Липень 2009


Тарас Коковський
ІВАСЬ У ШКОЛІ
І.
Задивлені у майбуття випускники школи, не цілком свідомі того, що цей «Останній дзвінок» і справді  – ОСТАННІЙ у їхньому житті. Їхнє шкільне життя скінчилося…Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники…Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, те невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань…  Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів… Все наче перейшло в інший вимір і залишилося там назавжди… Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути…
ІІ.
Івасьова наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири роки. Батьки купили кілька гарних книжок з чудовими кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу розмалював кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку.  Коли Івасеві сповнилось шість років – мама взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив ніколи! Аж писок відкрив від здивування. Поки мама підбирала дещо для себе, Івась стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як вона приймала і видавала книжки.
-Ти як називаєшся?  – спитала бібліотекарка Івася.
-Івась.
-А скільки тобі рочків?
-Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати?
-Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце.
-«БУКВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки – про Котигорошка, про Бабу-ягу…
Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама…
-Про що ви тут розмовляєте?  Ти був чемний?
-Дуже чемний. Розповів мені, які він книжки читає вдома.
-Він любить читати, то правда…
-Можливо, щось підберете і для нього?
Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок  – одні для мами, інші – для Івася. Надалі мама завжди брала його до бібліотеки з собою.
ІІІ.
Коли Івась навчався в першому класі, вчителька з третього класу нерідко заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він показав її учням, як треба читати. Особливо важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Вчителька третього «Б» Марія Василівна не раз залишала Михайлика після уроків, вмовляла батьків записати його до групи продовженого дня… Але з того нічого не виходило. Якось вони кілька разів підряд читали одне оповідання…
-Маріє Василівно, ви не переживайте, – промовив Михайлик до вчительки. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.
-Та як не переживати, ми вже десятий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах…
-Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».
-Давай, ще раз, починай з початку…
-Маріє Василівно, я після школи і так не піду далі вчитися…
-Але ти мусиш якось школу закінчити.
-Я після восьмого класу піду до колгоспу.
-І що будеш там робити?
-Там є коні…. Буду фірманом. Колись вас підвезу!
-Ой, сину, сину…Читай.
Через десять літ, Марія Василівна якось йшла вулицею села. Її обігнав віз з кіньми.
-Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – посміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак… Вчителька відразу впізнала у ньому свого колишнього учня…
Так воно буває в житті – нерідко ті, що посередньо вчилися у школі, залишаються людянішими, а відмінники – деруть носа. Звісно, буває і навпаки…
ІV.
Івась завжди серед учнів вирізнявся особливою педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі такого – шкодував форму, як наказувала мама. Коли він замащував штани, – і таке бувало, – дуже засмучувався. Але часом, йому хотілося бодай на годину стати шибеником…  Стримувався…. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Не зчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл».
В ті часи в полі чи на городі можна було легко знайти набої, які залишилися після другої світової війни. Цією справою особливо цікавився однокласник Івася – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку приніс до школи жменю набоїв від гвинтівки. В кожному класі стояла кахельна грубка. Перед одним з уроків, Ромко кинув набої до грубки і хутко сів на своє місце у класі. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один…. Вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю!  Урок було зірвано…Викликали міліцію… «Винного» таки знайшли. Ромко вдома дістав від тата такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.
Одним з улюблених уроків Івася був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Можна було робити натиск і лінії виходили грубші або тонші. А ще зі старого пера вони робили «гостряк» з паперовим «стабілізатором» і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці.
Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Тому він бігав на великій перерві до пекарні – за двісті метрів від школи  і купував там смажені пиріжки по 3 копійки,  – «з лівером» або «з повидлом». Пиріжки були гарячі, запашні! Тітка в білому халаті і з накрохмаленою білою хусткою на голові брала пиріжки з «бляшки» і простягала малому через вікно.  Яка то була смакота!  На заощаджені гроші Івась наприкінці місяця купував собі книжку в книгарні. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок протягом місяця. Або ж після школи йшли в якесь затишне місце і вигадували неймовірні історії.
Нерідко таким місцем був старий польський костел… Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і товстезні. Дах був перекритий черепицею. Одного разу вони вилізли по вузьких, закручених сходах на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, вони помітили невеликі віконця. Довгою палицею почали штуркати в одне вікон, аж допоки воно на впало просто їм під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі…скла.
V.
В «старших класах» Івась познайомився з новими вчителями, деякі з котрих були справді колоритними постатями. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович.  Високий на зріст, «не худий», з сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і з відстані метра кидав на стіл журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав шкільний журнал, і оглядаючи учнів, казав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і «бекали-мекали» коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливський ніж з ручкою, зробленою з ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:
– Зараз буду з вас шкіру знімати…Ото ледарі.
Матвій Кіндратович був затятим мисливцем і рибалкою. Він страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що урок хімії у школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством.  Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію.  Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.
-Ходіть но ледарі сюди…
-А чому ледарі?
-Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.
-То ви нас навчіть!
-Сідайте коло мене, але поруч, а метрів за п’ять. Закидайте вудки. Тільки не шуміть, бо рибу сполохаєте.
За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.
-То ви, напевно, на щось особливе ловите, – кажуть хлопці.
-Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша…
Минула ще година  ¬– результат той самий, Кіндратович витягує рибу, а хлопці – дивляться і облизуються.
-Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги…
З усіх уроків в «старших класах» Івась найбільше любив історію і географію.  Історик Ростислав Петрович завжди ходив в темному костюмі з краваткою і мав в руках старий, потертий портфель. В класі він виймав з портфеля таку саму стару папку, розв’язував її і викладав на стіл листки, списані авторучкою почерком, який міг розібрати хіба що він сам і помітками на полях. Підручником з історії він майже не користувався.
– Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам скажу те, чого в підручнику немає.  Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – пригодиться.
Слухати Ростислава Петровича було дуже цікаво. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика.  Навіть важкий предмет можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить свій предмет і хоче привити учням любов до нього. Власне, самі такі вчителі і залишаються в пам’яті до кінця життя…
VI.
Минуло п’ятнадцять літ… По закінченню школи Івась вступив на історичний факультет Львівського університету, захистив кандидацьку дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта він зі студентами їздив в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їхній шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його… Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав до села…
-А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити…Сідай…
-Дізнався про вашу хворобу… Як ви почуваєтеся?
-Дякую, не зовсім добре, але і не зовсім погано….Я тішуся, що ти вибрав фах історика. Історія – то така цікава річ…
-Став істориком завдяки вам . Це щира правда…
-Ну, трохи в цьому є моя заслуга, але також і твоя праця…
-То ви вже не працюєте?
-Вже рік, як вдома…Переніс операцію на горлі…Бачиш, маю на шиї дірку, важко говорити…
-Співчуваю…Я часто згадую про вас… Нині відкрили доступ до раніше таємних архівів. Тут непочатий край роботи…Для всіх вистачить …
-По доброму заздрю тобі, Іване… Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час… Знаєш, за чим я найбільше зараз шкодую?
-За роботою?
-Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні, купувати і читати нові книжки… Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг «пристосуватися» до нових обставин. Ті, що колись писали історію КПРС, нині пишуть про історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби писали добре і правду. Господь милостивий до всіх і може прощати кожного, хто кається…
-Так, тільки б каялись. А то ж досі багато хто не покаявся за комуністичні злочини.
-Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на свідому неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу. І знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях промовив, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри чекати я не міг. Хтось сказав, що перші десять років роботи ти працюєш на репутацію, а потім – репутація працює на тебе…
Якби тільки Івась знав, що ця його зустріч зі шкільним істориком буде остання…За кілька місяців Ростислав Петрович помер… Тепер щоразу, буваючи на сільському цвинтарі, Івась відвідує могили своїх вчителів  – Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. Останній на фото зі своєю незабутньою посмішкою, наче промовляє: «Ну, що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги…»….
Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть споминів ніколи, –
Завжди щось коїться в душі,
Коли проходжу біля школи…
20 липня 2009 року.

І.

Задивлені у майбуття випускники школи, не цілком свідомі того, що цей «Останній дзвінок» і справді  ОСТАННІЙ у їхньому житті. Їхнє шкільне життя скінчилося…Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники…Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, оте невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань…  Останній дзвінок…Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів… Все наче перейшло в інший вимір і залишилося там назавжди… Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути…

ІІ.

Івасьова наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири роки. Батьки купили кілька гарних книжок з чудовими кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу розмалював кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку.  Коли Івасеві сповнилось шість років – мама взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив ніколи! Аж писок відкрив від здивування. Поки мама підбирала дещо для себе, Івась чемно стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як вона приймала і видавала книжки.

-Ти як називаєшся?  – спитала бібліотекарка Івася.

-Івась.

-А скільки тобі рочків?

-Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати?

-Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце.

-«БУКВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки – про Котигорошка, Івасика Телесика, Бабу-ягу…

Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама…

-Про що ви тут розмовляєте?  Ти був чемний?

-Дуже чемний – відповіла бібліотекарка. – Розповів мені, які він книжки читає вдома.

-Він любить читати, то правда…

-Можливо, щось підберете і для нього?

Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок  – одні для мами, інші – для Івася. Надалі мама завжди брала його до бібліотеки з собою.

ІІІ.

Коли Івась навчався в першому класі, вчителька з третього класу нерідко заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він показав її учням, як треба читати. Особливо важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Вчителька третього «Б» Марія Василівна не раз залишала Михайлика після уроків, вмовляла батьків записати його до групи продовженого дня… Але з того нічого не виходило. Якось вони кілька разів підряд читали одне оповідання…

-Маріє Василівно, ви не переживайте, – промовив Михайлик до вчительки. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.

-Та як не переживати, ми вже десятий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах…

-Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».

-Давай, ще раз, починай з початку…

-Маріє Василівно, я після школи і так не піду далі вчитися…

-Але ти мусиш якось школу закінчити.

-Я після восьмого класу піду до колгоспу.

-І що будеш там робити?

-Там є коні…. Буду фірманом. Колись вас підвезу!

-Ой, сину, сину…Читай.

Через десять літ, Марія Василівна якось йшла вулицею села. Її обігнав віз із кіньми.

-Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – посміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак… Вчителька відразу впізнала у ньому свого колишнього учня…

ІV.

Cеред однокласників Івась вирізнявся особливою педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі такого – шкодував форму і мешти, як наказувала мама. Коли він замащував штани, – і таке бувало, – дуже засмучувався. Але часом, йому хотілося бодай на годину стати шибеником…  Стримувався через силу…. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Не зчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл» або по іншому «одиницю».

В ті часи в полі чи на городі можна було легко знайти набої, які залишилися після другої світової війни. Цією справою особливо цікавився однокласник Івася – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку Ромко приніс до школи жменю набоїв від гвинтівки. В кожному класі стояла кахельна грубка. Перед одним з уроків, він кинув набої до грубки і хутко сів на своє місце у класі. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один…. Вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю!  Урок було зірвано…Викликали міліцію… «Винного» таки знайшли. Ромко вдома дістав від тата такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.

Одним з улюблених уроків Івася в початкових класах був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Можна було робити натиск і лінії виходили грубші або тонші. А ще зі старого пера вони робили «гостряк» з паперовим «стабілізатором» і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці.

Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Тому він бігав на великій перерві до пекарні – за двісті метрів від школи і купував там смажені пиріжки по 3 копійки,  – «з лівером» або «з повидлом». Пиріжки були гарячі, запашні! Тітка в білому халаті і з накрохмаленою білою хусткою на голові брала пиріжки з «бляшки» і простягала малому через вікно.  Яка то була смакота!  На заощаджені гроші Івась наприкінці місяця купував собі книжку в книгарні. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок протягом місяця. Або ж після школи йшли в якесь затишне місце і вигадували неймовірні історії.

Нерідко таким місцем був старий покинутий польський костел… Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і товстезні. Дах був перекритий черепицею. Одного разу вони вилізли по вузьких, закручених сходах на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, вони помітили невеликі віконця. Довгою палицею почали штуркати в одне віконець, аж допоки воно на впало просто їм під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі скла.

V.

В «старших класах» Івась познайомився з новими вчителями, деякі з котрих були справді колоритними постатями. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович.  Високий на зріст, «не худий», із сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і з відстані метра кидав на стіл шкільний журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав журнал, і оглядаючи учнів, казав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і «бекали-мекали» коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливський ніж з ручкою, зробленою з ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:

– Зараз буду з вас шкіру знімати, ледарі.

Матвій Кіндратович був затятим мисливцем і рибалкою. Він страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що урок хімії у школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством.  Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію.  Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.

-Ходіть но ледарі сюди…

-А чому ледарі?

-Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.

-То ви нас навчіть!

-Сідайте коло мене, але не поруч, а метрів за п’ять. Закидайте вудки. Тільки не шуміть, бо рибу сполохаєте.

За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.

-То ви, напевно, на щось особливе ловите, – кажуть хлопці.

-Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша…

Минула ще година  ¬– результат той самий, Кіндратович витягує рибу за рибою, а хлопці – дивляться і облизуються.

-Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги…

З усіх уроків в «старших класах» Івась найбільше любив історію і географію.  Історик Ростислав Петрович завжди ходив в темному костюмі з краваткою і мав в руках старий, потертий портфель. у класі він виймав з портфеля таку саму стару папку, розв’язував її і викладав на стіл листки, списані авторучкою почерком, який міг розібрати хіба що він сам і помітками на полях. Підручником з історії в класі він не користувався.

– Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам скажу те, чого в підручнику немає.  Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – пригодиться.

Помічаючи, що під час уроку хтось  займається сторонніми справами і не слухає його, Ростислав Петрович робив учневі зауваження і казав: «Хочеш бавитися – то бався, а хочеш вчитися – вчися!»

Слухати Ростислава Петровича було дуже цікаво. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика.  Навіть важкий предмет можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить свій предмет і хоче привити учням любов до нього. Власне, самі такі вчителі і залишаються в нашій пам’яті до кінця життя…

VI.

Минуло п’ятнадцять літ… По закінченню школи Івась вступив на історичний факультет Львівського університету, захистив кандидацьку дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта він зі студентами їздив в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їхній шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його… Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав до села…

-А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити…Сідай…

-Доброго дня, Ростиславе Петровичу. Дізнався про вашу хворобу… Як ви почуваєтеся?

-Дякую, не зовсім добре, але і не зовсім погано….Я тішуся, що ти вибрав фах історика. Історія – то така цікава річ…

-Став істориком завдяки вам :-). Це щира правда…

-Ну, трохи в цьому є моя заслуга, але також і твоя праця…

-То ви вже не працюєте?

-Вже рік, як вдома…Переніс операцію на горлі…Бачиш, маю дірку на шиї, важко говорити…

-Співчуваю…Я часто згадую про вас… Нині відкрили доступ до раніше таємних архівів. Тут непочатий край роботи – на всіх вистачить …

-По доброму заздрю тобі, Іване… Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час… Але, знаєш, за чим я шкодую найбільше?

-За роботою?

-Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні, купувати і читати нові книжки… Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг «пристосуватися» до нових обставин. Ті, що колись писали історію КПРС, нині пишуть про історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби писали добре і правду. Господь милостивий до всіх і може прощати кожного, хто кається…

-Так, тільки б каялись. А то ж досі багато хто не покаявся за комуністичні злочини.

-Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на свідому неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу. І знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях промовив, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри я й не міг чекати. Хтось сказав, що перші десять років роботи ти працюєш на репутацію, а потім – репутація працює на тебе…

Якби тільки Івась знав, що ця його зустріч зі шкільним істориком буде остання…За кілька місяців Ростислав Петрович помер… Тепер щоразу, буваючи на сільському цвинтарі, Івась відвідує могили своїх вчителів  – Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. Останній на фото зі своєю незабутньою посмішкою, наче промовляє: «Ну, що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги…»….

Ні часу плин, ані дощі

Не зітруть споминів ніколи, –

Завжди щось коїться в душі,

Коли проходжу біля школи…

20 липня 2009 року.

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

Advertisements
80 річна Варійчиха жила самітно, у старій як і вона сама хаті, поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями і вишнями. Влітку її обійстя здалеку нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру доброти і спокою…
Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей хати. Виноград випнувся на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця… Трава в саду сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки  Варійчихи…
Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха назвала екзотичними іменами, почутими з телевізора  – Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово  Варійчиха чула майже не щоразу під час телевізійної реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Взагалі то вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася до сусіда – він працював у місті. Якось взимку той зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха симпатичне чорненьке створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про який мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха  з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок.
Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось говорити…
Мало хто з молодших односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.
Весь нинішній скарб Варійчихи ¬– старий фотоальбом з вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія П.Куліша 1908 року…Перші сторінки Біблії були списані дрібним каліграфічним почерком – дата народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.
Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По тій Біблії він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат Варійчихи вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, як наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка…
Чоловік Варійчихи помер дуже давно – захворів в польській тюрмі на сухоти. «За Польщі» тутешні галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість клімату. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так як нині. Казали: «помер на середину», а що там було точно – ніхто не знав.
Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві – парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Варійчиха вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися під час відвідин нею разом з дівчатами з «Союзу українок» Львова… Одружилися за рік…Жили добре, любилися…Тільки їхнє щастя було надто коротким… За участь в ОУН, чоловік потрапив до в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер.  З його смертю для неї немов сонце зайшло за хмару…Почорніла, змарніла…Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим… І таку мала тугу за ним, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили сльозами і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле…Навіть діти не милі… Подай мені бодай якийсь знак…Так мені тяжко….» За якусь мить над нею низько пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли…
Минули роки…Діти повиростали… Син Варійчихи, повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село.  Одного дня вона несподівано для себе отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди до табору не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, про твою посмішку, про твої лагідні очі…»… Тремтячими руками вона тримала листа…Коліна підкосилися… «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло…»  Вона вже давно жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися. Вона завжди любила тільки одного Івана…
Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у тому Сибіру теж не солодко не давала їй спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа… Їхнє листування тривало кілька років… За той час доля завдала їй ще кілька важких ударів…У віці 27 років одружений син Варійчихи раптово захворів. За півроку в нього віднялися ноги, а ще за кілька місяців його залишила дружина. Варійчиха забрала сина до себе. Через два роки так само раптово захворіла її незаміжня донька і теж злягла… Двоє хворих дітей в одній хаті – то було велике випробування для матері. А ще – господарка і городи, з чогось треба було жити? Ніхто ніколи не чув від неї нарікання чи докору… Вона молилася тільки про одне – щоб Господь дав їй сили опікуватися дітьми зараз, а по її смерті не залишив їх самих… Першим помер син… Через два роки – донька…
Минуло ще кілька довгих і важких літ…Листи від Василя продовжували надходити, хоч не і так часто… Потім листування припинилось взагалі… Варійчиха написала Василеві кілька листів, але відповіді на них так і не отримала. Пізніше виявилось, що йому заборонили листуватись. Після табору Василь жив на поселенні за Уралом. Згодом йому дозволили повернутись на Україну, але не на Галичину, а на Чернігівщину.
Поштарка йшла саме повз Варійчину хату, коли та порала на подвір’ї…
-Тітко Маріє – вам лист!
-А, то ти Наталю…Та хто там ще може мені старій писати…
-З Чернігівської області…
-Я там нікого не маю… Може хтось помилився?
-Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні». Беріть…
То був лист від Василя… На той час йому вже виповнилося 75 літ, а їй 70.  Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1990 року, і то не свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті мешкали чужі люди… 1991 року Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Варійчиха поділилася змістом телеграми з сусідкою Яриною…
-Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя… Кохає він тебе… Ціле життя кохає… Казали люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж… 25 літ відсидів в Сибіру…Подумати тільки…Ціле життя там минуло…Поїдь до нього, поїдь…Хто знає скільки йому ще лишилося…
-Та як я поїду? В мене господарка… Та я вже роками ніде не їздила, подивися на мене, я сама ледве ходжу…
-Я скажу своєму синові – він тебе завезе машиною.
-Та навіщо той клопіт…
Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці…
-Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!
-А, ти, Степане? Що сталося?
-Мама казала, щоб я завіз вас на Львівщину.
-Ти сам не маєш часу, а ще я…
-Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з відрядження і взяв «відгул».
-То що просто зараз збиратися?
-Я заїду за вами через годину…
Варійчиха витягнула з шафи вишиту блюзку і хустину…Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся…Ніяк не могла зібратися з думками… Боляче закололо в серці…Шукала лист з адресою Василя… «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй…»
-Тітко Маріє, ви готові?  – гукнув Степан з подвір’я.
-Вже йду…
-Ви свого вовкодава припніть, на всякий випадок, а то вчора мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку.
-Ото гаспиди, Господи, прости. І що їм бідний пес зробив?
-Дуже гавкав на них – певно йому не сподобалася їхня самогонка 
-Зараз, припну Кредита…
Їхали кілька годин… Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Інколи пасажири думають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони цілу дорогу щось балакають. А йому треба зосередитися і слідкувати за дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися кількома словами, але ж не розтуляти писок годинами.
Село розташовувалось під горою…Поруч – річка. Вони зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, який сидів на лавці при дорозі…
-Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків?  – запитав Степан незнайомця.
-Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?
-Того, в якого мешкає  Василь Сиротюк.
-Той що приїхав з Чернігівської області? Він живе у Павла Павлюка.
-Ясно…
-Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта хата…Там коло брами калина росте…
-Дякую…
-А ви хто йому будете?
-…Родина з Тернопільщини…
-Він дуже слабий… Позавчора доктора викликали з району…
Авто спинилося коло брами, поруч якої росла калина…Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Степан і Варійчиха підійшли до дверей і постукали.
-Є хто вдома?
З середини хтось перекрутив ключ і відчинив двері.
-Добрий день.
-Добрий…
-Вибачте, тут живе Павло Павлюк?
-Так, а ви, перепрошую, хто йому? – з хати вийшов чоловік років сорока п’яти.
-У вас мешкає Василь Сиротюк. Ми, власне, до нього…Ось ця пані – до нього…А я привіз її машиною.
-Пан Василь дуже слабий… Зараз я його спитаю…Що йому сказати?
-Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.
Через кілька хвилин чоловік повернувся…
-Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте на лавці під хатою, я допоможу йому зодягнутися і закличу вас.
Здається, минула ціла вічність з того часу, як незнайомець пішов до хати, а Варійчиха зі Степаном чекали на подвір’ї на зустріч з Василем Сиротюком…Відчинилися двері і на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці, який спирався на паличку, а під другу руку його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах…Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза…
-Маріє!
-Василю…
-Видиш, що з мене лишилося… Не можу повірити, що бачу тебе…
-Ой, Василю…
-Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте…
Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи з вишитими рушниками.
-Знаєш, Маріє, який нині день?
-Певно ні…
-Мені вісімдесят п’ять… Я таки тебе дочекався…Дякувати Богові…
-Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз мене…
-Андрію, накрий стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості у світі!
-То так і не оженився?
-Чекав на тебе…І дочекався…Нащо мені хтось другий, як є ти.
-Та я ж… Іван…
-Я знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його… Але ти була в мене весь час перед очима, в моїм серці всі ті довгі роки у таборі… То ж не гріх – кохати тебе, так як я  кохав? Я був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко…
-Василю…
Хлопці випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити… Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли…Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі…Дивлячись на цих двох сивочолих людей, життя яких минуло в таких неймовірних випробуваннях і стражданнях, Степан зрозумів, що цей день був найкращим днем в його житті. Він ніколи ні на мить не пошкодував, що поїхав туди – невідоме і далеке село, в котрому він збагнув, що таке справжнє кохання… Кохання, яке може відібрати тільки смерть…
16 липня 2009
80 річна Варійчиха жила самітно, у старій як і вона сама хаті, поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями і вишнями. Влітку її обійстя здалеку нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру доброти і спокою…
Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей хати. Виноград випнувся на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця… Трава в саду сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки  Варійчихи…
Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха назвала екзотичними іменами, почутими з телевізора  – Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово  Варійчиха чула майже не щоразу під час телевізійної реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Взагалі то вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася до сусіда – він працював у місті. Якось взимку той зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха симпатичне чорненьке створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про який мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха  з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок.
Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось говорити…
Мало хто з молодших односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.
Весь нинішній скарб Варійчихи ¬– старий фотоальбом з вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія П.Куліша 1908 року…Перші сторінки Біблії були списані дрібним каліграфічним почерком – дата народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.
Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По тій Біблії він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат Варійчихи вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, як наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка…
Чоловік Варійчихи помер дуже давно – захворів в польській тюрмі на сухоти. «За Польщі» тутешні галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість клімату. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так як нині. Казали: «помер на середину», а що там було точно – ніхто не знав.
Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві – парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Варійчиха вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися під час відвідин нею разом з дівчатами з «Союзу українок» Львова… Одружилися за рік…Жили добре, любилися…Тільки їхнє щастя було надто коротким… За участь в ОУН, чоловік потрапив до в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер.  З його смертю для неї немов сонце зайшло за хмару…Почорніла, змарніла…Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим… І таку мала тугу за ним, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили сльозами і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле…Навіть діти не милі… Подай мені бодай якийсь знак…Так мені тяжко….» За якусь мить над нею низько пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли…
Минули роки…Діти повиростали… Син Варійчихи, повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село.  Одного дня вона несподівано для себе отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди до табору не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, про твою посмішку, про твої лагідні очі…»… Тремтячими руками вона тримала листа…Коліна підкосилися… «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло…»  Вона вже давно жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися. Вона завжди любила тільки одного Івана…
Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у тому Сибіру теж не солодко не давала їй спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа… Їхнє листування тривало кілька років… За той час доля завдала їй ще кілька важких ударів…У віці 27 років одружений син Варійчихи раптово захворів. За півроку в нього віднялися ноги, а ще за кілька місяців його залишила дружина. Варійчиха забрала сина до себе. Через два роки так само раптово захворіла її незаміжня донька і теж злягла… Двоє хворих дітей в одній хаті – то було велике випробування для матері. А ще – господарка і городи, з чогось треба було жити? Ніхто ніколи не чув від неї нарікання чи докору… Вона молилася тільки про одне – щоб Господь дав їй сили опікуватися дітьми зараз, а по її смерті не залишив їх самих… Першим помер син… Через два роки – донька…
Минуло ще кілька довгих і важких літ…Листи від Василя продовжували надходити, хоч не і так часто… Потім листування припинилось взагалі… Варійчиха написала Василеві кілька листів, але відповіді на них так і не отримала. Пізніше виявилось, що йому заборонили листуватись. Після табору Василь жив на поселенні за Уралом. Згодом йому дозволили повернутись на Україну, але не на Галичину, а на Чернігівщину.
Поштарка йшла саме повз Варійчину хату, коли та порала на подвір’ї…
-Тітко Маріє – вам лист!
-А, то ти Наталю…Та хто там ще може мені старій писати…
-З Чернігівської області…
-Я там нікого не маю… Може хтось помилився?
-Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні». Беріть…
То був лист від Василя… На той час йому вже виповнилося 75 літ, а їй 70.  Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1990 року, і то не свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті мешкали чужі люди… 1991 року Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Варійчиха поділилася змістом телеграми з сусідкою Яриною…
-Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя… Кохає він тебе… Ціле життя кохає… Казали люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж… 25 літ відсидів в Сибіру…Подумати тільки…Ціле життя там минуло…Поїдь до нього, поїдь…Хто знає скільки йому ще лишилося…
-Та як я поїду? В мене господарка… Та я вже роками ніде не їздила, подивися на мене, я сама ледве ходжу…
-Я скажу своєму синові – він тебе завезе машиною.
-Та навіщо той клопіт…
Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці…
-Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!
-А, ти, Степане? Що сталося?
-Мама казала, щоб я завіз вас на Львівщину.
-Ти сам не маєш часу, а ще я…
-Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з відрядження і взяв «відгул».
-То що просто зараз збиратися?
-Я заїду за вами через годину…
Варійчиха витягнула з шафи вишиту блюзку і хустину…Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся…Ніяк не могла зібратися з думками… Боляче закололо в серці…Шукала лист з адресою Василя… «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй…»
-Тітко Маріє, ви готові?  – гукнув Степан з подвір’я.
-Вже йду…
-Ви свого вовкодава припніть, на всякий випадок, а то вчора мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку.
-Ото гаспиди, Господи, прости. І що їм бідний пес зробив?
-Дуже гавкав на них – певно йому не сподобалася їхня самогонка 
-Зараз, припну Кредита…
Їхали кілька годин… Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Інколи пасажири думають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони цілу дорогу щось балакають. А йому треба зосередитися і слідкувати за дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися кількома словами, але ж не розтуляти писок годинами.
Село розташовувалось під горою…Поруч – річка. Вони зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, який сидів на лавці при дорозі…
-Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків?  – запитав Степан незнайомця.
-Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?
-Того, в якого мешкає  Василь Сиротюк.
-Той що приїхав з Чернігівської області? Він живе у Павла Павлюка.
-Ясно…
-Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта хата…Там коло брами калина росте…
-Дякую…
-А ви хто йому будете?
-…Родина з Тернопільщини…
-Він дуже слабий… Позавчора доктора викликали з району…
Авто спинилося коло брами, поруч якої росла калина…Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Степан і Варійчиха підійшли до дверей і постукали.
-Є хто вдома?
З середини хтось перекрутив ключ і відчинив двері.
-Добрий день.
-Добрий…
-Вибачте, тут живе Павло Павлюк?
-Так, а ви, перепрошую, хто йому? – з хати вийшов чоловік років сорока п’яти.
-У вас мешкає Василь Сиротюк. Ми, власне, до нього…Ось ця пані – до нього…А я привіз її машиною.
-Пан Василь дуже слабий… Зараз я його спитаю…Що йому сказати?
-Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.
Через кілька хвилин чоловік повернувся…
-Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте на лавці під хатою, я допоможу йому зодягнутися і закличу вас.
Здається, минула ціла вічність з того часу, як незнайомець пішов до хати, а Варійчиха зі Степаном чекали на подвір’ї на зустріч з Василем Сиротюком…Відчинилися двері і на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці, який спирався на паличку, а під другу руку його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах…Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза…
-Маріє!
-Василю…
-Видиш, що з мене лишилося… Не можу повірити, що бачу тебе…
-Ой, Василю…
-Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте…
Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи з вишитими рушниками.
-Знаєш, Маріє, який нині день?
-Певно ні…
-Мені вісімдесят п’ять… Я таки тебе дочекався…Дякувати Богові…
-Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз мене…
-Андрію, накрий стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості у світі!
-То так і не оженився?
-Чекав на тебе…І дочекався…Нащо мені хтось другий, як є ти.
-Та я ж… Іван…
-Я знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його… Але ти була в мене весь час перед очима, в моїм серці всі ті довгі роки у таборі… То ж не гріх – кохати тебе, так як я  кохав? Я був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко…
-Василю…
Хлопці випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити… Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли…Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі…Дивлячись на цих двох сивочолих людей, життя яких минуло в таких неймовірних випробуваннях і стражданнях, Степан зрозумів, що цей день був найкращим днем в його житті. Він ніколи ні на мить не пошкодував, що поїхав туди – невідоме і далеке село, в котрому він збагнув, що таке справжнє кохання… Кохання, яке може відібрати тільки смерть…
16 липня 2009
Послухати новелу у виконанні автора можна тут.