста…Він так і не встиг завершити розпис храму. Кажуть, не дійшов згоди з «замовниками». Інші казали, що для храму його робота надто дорого коштує…Хто знає, що там насправді було. Але купол він таки завершив блискуче! Якщо довго дивитися на розпис, – наче підносишся догори і ширяєш серед неба, вималюваними в стилі «ілюзорного барокко» хмарами, ангелами, деталями карнизу. Справжнє мистецтво… Через рік з’явилися розписи на стінах… Але – це вже не те… «Не гріє»…Занадто темні кольори…
Мене досі втішають слова Володимира, що можна прожити без модернізму, авангардизму та інших «ізмів» у мистецтві і не почуватися «неотесаним телепнем» :-).
травень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Advertisements