zonaСтарий «Ікарус» під’їхав до двоповерхової сірої будівлі…
-То це школа?
-Наче так… Ходім, пошукаємо когось з керівництва….
Йдемо довгим напівтемним коридором, розглядаючи написи на дверях. Школа як школа…Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які щоразу зігрівають мені серце і душу, як тільки зайду сюди… Дається взнаки те, що сам виріс в учительській родині. Ще досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі… Тьмяне світло настільної лампи “вихоплює” з темряви мамине обличчя…

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи –
Завжди щось діється в душі,
Коли проходжу біля школи…

-О, здається знайшли кабінет директора! Стукаємо у двері…
-Дозвольте зайти?
-Прошу…
-Ми, знаєте, привезли, так би мовити, «екологічно чисті продукти». Люди самі зібрали. Щойно приїхали. Хочемо дещо передати насамперед вам, тобто дітям, вчителям школи. А скільки у школі навчається дітей?
-Зараз понад сто, а до аварії було удвічі більше. Багато людей вже евакуйовано. Виїхали з дітьми.
-А як «ваші» діти почуваються?
-Що вам сказати…Наш медпрацівник щодня має «роботу»…У дітей під час уроків з носа часто йде кров, крутиться голова, вмлівають…І в нас, дорослих ті ж проблеми…
-Розуміємо…Співчуваємо вам… Куди віднести продукти?
-Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все переглянемо і роздамо дітям.

Майже всі люди у містечку жаліються на постійний головний біль…Таблетки не допомагають…Отак і живуть…Точніше, перебиваються….
-А коли ви довідалися про аварію?
-Через кілька днів, як це сталося. Чутки якісь «ходили»…Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в роті почав відчуватися незвичний «металевий присмак»…Потім – головний біль…
-А евакуйовано вже багато людей?
-Практично половину містечка…Решта чекають своєї черги. Куди їхати? Попробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння…Та що там казати, самі знаєте…
За кілька кілометрів від містечка польова дорога «виводить» до лісу…Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівні, хоч корабельні щогли роби…Невже всю оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться…Не хочеться вірити… Це якась маячня… «Зона» Стругацьких? Автобус зупиняється перед шлагбаумом…
-Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго…

Підходимо до шлагбаума…Поруч напис: «Обережно, підвищена радіація, 300 мікрорентгенів на годину»… Так, значиться за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно…Хутчій до автобуса!
-Ну що, «хапанули» дозу – посміхається водій?
-Ага, «вкололися» рентгенами!
-Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає?
-Цікаво, чи вони їх їдять?
-Аякже, тут інших нема.

Повертаємося до містечка… Розкладаємо в автобусі свої перекуски і обідаємо…
-Після обіду під’їдемо до сільради, домовимось про концерт.
-Хоч би не було дощу, щось хмариться.
-Може обійдеться…
-Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай роздадуть тим, хто найбільше потребує.

По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо… Коло сільради виходимо з автобуса…
-Хлопці, візьміть газети і прапори. Газети роздамо після концерту.
За кілька годин нашого перебування у містечку чутка про нас поширилася по хатах…Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика відкрита площадка для танців.
-Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину»…
-Скільки маємо часу?
-Десь біля години, вистачить…
Співаємо з жовто-синіми прапорами в руках…Людей зібралося досить. Слухають. В декого сльози на очах. Після концерту роздаємо «літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».
-Дайте ще онту газету…
-А слова пісень, які ви виконували, маєте?
-Деяких тільки, прошу тримайте.

Виступ вдався на славу… Ми ще довго спілкуємося з людьми, розпитуємо про життя-буття. У них цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач 🙂

-Хлопці, дівчата, треба порадитись…
-Якісь проблеми?
-Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко забиралися. Що будемо робити?
-Ми вже таке бачили…
-Здається, він з тих…
-Кагебістів?
-Ага…
-Що вони нам зроблять, часи не ті!
-Що там у нас ще за «планом»?
-Два села, тут поруч.
-Ну і їдемо, поки не смерклося…
Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села…Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно…Цікаво, взуття і одяг треба буде потім викидати, чи вдасться якось «почистити»? Шкода мештів – зручні…

Я люблю дивитися під час подорожі на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Рушаю туди, сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду…Просто дивитимуся на дорогу…Така краса! Скільки тут навколо зелені! Не хочеться вірити, що вона відтепер «мертва» надовго… Попереду дороги, метрів за триста з’явилася якась вантажівка…
-Він що, п’яний, чи що? – гукає наш водій
Вантажівка виробляє якісь реверанси на дорозі – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно намагається нас «спіймати». Придивившись краще, бачимо, що це вантажівка для перевезення «рідкого» бетону, з величезним баком позаду кабіни. Це наче якийсь сон…За мить вона на швидкості «врізається» в наш автобус якраз з того боку, де сидів я…Якась невидима сила підкидає мене вгору…Приходжу до тями…Лежу поміж рядами сидінь…Довкола – галасують «наші», щось кричать…Хтось вибіг з автобуса до вантажівки…У ній водія не було…Підношуся на ноги і чую якесь дивне клацання в нозі…Різкий біль не дає змоги йти…Хлопці беруть мене під руки і несуть до заднього сидіння.
-Степане, ну як ти?
-Наче живий, от тільки ноги не чую…
-Потерпи. Зараз «спіймаємо» якийсь автобус і поїдемо додому…

Пізно ввечері прибуваємо додому…Хлопці, фактично, на руках приносять мене до помешкання.
-Ну, бувай, тримайся!
-Дякую, хлопці! І ви теж.
Цілу ніч не міг заснути. Різкий біль не давав спокою…На ранок нога розпухла як колода… Викликаю «таксівку» і їду до лікарні…Роблю рентген…
-Ну що, молодий чоловіче…
-Що, погані справи, лікарю?
-Численні переломи ноги, сильно пошкоджена стопа, кістку п’яти роздріблено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік…
Сказав, як у воду дивився…Все так і було…Двічі лежав у лікарні. Потім санаторій…Милиці…Паличка…

Через два роки, випадково, «спіймав» на дорозі авто, попросив «підкинути». Розговорились з водієм…Зачепили роботу. Виявилось, що він…рідний брат водія отого «Ікаруса». Буває ж таке?
-А як ваш брат? Ще працює?
-Дякувати Богу, так, працює, «пересів» на інший автобус.
-А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії?
-Десь біля місяця він стояв у містечку Н., в котрому ви були тоді. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.
-То винних так і не знайшли?
-Там все досить «цікаво». Водій вантажівки, як виявилось, напередодні зіткнення «затиснув» педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Виглядає так, що він навмисно зробив аварію.
-Нас тоді попереджали, щоб ми забиралися додому… То їхніх рук справа…
-Чиїх?
-Кагебістів…
-Мій брат теж так казав. А ще він казав, що ви в сорочці родилися…
-Чого б це?
-То ви не бачили автобуса після аварії?
-Ні, я по лікарнях «вештався»…
-Сидіння, поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас би могло просто «перерізати» навпіл… Щасливчик…
-Бачу, що так…Матиму «пам’ятку» на все життя…

Кульгаючи, нині згадую нашу поїздку в «зону»…Чи шкодую, що так сталося? Ні, так мало бути…На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумалось… Навіть не віриться, що вже минуло відтоді майже двадцять літ…Друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще «на двох здорових ногах»…Шкода тих мештів… Були легкі і зручні…Після аварії один кудись подівся…Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті «джерело радіації»…
30 травня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Advertisements