Тарас Коковський

І.

Коли життя засилає людину десь далеко від рідного дому – з нею трапляються цікаві речі. Ідеш собі, приміром, Лондоном, аж тут назустріч Іван з сусідньої вулиці з твого села. Або потрапляєш до Одеси – у ній ти «ні бе, ні ме, ні кукуріку», не знаєщ, що тут до чого, ¬– аж ось біля оперного натикаєшся на однокласницю Марійку. Вона влаштовує тобі надзвичайну екскурсію містом, допомагає влаштуватись в недорогому готелі і Одеса вже не здається тобі такою «нерідною». Або стоїш собі в черзі в Сумах, а перед тобою  чолов’яга. Роздивляєшся, – а то Микола, знайомий. Купуєте пива і раків, і до опівночі спілкуєтесь в заводському гуртожитку. Життя цікаве своїми непередбаченими ситуаціями…

ІІ.
Йшов 1986 рік… Щойно припинилися нескінченні похорони генсеків і членів Політбюро КПРС, котрі вмирали з якоюсь загадковою періодичністю. Замість одних старих, вибирали інших – також старих. Було очевидно, що «нові старі» теж довго не протягнуть. Думалося: «Вибрали б, нарешті, когось молодшого, щоб цей довічний траур скінчився».
Магазини нагадували нещодавно завершені об’єкти – полиці порожні, з цінниками неіснуючих продуктів і товарів. Щоб купити пачку масла – треба було займати чергу коло дванадцятої години ночі і стояти до ранку. Стояли по черзі всі члени сім’ї – взимку було особливо важко. Перед відкриттям магазину приводили дітей – на малолітніх давали додаткову пачку масла…

ІІІ.
Віктор працював на заводі світлотехнічної апаратури. Їхня «фабрика» була відома на весь «Союз». Проектували і виготовляли промислові і побутові світильники, апаратуру для «воєнки». Заводські світильники були встановлені в мовзолеї Леніна у Москві, в московському метро, на стадіонах, де 1980 року відбулися змагання учасників світової спортивної Олімпіади. 1979 року Віктора «побрили» у вояки і він потрапив під Москву. Їхній полк було залучено до охорони під час проведення Олімпіади. Власне, Віктор бачив Олімпіаду… «з кущів» – їх порозставляли по об’єктах з «калашами» . Часом перед початком футбольних матчів їх привозили на стадіон для перевірки об’єкту на безпеку – треба було нишпорити між лавками і шукати підозрілі пакунки, закладені «диверсантами». Так Віктор назбирав собі колекцію олімпійських квитків, значків і багато іншої всячини.

Найбільше враження на Віктора в Москві справили три речі – біде, кінні перегони і похорон Висоцького. Періодично під час чергування їх допроваджували до громадських туалетів – «по справі». Якось їхній «ЗИЛ» зупинився поруч з високим будинком. Комвзводу скомандував: «Десять хвилин на туалет. Туалет на першому поверсі». У великому, обкладеному плиткою приміщенні знаходилось кілька кабінок. Посередині Віктор побачив низький, незвичайної конструкції унітаз з кількома краниками. Стало цікаво. Він відкрутив один з краників і цівка води потрапила йому в обличчя. Що за чудасія! Хлопці зайшлися реготом
–Що, помився?
–Що то за біда така?
–Не біда, а «біде», ти що, ніколи не бачив? Ти де виріс?
–Та виріс в селі, але живу у місті? Однак такого ще не бачив 🙂
–То спеціально для жінок, зрозумів?
–А-ааа, тепер ясно 🙂

Після туалету «ЗИЛ» повіз їх за місто. Дорогою сталася пригода в чисто армійському стилі 🙂 Уявіть собі колону з кількох військових машин, попереду якої – офіцерський «газик». Колона під’їздить до роздоріжжя, на якому треба перетнути трамвайну колію. З іншого боку наближається трамвай. Аж тут з офіцерського «газика» лунає: «Водій трамваю, візьміть праворуч!» І так тричі! Колія ж пряма! Вояки у Вікторовому «ЗИЛ»ові зайшлися сміхом, що мало не повипадали з кузова 🙂

Про смерть Висоцького Віктор дізнався на ранковому шикуванні полку. Замполіт повідомив про підвищену готовність у зв’язку зі смертю Висоцького і можливими порушеннями громадського порядку. Десь там, у центрі міста, біля Таганки зібрався люд, але Віктор з хлопцями тільки чули про це. Короткий репортаж побачили по телебаченню лише за кілька днів. Віктор сам грав на гитарі і знав чимало пісень Висоцького. Та хто їх тоді не знав!

Треба сказати, що гитара чимало допомогла Віктору у війську. «Дембелям» подобалися пісні. Якось він почув, як хтось з хлопців «мордує» інструмент, попросив гитару і виконав кілька популярних пісень. Його оточив гурт вояків, а «дембелі» почали замовляти пісні одна за одною. Концерт тривав майже годину.
-Ну, ти пацан, даєш? Де грав?
-Вдома на танцях, в будинку культури.
-А «Альошкіну любов» знаєш?
-Звичайно!
-Ану давай, збацай.
Згодом, концерти після відбою стали для Віктора звичною річчю. «Дембелі» брали його з собою до якоїсь «каптьорки», замовляли пісні, пригощали смаженою картоплею і вином.
-Ти, пацан, кажи, якщо хтось ображатиме, гаразд?
-Гаразд 🙂
За півроку Віктор знайшов у військовій частині кількох музикантів і організував ВІА. Виступали перед вояками полку, в підшефних організаціях – колгоспах, школах. Отримали подяку від командування.

Третім відкриттям під час Олімпіади для Віктора стали кінні перегони. Малим хлопцем він часто гостював у свого двоюрідного брата в сусідньому селі. Братів дід був сільським конюхом. Хлопці пасли коней, гнали табун до річки, влаштовували перегони. З того часу коні посіли в житті Віктора особливе місце. Та й хіба можна не любити таке Боже створіння! Кінь – то справжній шедевр природи! В кого зі створінь ще знайдеш такі очі? Ну хіба що в корови. Або як він ніжно бере своїми губами скоринку хліба з твоєї долоні? Як фиркає… Як дивиться тобі вслід, коли ти йдеш зі стайні додому… Неможливо уявити собі красу довкілля без коней. Віктор був переконаний у цьому. І, напевно, не він один.
І ось – кінні перегони на Олімпіаді в Москві. Віктор стояв на варті в кущах довкола іподрому і спостерігав за змаганнями. Нічого подібного він досі не бачив. Загнані до сьомого поту коні хрипіли, наче благали про допомогу. Наприкінці перегонів вони харкали кров’ю, їхні очі робилися червоними і великими, сповненими страху і були зовсім не подібними на очі тих коней, яких Віктор знав з дитинства. До них підбігали з відром холодної води і виливали її під хвости. Віктор не міг на це дивитися…

ІV.

Після війська Віктор повернувся на попереднє місце роботи… Настали важкі часи…1986 року з кількома хлопцями він вирішив податися до далеких країв на заробітки. Так тоді називали віддалені регіони «Союзу» – Тюмень, Сургут, Далекий Схід, Казахстан. Вирішили поїхати в Сургут. Бригади українців-нафтовиків курсували туди постійно. Їх привозили і відвозили – з Івано-Франківщини, Львівщини. Тернопільщини. Вдома роботи не було, а на Півночі можна було заробити – платили добре, доплачували також «північні» – за важкі умови праці.
Сконтактувалися зі знайомими, придбали квитки і вирушили в дорогу…Спершу на Москву, а звідтіля – до Сургуту.

Так сталося, що на той час, їхніх знайомих в Сургуті не було – в них саме розпочалася відпустка і вони з родинами поїхали до Криму на відпочинок. Віктор з хлопцями вирішили шукати роботу самостійно. Ночували в однокімнатній квартирі знайомого. На підлозі…Їх було п’ятеро, а ліжок – лише два. Вдень вирушали на пошуки роботи, а ввечері обмінювалися інформацією. За кілька днів гроші закінчилися. Хлопці спорожнили також холодильник знайомого.

Одного дня Віктор, після пошуків роботи, повертався до помешкання знайомого… В животі голосно буркотіло від голоду. Перед очима стояли мамині пампушки з гречкою і зеленою цибулькою, вареники зі сметаною, гарячий борщ…В кишені залишилося кілька копійок. Віктор вийняв їх і почав рахувати – трохи бракувало на буханець хліба. За рогом був хлібний магазин. Через кілька метрів ніздрі залоскотав запах свіжого хліба…Віктор зайшов до магазину…В черзі за хлібом стояло понад двадцятеро людей. Він підійшов до прилавку довідатись про ціну… Бракувало п’ять копійок на буханець. Йшов в кінець черги і заглядав людям в очі… Раптом помітив знайоме обличчя! «Так-так-так…Думай, де ти його бачив? Звідки ти його знаєш?». Незнайомець був зростом метр вісімдесят, міцної статури… «Думай, думай». В голові промайнула думка: «Невже Петро з Йосипівки? Та ні, не може бути? Чому б це йому тут тинятися після військового училища? Він мав би зараз десь літати на своїх «мігах»? Віктор придивився до не знайомця ще раз – «Та ні, таки Петро».
-Я вибачаюсь, ви часом не Петро? – спитав Віктор незнайомця.
-А ти хто такий?
-Ви Петро Климчук з Йосипівки!
-З якої ще Йосипівки? – незнайомець підозріло дивився на Віктора.
-Я приїздив до своєї тітки в Йосипівку в третьому класі і ми з тобою їздили на лижах, пам’ятаєш? Твій тато працював у школі, так?
-Щось я тебе не пригадую…
-Ти тоді підвернув ногу і я допомагав тобі дошкандибати додому. Твоя мама нас пригощала чаєм з вишневим варенням…
Погляд незнайомця потеплішав…
-Починаю пригадувати…
-Ну….
-Мені згодом тітка розповідала, що ти закінчив військове училище і служив під Ленінградом.
-Було діло…
-А ти що тут…
-Та ось хочу купити хліба, а бракує п’ять копійок…
-Значить так, зараз купимо хліба і гайда до мене додому…
-Та я тут не сам, з хлопцями…Нас п’ятеро.
-Давай, бери хлопців і приходьте до мене. Ось моя візитівка, там є домашня адреса.

За дві години Віктор з хлопцями були в Петровім помешканні. Три просторі кімнати, чудові меблі, відеомагнітофон… Телевізор «SONY».
-Хлопці, візьміть з холодильника пиво, а я поставлю воду на пельмені.
-А ти що, холостякуєш?
-Ні, мої поїхали до батьків…
-То як ти опинився в Сургуті? Де твої літаки?
-Літаки літають…Без мене 🙂
-А що так?
-Пішов на «дембель» за станом здоров’я. Друзі допомогли з роботою. Працюю тут в одній фірмі головним інженером.
-Ого!
-Я б сам тебе не впізнав…
-Та і я заледве впізнав тебе. Дивлюся – Петро чи не Петро? Ти ж в дитинстві був невисокий на зріст, а тут – під два метри.
-Це я в училищі витягнувся – фізпідготовка і таке інше… А ви як сюди потрапили?
-Приїхали «за довгим рублем» 🙂 Вдома роботи нема, сам знаєш, які нині часи.
-Ну і як, щось вже підшукали?
-Поки що ні, вже тиждень тиняємось, шукаємо. Нам знайомі обіцяли допомогти, але вони зараз загоряють на морі.
-Що вмієте робити?
-Мурувати, класти плитку, працювати з деревом.
-У нас на фірмі збираються відкривати дочірнє підприємство – потрібні будуть такі спеціалісти. Може спробуєте в нас попрацювати?
-Без слів! Ще й в руку поцілуємо!
-Значиться так, завтра прийдете до мене на роботу і там про все поговоримо. Адреса є у візитівці. А тепер розливай пиво…Я за хвилю буду…

Те, що сталося далі, для голодних шлунків Віктора і його супутників уявити було неможливо. Петро з’явився з підносом в руках, на якому стояв трилітровий бутель з чорної ікрою і великий кусень масла…
-Ну ти даєш, Петре! Хочеш, щоб ми вмерли від цієї розкоші?
-Беріть хліб, масло, кладіть ікру або їжте ложками, якщо хочете.
-Петре, та це ж варварство – їсти ікру ложками!
-Пригощайтесь, хлопці… Ми ж земляки…

V.

Заробітки Віктора затяглися на двадцять років… Вони з хлопцями змінили кілька місць роботи. Спершу працювали в Петра. Потім його підвищили і він виїхав до іншого міста. Згодом Віктор «назбирав» трохи грошей і відкрив своє підприємство. Придбав квартиру, авто. Іншим хлопцям пощастило менше, дехто повернувся додому. Місцева українська громада вибрала Віктора головою українського культурного товариства «Червона калина». Він часто долучався до організації виступів відомих українських співаків і музикантів. Так склалася доля, що чимало українців «осіли» тут, одружилися, як то кажуть «кинули якір»…

Кілька разів Віктор допомагав хлопцям, які приїздили з його рідного міста на заробітки. Він ніколи не забуває, як двадцять літ тому його, голодного і змарнілого, «пригрів» земляк з тітчиної Йосипівки і нагодував пельменями і чорною ікрою 🙂 Таке не забувається…

30 червня 2009 року

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Вісімдесятирічна Марія Степанівна має на диво добру пам’ять. Може розповідати годинами. Її життя варте пера класика. Народилася після першої світової війни, пережила другу світову. Три роки була «остарбайтером» в Австрії. Їй випала нелегка доля. Залишилася вдовою з трьома дітьми на руках…

-Нас у батьків було п’ятеро – троє хлопців і дві доньки. Знаєте, яке те сільське життя колись було?…Зранку до смерканку на полі, господарка…Я змалечку допомагала батькам. Любила працювати. Тато їздив до Америки на заробітки, привіз трохи грошей, купив коней, корову, поставив хату. Потім прийшли «совіти» і назвали тата «куркулем». Сестру вивезли до Сибіру. Вернулася – жити нема де, з хати зробили магазин. Ледве добилася однокімнатної квартири…
-А що то за книжечки у вас на підвіконні? – запитую.
-Молитовники. Я без молитви ні на крок. Тільки дякуючи Господеві змогла вижити і перейшла через таке, що най Бог боронить комусь пережити…

Беру до рук одну з книжок і гортаю пожовклі,з порваними краями сторінки…
-Тут такі сторінки, що невдовзі порозсипаються…
-Та я вже їх кілька разів клеїла…Знаєте, скільки я молитов знаю напам’ять?
-Скільки?
-Вистачить на кілька годин. Часом вночі не сплю і молюся… Більше тими молитвами, котрі знаю з дитинства. Я малою мала дуже добру пам’ять. Нині вже забуваюся… Як зіб’юся – мушу починати молитву з самого початку…
-Хто це вас навчив стількох молитов?
-Чула м від мами… Моя мама була дуже побожна…Де не йшла – читала молитву – в хаті, на полі, всюди. А я прислухалася і запам’ятовувала. Якось, коли вже всі спали, я бачила як мама стояла на колінах перед образом і щось шепотіла. Я питала її: «Мамо, що ви там шепочете?», а вона відповідала: «Молюся – за себе, за тебе, за тата, за всіх вас…».

До Марії Степанівни жінки часто ходять за порадами. Життєва мудрість допомагає їй дати добру пораду. Вона може сказати в лице якусь не зовсім приємну річ, але то правда. Правда не всім до вподоби. Правда буває різка і жорстока…На те вона і правда.

-Я ще малою могла «вгадувати»… Якось копались мо з мамою город, – мені тоді було сім літ, – і я кажу до мами: «Завтра будуть голосно дзвонити всі дзвони – в нашім селі і в другім селі коло нас». Мама подивилася на мене і каже: «Що тобі до голови зайшло?». На другий день рано голосно дзвонять дзвони. Виявилося – помер Пілсудський.
-З вами страшно говорити, – посміхаюся. Можете дізнатися, хто що думає 🙂
-Та де там. Я просто відчуваю яка людина є – добра чи зла.

Зачіпаємо нинішню політику, ситуацію в країні і світі. Добралися і до естради…
-Де би хто колись подумав, що таке буде робитися, – це Марія Степанівна так критично відгукується про наших «зірок».
-Пороздягалися геть чисто, крутять з…ми, ноги голі. Вже більше нема що виставити – все видко.
-Знаєте, як їх називають? – кажу, – «Співаючі панталони».
-То правда… «Безголосі безсоромники».

Мені відразу пригадався вислів Бернарда Шоу з тих часів, коли жінки носили довгі, майже до самої землі плаття: «Нинішня мода позбавляє уяву чоловіка будь-якої поживи». Уявляєте! А що б Шоу сказав сьогодні? 🙂
Ми ще довго обговорюємо сьогоденні проблеми в пісенному жанрі, моді, культурі, поведінці… Тут є про що побалакати.

-Я ж також колись співала – каже Марія Степанівна, – в церковному хорі першим голосом. Співала скрізь – вдома, в полі…Якщо маєте час – розкажу вам одну історію…
-Так, прошу, було б цікаво послухати.

Я вмощуюсь зручніше у кріслі і налаштовуюсь на слухання.
-То було під час війни. Німці почали вивозити наших людей на роботу до Німеччини та інших країв. Вивезли багатьох, здебільшого молодих, тих хто міг працювати. Я потрапила до Австрії, під Відень, до «бауера»…Він мав поле, худобу. Робились мо здебільшого в него, а як було треба – в інших «бауерів» по сусідству. Садили, пололи, збирали, пасли худобу, прибирали в домах. Наш «бауер» деколи присилав до роботи своїх дочок, мав дві. В них ручки були біленькі, не то що в мене – посідані, з мозолями. Після роботи вони мастили їх кремами – шанувалися. Не скажу, що мені було зле. «Бауер» був добрим чоловіком, хоч і суворим. Але не всі були такі як він…
-А як щодо мови?
-За три роки роботи я навчилася німецької мови. Навіть співала м їхніх пісень. Часом, як ми робили в полі, я починала співати…Я була кмітлива дівчина… Гадала м собі: «Трохи поспіваю. Вони послухають, а я відпочину від роботи».
-І що, вам за це не перепадало?
-Ні. Люди слухали, а потім навіть плескали. Я дуже любила співати «Місяць на небі».
-А як ви повернулися додому? Як люди верталися?
-Німці відступали, прийшли «червоні». Про це не люблять казати, але «червоні» також не були “ангелами” – знущалися – розпорювали австрійцям і німцям животи, ґвалтували, грабували обійстя. Я сховалася в льосі з вином – в «бауера» був винний льох з великими діжками вина. «Червоні» зайшли до льоху і почали стріляти по тих діжках. Вино заливало підлогу. Невдовзі воно сягнуло мені до пояса. Я простояла у зимному вині кілька годин, застудила ноги і нирки… Але мені ще пощастило, бо лишилася жива. Траплялося, що «червоні» кидали до винних льохів гранати і тоді там вже ніхто вижити не міг.

-Не було бажання залишитися в Австрії?
-Чого не було, було…Багато людей лишалося. Боялися вертатися додому. Дівчата виходили заміж. За якийсь час «совіти», щоб заохотити людей повертатися, почали агітацію. Поширювали листівки і газети зі статтями про солодке життя на батьківщині, визволеній від німців. По війні всі жили тяжко….Звичайно, додому хотілося. До батьків, друзів…
-Я чув, що і в ті важкі часи у німців був порядок…
-Їх так навчили. Ще як йшла війна, чоловік якось повіз фірою здавати зерно. Він працював у «бауера». Приїхав додому, віддав господареві документи. Той заглянув і знайшов помилку – замість зданих п’яти мішків зерна було записано сім – той, що приймав, помилився. То «бауер» післав чоловіка назад, щоб той повідомив про помилку і привіз добрі документи. Або якось з фіри випав мішок з мукою. На другий день чоловік вернувся на ту саму дорогу і мішок знайшов – хтось навіть накрив його від дощу…
-Коли німці «брали» Київ – в місті почалися грабунки магазинів. Крали все підряд. Влади не було – всі виїхали, ще й міст підірвали, щоб німці не наздогнали. Німці, коли вступили до міста, наказали награбоване повернути. Кількох людей розстріляли. Порядок навели, але невдовзі серед населення почався голод, а потім – Бабин яр…
-Так… Хіба війна – то на добре? Може комусь одному добре, а людям – біда і горе.
-Маріє Степанівно, а чому нині такий безлад? Хіба у нас руки не з того місця ростуть?
-Ладу немає, то правда…Але люди самі винні…То ж не чужі, як Україна стала незалежна, в нашім селі розікрали корівник до нитки, а свої. Якби ви чули як бідна худоба ревіла…Голодна, аж ребра видко. Ще живих корів тягнули шнурками на забій дорогою. А скільки здохло! Або хто наш клуб розібрав, повитягав вікна? Чужі? Тільки свої. А як були поля бур’яном позаростали! Ще й досі деякі роками неорані стоять…Така земля – можна на хліб мастити!
– Мені один чех, що приїздив до нас, сказав: «У вас ще довго ладу не буде. Треба змінити щось тут і тут» – при цьому він показав пальцем на голову і на серце.
-То не дарма Мойсей водив людей пустелею сорок років…І нам треба не менше, щоб дочекатися ліпшого. Я не доживу, але може хоч онуки доживуть?

Дорогою додому розмірковую про нашу з Марією Степанівною розмову… Ловлю себе на думці, що ота життєва мудрість простих людей часом вартує значно більше від наших університетів, бо немає кращого університету, ніж саме життя. А сорок років для кращого життя певно таки не вистачить… Хоч, з іншого боку – яке воно має бути – те «краще життя»? Бо, якщо думати, що нинішнє нічого не варте, – не буде для чого жити… Життя є таким як є… Воно в кожного – одне. Кожен ранок сповнений надій і сподівань. І як кажуть – «краще там, де нас нема»… А ми є там, де ми живемо, де мучимось сумнівами і сподіваємось на краще, де розчаровуємось, кохаємо, страждаємо, мріємо і відходимо до вічності… Я вірю, що ми будемо – тільки б молилися за нас наші матері…

24 червня 2009р

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Тієї осені перший сніг випав рано…Лапатий, радше схожий на пір’я, аніж на сніг, він нечутно лягав на сільські городи, вулиці, поля… Від цього видовища навколишня тиша робилася ще тихішою, сповненою загостреного передчуття тривоги…

Спершись на підвіконня, дев’ятирічний Петрусь дивився крізь шибку на сніг – «За кілька днів можна буде витягнути зі стодоли санчата і помчати з гори коло хати. Ще б трохи морозу, щоб сніг не розтанув…».
-Петрусю, ходи но сюди! – гукає батько до малого, відволікаючи його від солодких мрій.
-Підеш до вуйка Степана. Не до хати, а на подвір’я.
-Але там вже два дні, як нікого нема – відповідає Петрусь.
-То не твоя справа. Походиш довкола хати, буцім курей шукаєш і спробуєш заглянути через вікно досередини.
-Що, вже йти?
-За півгодини. Піди, наїшся бараболь з кислим молоком, мама щойно зварила. І вдягнися тепло.

Посмакувавши бараболею, Петрусь зодягнувся і пошкандибав до сусідової хати. Тут недалеко, якихось двісті метрів від них, в кінці вулиці. Йшов, оглядаючись на свої сліди і думав: «От якби я міг літати! Тоді б ніхто не бачив моїх слідів і не знав, де я йду? Хоч би пес вуйка Степана був прив’язаний. Він мене знає, але я його все одно боюся – великий, як теля. Мама каже, що пес малих дітей не чіпає».

За кілька хвилин Петрусь вже біля хвіртки хати вуйка Степана. Заглянув через шпару у хвіртці на подвір’я: «Пса не видно. Дивно – нема нікого. І де вони всі поділися?»
-Ціп-ціп-ціп – малий ходить по подвір’ї і довкола хати. Тато казав, якщо хтось спитає, говорити, що шукаю своїх курей.

Обійшов хлів і стодолу. Зайшов за хату зі сторони саду і, обвівши очима сад, відчув на собі чийсь погляд. Повернувся в бік вікна і помітив голову у військовому картузі, такому як у тих «совітів», що позавчора приїхали до села на машині. Потім пішов на город і, вийшовши на дорогу з іншого боку, щодуху помчав додому.
-Тату, там хтось є – захекавшись, Петрусь розповідає батькові про пригоду.
-Ти бачив когось в хаті?
-Так… Недовго… Але бачив…Одного…Чи є ще хтось – не знаю…Мав на голові картуз, такий як у тих, що позавчора приїхали.
-Ти не помилився?
-Ні, на власні очі бачив…
-Стули писок і нікому нічого не розказуй, зрозумів?
-Ага…

Вечоріло…Сніг падав далі…Петрусів батько вдягнув кожуха і пішов городами до «Глухого кута» – так в селі називали вулицю коло старого цвинтара.
-Слава Ісусу Христу.
-Слава навіки.
-Малий вдень ходив до Степанової хати…
-І що там?
-Там «совіти». Влаштували пастку…
-Так, то зле… «Грім» з жінкою і Михайлом вже другий день не виходять з криївки. І попередити їх нема як…Зле…
-Може «совіти» завтра заберуться?
-Мусимо чекати, іншого вибору нема…

Криївка була на самому Степановому подвір’ї, поруч з хатою. Замаскований вхід до неї заходився у стодолі. Люк був закритий мішком з землею і камінням, а зверху присипаний соломою. Повстанці переховувалися тут в зимну пору. Як ставало тепліше – перебиралися до криївки у лісі. Два дні тому Степана заарештували енкаведисти – хтось навів. Він не встиг попередити своїх і передати їм харчі.
-Степан мовчить вже другий день, що будемо робити хлопці?
-Галю, там ще щось лишилося з їди?
-Буханець хліба і кусень сала…
-Нині ще переб’ємось, а завтра?…
-Треба перебиратися до лісу…
-Якби то знаття, що зі Степаном сталося?
-Хлопці, вночі треба звідси забиратися…

Після опівночі Михайло відриває люк і вони вибираються догори. Ніч видалася місячна…На подвір’ї нема нікого. Вікна в хаті не світяться. Найближчий шлях до лісу – через сад. Доведеться йти попід хату. Пригинаючись, Михайло побіг до хати. Все спокійно. Дав знак рукою «Громові». Той, тримаючи дружину за руку, побіг в бік саду. Раптом тишу розірвала автоматна черга. Енкаведисти в хаті помітили втікачів і відкрили вогонь з вікна.
-Галю, тікай хутко, я поможу Михайлові…
-Я без тебе не піду…
-Тікай! Інакше всі тут ляжемо…
Михайло підкрався до іншого вікна і жбурнув до хати гранату. Пролунав вибух. Все стихло…
-Мерщій до лісу!

За півгодини дісталися до криївки у лісі.
-Нікого не зачепило, слава Богові…
-Перечекаємо до ранку, а там подивимось…
-Добре, що ще нема сильного морозу…
-Маємо кілька кожухів, бараболю, пшоно.
-Завтра наберемо води з джерела.
-Добраніч…
Михайло закриває очі… «За кілька днів – «Михайла». Це улюблене свято бабці Марії. Коли на «Михайла» падає сніг, бабця каже: «Михайло їде на білому коні, – буде файна зима!». Так-так, здається він так їде цього разу…На «Михайла» бабця готує щось смачне…Таких голубців з гречкою ніхто не вміє робити. А який в неї виходить капусняк!…Ну все, досить, бо не засну…»

-Михайле, вставай, – «Грім» будить хлопця, торкаючись плеча.
-Котра година?
-Шоста ранку. Піди до джерела за водою, Галя нам приготує сніданок.
Михайло вибирається з-під теплого кожуха. Бере кілька німецьких «фляг» на воду, автомат і йде до джерела. Обережно підносить люк криївки і дивиться довкола – все «чисто», можна виходити. Джерело розташоване неподалік, на сусідньому пагорбі. Від нього невеликий потічок тече в долину… Дерева притрушені першим снігом, дрімають, ледь похитуючи верхівками…

-Вчора вночі була стрілянина на Степановім подвір’ї – каже Петрусів батько.
-Якось би дізнатися що до чого?
-Скоро дізнаємось…Господи, спаси і помилуй…
-Може наші якось вибралися?
-Дав би Бог…
За кілька годин до Степанової хати прибувають дві вантажівки з енкаведистами.
-Лєйтєнант, возьмі бойцов і посмотрі вокруг хорошенько, должни отстаться слєди…
-Слушаюсь, товаріщ капітан.
-Да нє топчітесь как лошаді, а то всє слєди унєчтожітє. Поакуратнєй. Пятєро нашіх положілі, гади! Два дня сідєлі в засадє!
-Товаріщ капітан, в саду нашлі слєди – вєдут к лєсу. По всєму відно іх било троє.
-Собірай бойцов і бистро по слєдам за німі! Догонім! Давай!

Михайло якраз закінчив набирати воду біля джерела і піднісся. З пагорбу було добре видно село. Раптом він помітив групу вояків, які бігли до лісу. «Отак, рознюхали…» Кинувши погляд на землю, він все зрозумів – від Степанової хати аж до криївки було видно їхні сліди… Після їхньої втечі сніг падати перестав, а сліди залишилися. Він щодуху помчав до криївки – «Треба встигнути попередити своїх?»
-«Громе», нас знайшли… По слідах…Сніг підвів…
-Вибирайтеся звідси з Галею, я вас прикрию…
-Михайле…
-Хутко забирайтеся!
-Слава Україні…
-Героям слава…Біжіть…

Троє закривавлених тіл лежали під сільрадою близько тижня. Для страху…Енкаведисти заставляли людей йти дивитися на них, спостерігаючи за їхньою поведінкою. Треба було заціпити зуби і триматися, щоб не пустити сльозу. Тих, кого запідозрили, потім допитували. Траплялося, що матері мусіли «не впізнавати» своїх дітей, щоб не постраждала вся родина. Але витримували не всі…То понад людські сили…

Знову випав лапатий сніг… Срібним чистим килимом він накрив тихі сільські вулиці, Степанове подвір’я, сад, пагорб довкола криївки у лісі і плями крові за кілька десятків метрів від неї… «Святий Михайло» таки приїхав на білому коні…

22 червня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Зазвичай вони з’являлися вночі, зненацька… Під’їздила машина… Офіцер або сержант віддавав накази – що і де шукати, кому збиратися. Зачитував папір про арешт і людину виводили на двір до машини. Рідні не встигали навіть прийти до тями. Звісно, люди знали, що таке може статися… Але сподівалися, що якось минеться…

Семен мав можливість уникнути долі сотень і тисяч інших, зниклих в застінках галицьких тюрем. Вибір зробив сам…Свідомо…Можна було перечекати, однак події розвивалися надто стрімко. Коли НКВД почали «зачистку» галицької інтелігенції, він перейшов через кордон, встановлений німцями і «совітами» за угодою 1939 року, і подався до родини на польському боці, себто вже німецькому боці.

-Семене, лишися в нас. Зачекай. Бачиш, що «совіти» витворяють, – переконували його батько і брати.
-Озвіріли геть чисто, то правда… Але ж там моя дружина і діти…Я собі місця не знаходжу коли думаю про них.
-Чим ти їм зараз поможеш? Нічим…Лишайся в нас. Може невдовзі німці посунуть вперед і тоді підеш…
-До того часу з ними будь-що може статися. «Совіти» одних кидають до в’язниці, інших на потяг… і до Сибіру.
-Ти ще від Берези (1) не відійшов, не йди…

Від споминів про Березу-Картузьку Семенові по плечах потягнуло холодом…Таке не забувається, особливо карцер. Вузька, зимна, сира «дзюра» і вода, що крапля за краплею падає тобі на голову, аж мозок вилізає… Камери не ліпші. Підлогу з цементу постійно поливали водою, щоб «ніхто не сідав». В камери на 20 осіб набивали по 40… Нужник в камері «не витримував» такої кількості людей і його «вміст» виливався на підлогу…Перед сніданком «запускали» до окремої вбиральні. Але в ній було місця тільки на трьох. На все давалося три хвилини. Люди не витримували і «ходили» на підлогу. Наприкінці поліцай наказував лягати на підлогу і повзти… Вбранням витирали все те, що було на підлозі…
Семен вернувся з Берези додому худим і страшним, зарослим і з бородою. Діти батька не впізнали… Не встиг отямитись, як нова біда – НКВД.

-Ти хоч знаєш, Семене, що діється на кордоні? Стріляють по обидва боки. Позавчора двох людей забили.
-Я знаю одне місце. Там ліс, річка. Можна перейти. Але, на все Божа воля. Що має бути то буде. Сидіти тут далі не можу. Нема сили. Не годен ані їсти ані спати. Все думаю про своїх.

На другий день, під вечір, Семен пішов через кордон додому… Вересень видався теплий, але зимне дихання ночі вже нагадувало про наближення осені. «Перейду річку і сховаюся у скирді» – промайнула думка. Ліс закінчився. Ось і річка. Тут не глибоко. Скинув чоботи, закотив штани і помало зайшов до води: «Не липнева, але можна витерпіти». Камінці під ногами муляли. За кілька хвилин вже був на другому березі. Обтер ноги онучами і взувся. «Куди далі? Десь в тій стороні бачив скирду…». Думками вже був вдома, хоч треба було ще подолати понад сто кілометрів окупованою «совітами» територією. Сподівався дістатися до найближчої залізничної станції, а там на товарному вагоні…

-Стой! Далєко собрался? – з-за дерева вийшло двоє з гвинтівками.
-Та я той, з Плесова йду додому.
-А может ти с той сторони? Діверсант…Докумєнти есть?
-Звісно є, ось…
-Васілій, давай єго в комєндатуру, там разбєрутся…
-Хлопці, а може відпустите? Правду кажу, йду додому…
-В комєндатурє всьо раскажешь…Давай, іді…

Кінець ночі Семен провів у камері. Рано його викликали на допит. Після перевірки документів допровадили в супроводі двох вояків до колії. Там посадили у вагон і спровадили до в’язниці «за місцем проживання». Отак він «вернувся додому»…Жодна душа у рідному місті не знала, що він тут, під боком у своїх…Вже згодом, за кілька років, його прізвище знайдуть на стіні в’язничної камери, видряпане цвяхом.
У ній Семен пробув кілька місяців, потім відправили до іншої – в обласному центрі за сорок кілометрів. Щодня викликали на допит, звинувачували у «зраді батьківщини і шпигунстві». Били так, що місця живого на тілі не було. Підсували на підпис якісь папери і казали в усьому зізнатися добровільно. Допити проводили вночі. Один адвокат не витримав тортур і викинувся зі сходів коли його вели на черговий допит. Після того скрізь вздовж сходів з поверху на поверх встановили металеві сітки аж до стелі.
Коли Семен приходив до тями, пригадував рідну Холмщину…Як там його батьки, брати і сестра? Чи живі? Пригадав, як 16 річним хлопцем зліпив палянички зі смоли, закрив ними очі і ходив по подвір’ї – хотів дізнатися, як дають собі раду в житті сліпі. Вдарився головою до стодоли аж свічки в очах поставали. Здавалося, що це було цілу вічність назад, що все попереднє життя було сном…

Рідні Семена запідозрили лихе після одного випадку…
-Цьотко, я щойно щось бачила, – пошепки промовила сусідська дівчина Ярина.
-Що сталося? – занепокоїлася дружина Семена.
-Я верталася з міста додому, ходила м до магазину. Здибала м отого «квартиранта», що півроку тому оселився в баби Явдохи.
-Ну то й що з того?
-Він стояв ще з одним, а на нім був вуйків плащ, той що ви купили йому торік.
-Звідки ти взяла, що то той самий плащ?
-Я виділа латку на рукаві, яку ви були пришили…Плащ точно той самий…
-Ой, лишенько, невже на кордоні щось сталося? Казали люди, що там кількох забили. Може Семен був серед них?… Та, ні, не може бути, відчуваю, що він живий…

Минав місяць за місяцем… Від Семена не було ніякої звістки. Містечком прокотилася хвиля арештів…Брали всіх, хто мав бодай якесь відношення до «Просвіти», «Сокола», «Рідної школи» чи належав до котроїсь з українських політичних партій. Брали адвокатів, вчителів, лікарів, простих людей… Заарештували батьків 11-річного сусідського хлопчика Василька. Його на той час не було вдома. Люди попередили малого, щоб додому не йшов. Він утік до лісу і три дні просидів на дереві… Потім переховувався в сусідньому селі в маминих родичів.

-Діти, ходіть суди, – дружина Семена покликала дітей. У них з Семеном їх двоє, дівчатка. Одній шість, іншій чотири рочки.
-Беріть оці знимки і кидайте до п’єца, хутко.
-Всі?
-Всі до одної.
-Але тут татуньо і ви, і ми є також! Вони такі файні!
-Паліть все, вам кажу. Щоб, не дай Боже, чогось не знайшли.

Семенова дружина боялася, щоб не прийшли «совіти» і не заарештували її разом з малими дітьми. Залишила тільки чоловікову скрипку, котру він якось привіз зі Львова. Згодом, голодного 1946-го року і її довелось продати. Виміняла на крупу і хліб. Не було чим годувати дітей…
Літо 1994 року… Міський цвинтар в обласному центрі…Відкриття пам’ятника на могилі репресованих… Панахида…

-Надю! Я, здається, твого тата знайшла! – каже з порога захекана подруга.
-Де б то ти його знайшла? Мама сорок років шукала і не знайшла, а ти кажеш, що знайшла…
-Я не його самого знайшла, а місце, де він похований…
Щось боляче стиснуло Надійчине серце. Вже двадцять років, як поховала маму. Вона так і не діждалася тата. Люди казали, що, начебто, він виїхав до Америки. Але мама не вірила: «Якби був живий, то навіть з Америки би дався чути».
-Я щойно з цвинтара. Правили Панахиду на могилі репресованих. Старші люди показали місце….Там поставили посередині хрест, а довкола плити з прізвищами замордованих НКВД 1941 року…Обійшла всі…Читаю, аж раптом бачу: «Семен Лопока, 1896р.н.»…
-Ходімо хутчій, покажеш! Та ні, не може бути? Підкошуються ноги…Зачекай, мушу випити щось від серця…

Приїхали на цвинтар…Знайшли ту саму плиту з прізвищами… Надія впала на коліна і почала цілувати зимний граніт, заливаючи його слізьми… Батькове прізвище було серед шестисот інших. Жахливі обставини його смерті стали відомі за кілька місяців. Як виявилось, батька розстріляли в червні 1941 року. Німецька армія швидко сунула на Схід…НКВД не мали часу «розбиратися» з арештантами. Одних і так планували «пустити в розхід». На інших були готові документи в табір у Сибіру. Але часу допровадити їх до табору не було…НКДВ вибрало найшвидший спосіб «вирішити проблему» – розстріляли всіх 600… Увійшовши до міста, німці отримали «добрий матеріал» для антибільшовицької агітації. Коли замордованих в’язнів винесли з в’язниці – вони все фіксували на фото-кіно плівку…

-Надю, ходи вже додому, смеркається….
-Ще трошки, вже йдемо…Бідний мій таточку…Якби мама знала…
-Ходімо, ще прийдеш сюди. Добре, що знайшовся…Хоч так…Свічечка нехай горить…

Такий теплий вересень…Вітер гойдає верхівки ясенів на цвинтарі…Цього року поруч високої могили вперше зародила калина… Тиша…Лише зрідка її порушує своїм співом птаство…Наймолодшим, які тут поховані, було сімнадцять… Лише сімнадцять…Ще зовсім діти…

Спіть, хлопці, спіть…
Спіть, хлопці, спіть…
Про долю-волю тихо сніть,
Про долю-волю Вітчизни, –
Чи можуть бути кращі сни?

================================
(1) Береза-Картузька — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька на місці колишнього монастиря ордену картезіан (зараз місто Береза) на території Західної Білорусії як місце позасудового інтернування супротивників правлячого режиму..

червень 2009р.

-Івасю, де ти запропастився? Ходи на подвір’я? – гукає мама з ґанку до п’ятирічного сина.

Але хіба можна такої пори всидіти на подвір’ї? Літнє сонце таке лагідне. Порохи на дорозі такі приємні,  – м’якенькі, вони лоскочуть п’яти теплом. А як гарно в них бавитися. Не зрівняєш з піском!

-На тобі хліба зі смальцем?

Івась мерщій біжить до хати. Хліб зі смальцем – то смакота. А ще трошки солі зверху і цибульки…

-Івасю, ти знову порохів наївся?  Який писок брудний! Щоб я більше не бачила тебе на дорозі!

Але спробуй стриматися від тої спокуси на дорозі. То тяжко для малого.

А який вчора був гарний дощ!  Наче хтось підігрітої води з неба вилив! Так би і ходив під ним, дарма, що сорочка і штанці промоклі наскрізь. Після такого рясного дощу можна йти на окописко – зарослі травою пагорб і долину край села. Дощівка заповнює ямки, утворюючи озерця. Вода в них стоїть ще кілька днів після дощу. Можна купатися, пускати кораблики з горіхової шкаралупи.

-На хліб, сядь собі на гойданку… – мама витирає Івасьові замурзаний писок.

Гойданка стара, змайстрована ще дідом… Івась любить гойдатися і співати… Повторює все, що почує з отого чорного поделка на стіні, яке мама називає «радіо».  Він ще не розуміє всіх слів, але то пусте.

Те «радіо» часом буває дуже страшне. Щодня о шостій ранку і вночі о дванадцятій воно дуже «бамкає», а потім голосно грає мелодію, яку мама називає «гімн». Коли Івась був ще менший, він якось взяв віника і почав щосили гепати ним по тому «радіо» аби воно перестало грати ту страшну музику. Музика була навіть страшніша за тих «колядників», які одного зимового вечора прийшли під вікна їхньої хати і голосно співали. Але Івась налякався того «кожуха» і «звізди» – вогню на високому патикові.  Мало не щикав.

-Івасю, ти будеш доктором, як виростеш? – питає малого бабця Маґда, тримаючи його за руку. Вони йдуть за «льодами». Так бабця називає оту зимну смакоту з родзинками з великого залізного баняка.

-Я тобі дам рубля, але скажи, що будеш доктором.

-Буду, бабцю. І буду вас лічити.

-Файний хлопчик. Бабця така слаба. Зара ті куплю «льодів» і «бамбонів».

«Бамбонами» бабця називає ті круглі, посипані цукром цукерки, які можна довго тримати в роті. «Півники» на патичку теж добрі.

-Підемо ще до церкви,  – каже бабця. Маю подивитися чи є ще свічки.

Черга за «льодами» не дуже велика. Цьотка в білому халаті набирає льоди великою ложкою з того залізного баняка і накладає їх у хрусткі вафельні горнятка. Івась не може дочекатися, коли вона набере «льодів» і дасть йому зі словами: «На, тримай».

В церкві напівтемрява.  Стеля височенна з величезною «лямпою» посередині, що висить на довгому дроті. Івась здивовано оглядає «лямпу»: «Як вони причепили нагорі той дріт?».  Зі стін на Івася дивляться обличчя дядьків у довгих плащах з золотими кулками над головою. Бабця називає їх «святими». Тут ще багато є цікавого… Хтілося б подивитися, що за отими дверима посередині, які весь час закриті? Бабця каже, що їх тільки «панотець» відкриває. А хто такий той «панотець»?

Ще одна Івасьова бабця живе в другому селі. В неї є корова – руда з великими але добрими очима. Часом так махає хвостом, що не підходи. Бабця каже, що вона мух відганяє. Мухи її «тнут» і не дають спокою.

Дідо вичісує корову щіткою і робить для Івася «м’яч». Але то файний м’яч. Ним ніколи не пошкодиш собі ногу. Правда, він трохи замалий, але ніхто з хлопців на вулиці не має такого.

В «другої» бабці теж цікаво. Мама часом лишає тут Івася на кілька днів. «Друга» бабця має в кухні п’єц з круглими залізними кільцями посередині. Коли вона робить пироги, то викачує також з тіста паляниці і кладе їх на ті залізні кільця пектися.  Щойно Івась проснеться  – вона кидає йому на перину смачну, теплу паляницю і посміхається. Залізні кільця з п’єца «друга» бабця також використовує як ліки. Якось Івась був заслаб. Його почав сильно боліти живіт. Бабця дала малому соку з чорниць – не помогло.

-Може ти зелених яблук наївся або черешень?

-Бабцю, дуже коле в животі.

-Положися на ліжку.

Згодом виявилася причина Івасевої «хвороби» …Довкола хати стояв у в’язанках мак. Сушився. От Івась і наївся його до кольок в животі.

-Потримай це,  – каже бабця, загортаючи гаряче залізне кулко з «п’єца» в рушник і кладе його Івасеві на живіт. За годину стало легше…

Ще Івась любить слухати як вуйко грає на гармошці. Він привіз її з «армії». Що то за «армія»? І де вона? Гармошка має два ряди більших «ґудзиків» з одного боку і два менших з іншого. Коли дядька нема вдома, Івась підходить до гармошки і гладить «ґудзики» рукою: «Колись я також навчуся грати на тій гармошці».  Коли вуйко прийшов з «армії» додому – а його не було довго, – то накрили стіл. Івась сидів за столом коло вуйка. Дядьки і цьотки щось пили з малих келішків, кривилися і казали що «моцна».  Івась часом виходив з-за столу і йшов надвір. Хотів пити. Побачив на кухні келішок з водою і напився… Стало дуже зле…Рвав… Цілу ніч мама сиділа коло нього. Напився тої «моцної». Думав, що то вода.

-Вуйку, а ви підете нині на рибу? – запитує Івась вуйка.

-Так.

-А мені можна з вами?

-Там дуже болото, ти ще замалий.

-А ви щупака злапаєте?

-Щупака ні, але в’юнів.

По обіді вуйко приносить рибу, викладає її до великої миски. Вона вся в болоті і звивається. Івась мацає її пальцем – «Не кусає!».

По обіді Івась запланував «операцію». Город коло їхньої хати закінчується невеликим, зарослим травою обривом. Івась знайшов на стриху велику чорну парасолю. Ще добра. Задум Івася такий – спробувати скочити з парасолею з того обриву. Він ходив з вуйком до кіна і бачив, як стрибали з подібними парасолями з літака.

Розігнався на городі і скочив…Парасоля зачепилася за кущі. Після «приземлення» мав кілька синяків.  Свідком його «героїчного стрибка» був сусідський хлопчина Петрусь.

-Івасю, ходи вже додому, пора митися і йти спати – гукає мама.

Смеркається…У траві стрекочуть стрибунці. Часом низько пролітають летючі миші … Хлопці казали, що вони можуть зачепитися за волосся на голові і тоді біда. Треба сховатися до хати….

Мама нагріла на керогазі миску води. Ставить Івася в миску і змиває з нього порохи, які пристали до малого за цілий день. Потім витирає його, загортає в рушник і несе до ліжка.

-Зараз принесу тобі кислого молока.

Івась вже в ліжку випиває горнятко молока з домашнім хлібом…

-Мамо, а правда, що в тих кущах за нашим городом живуть «вупирі»?

-Та хто тобі таке сказав?

-Петрусь…

-То неправда, ніяких «вупирів» там нема. Закривай очі і спи…Я маю ще випрати дещо.

Зігрівшись під периною, Івась закриває очі…Довгий липневий день минув…Тільки в дитинстві дні такі довгі, насичені «подіями», сповнені стількох «пригод», почуттів і відкриттів нового…. Яскраве місячне світло пробивається крізь шибку …На дворі голосно тріскотять цвіркуни…І як вони це роблять?

8 червня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Червень… Приїхав у відрядження до містечка Н…. Приватна фірма придбала кілька верстатів з програмним управлінням. Звернулись до нас по допомогу. Нині добрих направників таких верстатів – катма… Більшість спеціалістів у «голодні» дев’яності подалися на базар… Від біди, – не від добра. З того часу мало хто повернувся до роботи за фахом…Стали непотрібні. Набирала обертів сфера «послуг» – купив, продав, обміняв… Нині знову шукають фахівців. Аякже – як без них. Продукція якась виготовлятися в суспільстві таки повинна.

Минулого місяця навідався до знайомого. У нього «своя справа». Свого часу він встиг «приватизувати» кілька верстатів. Нині виготовляє запчастини для «приватного сектора». Так от, потрібен був йому інженер у цех…Звернувся до місцевого інституту. Ті порадили випускника «з червоним дипломом». Запросив його до себе і попросив виготовити кілька технічних креслень. Хлопець не знав з якого боку братися до справи. Врешті-решт, знайомий на цю роботу таки загітував свого інструментальника, спровадивши його добровільно-примусово на навчання до вузу…

Інженерна,будівельна справа – не жарти. Он у сусідньому селі недавно впало півцеркви. Її викінчили лишень два роки тому. Люди гадали, що то якісь “терористи-безбожники” зробили збитки. Виявилось – прорахувалися будівельники. Дякувати Богові, що це сталося вночі, а якби під час Служби Божої? Хто коли перевіряє чи дотримано як слід всіх вимог? Їм аби тільки будувати…Якби займалися справами справжні фахівці – клопоту було б значно менше. Кадри треба виховувати…Вкладати кошти… Якось в одній з відомих західних компаній шукали фахівця зі спорудження мостів. Відібрали одного кандидата з багатьох. Дали йому купу креслень і попросили підготувати аналіз конструкції і зауваження. Приходить за місяць, розвішує креслення і доповідає про свої висновки.
-Ось тут, в конструкції слабке місце, може не витримати навантажень…
-Ну що ж…Ми беремо вас на роботу… Саме з цієї причини цей міст… зруйнувався десять літ тому…

Під кінець дня дається взнаки втома від роботи…Довелось таки добряче попотіти коло того верстата. Але справу зроблено…Ще кілька разів «потренувати» їхнього хлопця і він сам даватиме собі раду. Шкода, що не встиг як слід оглянути містечка. Тут такі краєвиди! Все містечко потопає в зелені. Старе, розташоване в долині, звідусіль оточене вкритими деревами пагорбами, воно приваблює чимось загадковим… П’янкий запах розцвілих акцій вдаряє у ніздрі. Їх тут повно на кожному кроці, а також вздовж дороги у лісосмузі. Знаєте який смачний мед з акації!

До автостанції кілька кілометрів…Хоч би встигнути на останній автобус, а то доведеться куняти до ранку на вокзальному стільці…
Дякувати Богові – встиг. Купую квиток і за мить вже в автобусі. Допотопний «ЛАЗ» з пошарпаними сидіннями. Але то пусте…Мені б тільки якось дістатися додому. Чотири години дороги…Можна подрімати… Щастя, що людей багато немає – кілька пасажирів спереду. Вмощуюсь на одному з задніх сидінь і закриваю очі…
-«Зайців» немає? – гукає, гримнувши дверима водій.
-Поїхали. – водій вимикає світло в салоні і рушає…

Пробую заснути… Подумки вже смакую гарячим чаєм вдома. Чай я готую сам. Запашний, з трав. На дно металевого літрового горнятка кладу кілька висушених і подрібнених плодів шипшини. Додаю трохи меліси і м’яти, рум’янку, гілочок малини. Заливаю окропом. Вода, звісно, джерельна. Настоюється десять-п’ятнадцять хвилин… Який напій! Аромат з кухні дістається кожного закутка в хаті…
-Перепрошую, біля вас можна сісти? – звертається до мене ніяковіючи чоловік років сімдесяти…
-Прошу, – відповідаю спросоння. Натягаю кашкет на очі і дрімаю далі. Хоч би він не надоїдав мені своїми балачками. Старші люди люблять побалакати. А мені зараз не до балакання.

Щастя, що дорога добра. Вибоїни, які «повилізали» після зими, позалатували. Можна спати. Час від часу, автобус зупиняється, щоб висадити когось з пасажирів і підібрати інших. Старі двері противно скреготять і будять. Хіба тут заснеш? Відкриваю очі і дивлюся крізь вікно на дорогу…Небо рясно всіяне зорями… Цікаво, вже є половина дороги?
-До міста? – запитує мене незнайомець, доброзичливо посміхаючись.
-Додому…
-Що, їздили в гості?
-Ні, по роботі… А сам думаю: «Куди оті старі люди на ніч їдуть? Сиділи б собі вдома і відпочивали».
-Я теж їду до міста… – каже незнайомець. Ви вже вибачайте, що розбудив. Мені треба дістатися до міської лікарні, а я не знаю де вона?
-Нащо вам лікарня серед ночі? – запитую чоловіка.
-Їду до малого….
«То, певно, його онук» – думаю про себе. «Якийсь дивний цей дід. І чого він весь час посміхається?»
-А що з малим? Мабуть ваш онук?
-Щось з «серединою», вдень скора поміч забрала до лікарні.
-Може обійдеться? – кажу дідові.
-Та дав би Бог, дав би Бог… Воно, нині діти здоровля не мають… Часом якесь мале слабше від старого. Не раз в автобусі старе дає місце малому, а люди гадают – мале невиховане. А воно слабе…
-А ви самі звідки? – запитую.
-З хутора коло Калинівки…
-Автобус буде зупинятися недалеко коло лікарні, я вам покажу, куди йти. Там кілька хвилин пішки.
-Красно дякую…
-У вас, певно, велика сім’я? – запитую діда.
-Тілько я і малий…
-А де батьки малого?
-Він живе в Калинівці, а до мене заглядає мало не щодня. Любить коней, а в мене якраз кобила родила лоша. А ще тримаю крілі… Маю файні яблука.
-А жінка ваша де?
-Нема…Бог не дав…Хтів колись женитися, але та дівка собі іншого кавалера сподобала…
-То малий не ваш онук? – питаю.
-Нє, він просто до мене мало не щодня приходит бавитися.
-То чого ж ви на ніч їдете до лікарні? Могли б завтра рано поїхати?
-Та во, хочу йому яблучок завезти, меду…
-Може статися, що вас в такий час вже до малого не пустять? Де тоді подінетесь?
-Та вже десь там перебуду…Скілько мені треба…Який стілець та й досить…

Минає ще півгодини… Видніються вогні мого міста. Невдовзі ми вже на об’їзній дорозі…За кілька сотень метрів будемо біля роздоріжжя, від якого рукою подати до лікарні.
-Зараз буде зупинка, – кажу я дідові. Вийдете і підете праворуч. За триста метрів побачите головний вхід лікарні. Зайдете до приймального відділення, воно працює постійно. Назвете прізвище малого і вам скажуть, в якому він відділенні. Але, не думаю, що вас вже туди пустять.
-Так, так…дякую… Я, правда, не знаю фамілії малого…Знаю, що називається Петрусь… Але він мені як рідний…

Чоловік посміхається і я вперше помічаю в цій посмішці відтінок ледь помітного смутку… Автобус зупиняється. Ми прощаємось… Ще кілька кварталів і я на місці. Ось і моя зупинка. Десята година вечора…Після кількох годин в автобусі від свіжого повітря мій сон вмить вивітрюється. Напевно дітлахи вже сплять…В мене їх двоє – дівчинка і хлопчик. Завтра пригощу їх смачненькою полуничкою – придбав на ринку. В містечку Н. значно тепліше. Там завжди полуниця дозріває швидше…Дамо до неї сметанки, цукру! Пальчики оближеш…

Наближаючись до свого дому, думаю про незнайомця з автобуса… І куди він на ніч подався? Де буде ночувати? Що заставило його під вечір йти кілька кілометрів від хутора до Калинівки, а потім їхати за сто кілометрів до міста? Аж раптом я все збагнув… Для того старого самітника хлопчина став зачіпкою у житті, ниткою, що зв’язувала його з цим світом…У нього ніколи не було ані родини, ані дітей, ані онуків…Він хотів їх мати, але Бог не дав…Життя добігало кінця… Малий збудив у ньому приспані мрії і сподівання на родинне щастя, наповнив його щоденне життя смислом і надією. Йому він віддавав свою нерозтрачену любов до онуків, яких не мав і не матиме ніколи… Яка все таки страшна та одинока старість….
червень, 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

-«Малий! Відкрий об’єктив камери!» – звертається до 14-річного Петра перехожий. Насправді він не просто перехожий, а фотограф місцевого фотоательє.
-«Я ще тільки но придивляюся, що зніматиму» – сором’язливо відповідає хлопчина і знічується.
-Ну, бувай, кіношник 🙂

Шкіряна сумка для кінокамери на довгому ремені сягає Петрові мало не до колін. У ній – окрім кінокамери, кілька металевих касет з плівкою, експонометр. Важка нівроку… Але Петро не засмучується. Нині видався погожий день – треба обійти «об’єкти» для знімання, вибрати ракурси. Знімати все підряд не вдасться – на це потрібно «море» плівки, а вона дорого коштує, а ще хімічні реактиви, особливо німецькі… «…Так, центральна вулиця містечка, школа, ставок, старий костел.. Гадаю, на це плівки вистачить» – метикує Петро.

Дивака з кінокамерою мешканці містечка бачили частенько. Здебільшого посміхалися. Нехай малий бавиться. Мало хто здогадувався, що кіносправа була його давньою мрією. Минулого літа, по закінченню навчання, він напросився на роботу на місцеву меблеву фабрику – складувати шпон. Хотів заробити грошей на свою любительську кінокамеру. Працював два місяці. Дали вісімдесят рублів. Камера коштувала сто двадцять. Решту випросив у батька.

У місцевій бібліотеці взяв кілька книжок про знімання кінокамерою для любителів. У книгарні придбав ще одну – відкладав зі щоденних грошей на шкільний обід, які давала мама. Ото книжка! Там йшлося навіть про те, як робити мультфільми в режимі «покадрового» знімання. Мороки багато, але який результат! Пластилінові «герої» оживають! Воно, звісно, без звуку, але все одно…

-Соломіє Миколаївно, дозвольте зайти? – Петро просовує голову до шкільного фізичного кабінету. Лаборант Соломія Миколаївна була, водночас, шкільним кіномеханіком, показувала учням наукові фільми під час уроків.
-Заходь, всі додому, а ти що?
-Та я, той, хотів вас дещо попросити?
-Ну, давай, проси 🙂
-У вас там, є кінопроектор…
-Звісно, адже ми дивимося фільми…
-А ви не могли б мені показати, як він працює?
-А ти що, мрієш стати кіномеханіком?
-Напевно більше кінооператором.
-Оператором? Так-так, цікаво.. Ну і…
-Заробив грошей і придбав кінокамеру, а проектора не маю…
-Приноси якось свої «шедеври» до школи, після уроків подивимось, гаразд?
-Ура! Дякую! – Від радості Петрове серце мало не вискакує з грудей.
Дорогою додому щасливий, він обмірковує сценарій свого «шедевру». «Добре, що завчасно, придбав верстак для склеювання плівки…Треба виготовити клей за отим рецептом з журналу «Наука и жизнь»…

-Петрусю, ходи їсти! – гукає мама.
-Ще трохи…
-Вистигне все!
-«Зараз!» – Петрусь сидить у темній коморі. Тут і так темно, а він ще накинув на себе зверху ковдру. Аякже, треба щоб не було жодної шпарини, через котру могло б пробитися світло і зіпсути кіноплівку…А ще спробуй, заклади її як слід у «бачок» для проявлення. Це тобі не жарти… Крутиш п’ятнадцятиметрову плівку, а вона зіскачує з пазика на десятому метрі і починай все з початку».
-То ти йдеш їсти чи ні?
-Вже йду! – «Нарешті» – полегшено зітхає Петрусь. «Заклав, заллю плівку хімікатами і піду поїм…Так, скільки там часу на проявлення?»

Через кілька годин одна з кімнат вдома нагадує кіностудію…За відсутності сушильної камери, доводиться сушити плівку природним способом – розтягнувши по хаті на мотузці. Кілька десятків метрів плівки утворили справжні «хащі». Залишилося вирізати зіпсуте і склеїти все докупи…

-Соломіє Миколаївно, можна?
-А, «кінооператор»! Заходь…Приніс?
-Ага…Ось…
-Ну, давай, спробуємо переглянути, що ти там «змайстрував». Ходім до апаратної.
В апаратній розміщується кінопроектор «Україна», звуковий.
-Ось, дивись, спершу треба намотати плівку на цю котушку, потім початок плівки закладаємо сюди, робимо одну «петлю», потім ще одну…
-У вас це виходить так вправно…
-За стільки років навчилася, можу навіть навпомацки робити…
-Ну що, почнемо?
-«Почнемо…» – Петрусь встромлює голову в отвір поруч з кінопроектором, щоб бачити те, що зараз з’явиться на екрані. Подумати тільки – його перший кінофільм!
Кадри міняються один за одним…Інколи занадто швидко, так що не встигаєш розгледіти обличчя…Часом мерехтить…А тут затемно….Згодом – дуже світло….Погано вибрав експозицію…П’ятихвилинний фільм, здається, триває у кілька разів довше…

-Ну що, вітаю, – каже Соломія Миколаївна. – Зауважень багато, але початок зроблено…
-Все якось не так, я думав…
-Нічого…Не сумуй…Врахуй недоліки. Коли знімаєш панораму – рахуй до десяти, дванадцяти, камеру зафіксуй. При зйомці обличчя – теж фіксуй камеру довше, щоб можна було добре розгледіти лице. А проявляти плівку краще в спеціалізованих лабораторіях, а не вдома. В них там все відпрацьовано. Можу дати тобі адресу такої лабораторії у Шостці або Києві.
-Гаразд, буду вдячний…

За півроку Петрусь вже сам міг добре закласти плівку в шкільний кінопроектор. Траплялося, що Соломія Миколаївна просила його показати учням той чи інший фільм, а сама готувала лабораторне приладдя до наступного уроку. Протягом двох років він задокументував на кіноплівку все що тільки можна було: бабусь і дідусів, товаришів, друзів, сусідів, тата з мамою. Цією «хворобою» він «заразив» ще кількох своїх приятелів.

Після закінчення середньої школи Петро поступив до інституту кінематографії. Став відомим кінооператором…Працює з багатьма талановитими режисерами… Але досі однією зі своїх кращих робіт він вважає чорно-білий фільм про останній шкільний дзвінок. Не тому, що вона виконана професійно…Просто на ній, надто багато унікальних, дорогих серцю, кадрів – вже покійних нині вчителів і однокласників, шкільних друзів. Через сорок літ ці кадри перетворились на історію… Петро «перевів» цей фільм у цифровий формат, озвучив музикою і титрами. Під час зустрічей з однокласниками – щоразу переглядають його, повертаючись думками в ті далекі, незабутні часи…
-Петре, а пам’ятаєш, як тебе дражнили, коли ти з отою сумеґою ходив містечком?
-Таке не забувається 🙂

Знаєте, яке це щастя “спіймати мить” на кіно чи фотоплівку? Вона промайнула і нема… Погляд,посмішка,порух,захід сонця,краплина дощу на листку…Це наче фіксуєш вічність… Як там у Анатолія Матвійчука співається:
«Зніми, фотограф, нас,
Допоки ми щасливі…»

…Погляньте на старі фото нашого міста… Мене завжди бентежить думка про те, що жодної людини, зображеної на них, вже немає серед живих…Жодної…Люди просто йшли вулицею, а фотограф перетворив цю мить на «вічність»… А як інколи шкодуєш, що не взяв з собою фотокамери! Їдеш собі автомобілем, аж тут такий захід сонця – очей не відведеш, або вигулькне зненацька якийсь пейзаж… «Товаришуйте» з фотоапаратом! Не пошкодуєте!..
червень,2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.