Телефонний дзвінок розірвав тишу о шостій ранку…Але він її не роздратував, ба, навіть більше – втішив. Вже кілька днів поспіль вона не могла заснути…Щоночі довго лежала з відритими очима і пригадувала минуле…Про нього нагадувало все в її кімнаті, де на кожній стіні висіли фото рідних і друзів, їхньої сільської хати, вулиці, річки, лісу… Останнім часом спомини не давали їй спокою. По кілька разів на день вона перегортала сторінки старого фотоальбому, подумки повертаючись на 30 років назад… Телефон не замовкав… За вікном лив дощ… Вона підвелася з ліжка, намацала тапочки на килимку і підійшла до телефону. Піднесла слухавку до вуха…

-Алло, я слухаю, хто це?
-Лідо, це я – Валентина….Ти мене чуєш?
То була її шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала…
-Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі?…Зрештою, я і так не сплю…
-І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться…
-То що сталося?
-Я хочу додому, Валю, ДОДОДОМУ!
-Тобі також сниться?
-Щоночі, особливо останнім часом…
-І мені…
-Закрию очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю. Телефонував Григорій з Пітера – і з ним теж саме відбувається.
-Я якось переглядала старі фото – скількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться…Як твоє здоров’я?
-Яке там здоров’я… З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то друге, а останніх два роки просто сил немає… Тиск, печінка, підшлункова…Ковтаю таблетки пригоршнями.
-Слухай, одні люди їздили до села поруч з нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?
-Я теж над цим думала. Зробимо так. Сконтактуємось з нашими однокласниками і виберемось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.
-У тебе були телефонні номери наших…
-Так, десь є…Пригадала – у шкільному фотоальбомі…
-Гаразд, тоді давай поспілкуємось за тиждень…
-Домовились. Ну бувай…На добраніч.
Вона поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ…Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря… Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту…Від недоспаних ночей паморочилося в голові…Вдень знову переглядала старі фото і ловила себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, сметани і масла. До них за маслом приїздили люди аж з Києва, казали – «боберське масло  – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували  – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь» 🙂
Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі…
-Лідо, це знову я, Валентина…
-Чекала твого дзвінка. Які у тебе новини?
-А ти з кимось з наших розмовляла?
-Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість пристають на пропозицію зібратися…
-Я теж, розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею… Всі – «за».
-Чудово. То на коли плануємо нашу «акцію»?
-Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім дітям та онукам треба йти до школи і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати…
-Так, наших і так не багато залишилося….Знаєш, я оце переглядала старі фото, пам’ятаєш як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?
-На шкільному подвір’ї?
-Так… З двадцяти п’яти чоловік десятьох вже немає…
-Забула повідомити, Сергій таки пообіцяв допомогти автобусом. Зберемось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись…Десь біля десятої ранку…
-Ну, бувай, тримайся…
Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли ковтала по кілька пігулок відразу… Спала лише 3-4 години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва на 20 серпня…
…Потяг прибув до Києва о сьомій ранку… На «метро» вона дісталася до Хрещатика. Випила чашку кави в «Макдональсі» і ходила малолюдними вулицями міста. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у «метро» викликав у неї бажання якнайшвидше втекти звідтіля десь у поле чи сад. «Як  вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго…». Сиділа на лавці біля фонтану і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою…
Більшість однокласників зібралися на десяту…Ще півгодини чекали двох «своїх» – з Сумщини і Харкова. Віталися одне з одним зі сльозами на очах… Сергіїв автобус був розрахований на 20 осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу…Нарешті – Київ позаду…Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця… Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – запитали про мету і час поїздки, дали настанови, попередили про високий радіоактивний фон у певних місцях.
-Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – запитала Валентина.
-З Бі-бі-сі?
-Я вже не пам’ятаю…
-Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі – «Чорнобиль – це трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!»
-Я тоді добряче дістала від голови сільради…
-А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша…
-Подивись через вікно – які край дороги дерева! А он там яка височенна трава!
-Сергій казав, що «начальство» сюди частенько приїздить на полювання. А звірини тут хоч греблю гати.
-А ти гадаєш, що в Києві не продають нічого з «зони»?
-Точно,продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери можна дістати – комар носа не підточить.
-Поглянь, ота річка як наша!
При під’їзді до села всі були схвильовані… Здається, що не змінився лише ліс…Все інше годі було впізнати. Перед самим селом автобус зупинився… Вивіску з назвою населеного пункту знайшли у хащах…Напису майже не було видно…Рушили далі. Колись чудову асфальтовану дорогу було важко назвати дорогою. Скрізь крізь асфальт пробивалася «рослинність». Дерева і кущі підступили аж до дороги. То тут, то там були розкидані гілки дерев, зламані вітром…
-Погляньте, он там наше дерево? Вціліло!  –  вигукнув хтось.
Старезний дуб з величезною кроною і товстенним стовбуром стояв, сягаючи неба, як символ невмирущості їхнього села і будив у серці незабутні спомини… Валентина заплакала…
-Ось сільрада! А он там  – хата  Колодія.
На будівлі і вулиці села неможливо було дивитися без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, з відсутніми в рамах шибами… Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись населене людьми місце перетворилось на руїни, які природа крок за кроком, день за днем бере в свої обійми. Яка все таки незбагненна сила в цією трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!..
Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося селом… Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка… Ще б якщо відселені з сіл і містечок люди десь проживали разом, але ж їх порозкидали по всій Україні…
-Їдемо до школи.
Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було.  Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами.  Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок…
В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл…Винесли їх на двір і застелили шматком поліетиленової плівки з автобуса. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало…
-Ну що, за зустріч? –  Сергій підняв пластиковий стакан з вином.
-За зустріч…
-Давайте пом’янемо тих, кого вже нема…
-Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемось селом…
Перше, що кидалось у вічі, коли вони йшли селом  – надзвичайна тиша. Не було чути гавкання собак, гилготіння гусей, кудкудакання курей…Ніхто не вів вулицею корову, не їхав кіньми. Та й цього і не могло тут бути зараз, після «аварії». При кінці вулиці вони зовсім неочікувано для себе помітили постать біля хвіртки однієї з хат.
-Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!
-Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете?
-Бабо, ви що не впізнаєте нікого?
-Стара я вже стала….А ну дайте-но, подивлюся ще раз…Ні, не впізнаю…
-Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко.
-Ой, діточки мої золоті… Та невже то ви!
-Що, дуже змінилися?
-Це я стала сліпа…
-Що ж ви тут робите самі?
-Живу, діточки, живу… Вірніше  – доживаю…
-А ще хтось в селі є крім вас?
-Є ще двоє старих… Микола Подолян з Києва приїхав торік і баба Настя з сусідньої вулиці.
-Що ж ви їсте?
-Та що родить, те і їмо…
-І що, родить?
-Родить, дітки, родить…Погляньте, які в саду яблучка вродили цього року.
-То ви таки вернулися до  своєї хати…
-Вернулася, дітки… Вже чотири роки, як вернулася… Нас виселили на Кіровоградщину. За кілька років я так там розхворілася… А повернулася сюди – всі болячки зникли 🙂
-А хліб звідки берете?
-Печу сама…Інколи добрі люди привезуть…
-Не боїтеся жити одна?
-Я, дітки, вже нічого не боюся… Ходжу на могилки…Там все заросло, а я не маю сили почистити…Де можу – там травичку викошу серпом…
-А ми оце вирішили приїхати сюди з однокласниками…
-То добре, дітки, добре… Своє коріння треба пам’ятати…
-То ми підемо далі?
-Ідіть з Богом, дітки, ідіть – промовила бабуся, перехристивши жінок рукою…
Важко передати словами ті почуття, які накотилися хвилею на Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати… Паркану не було…Сходи біля хати заросли мохом і травою, хлів розвалився повністю, половини даху на хаті теж не було. Криниця сховалася за кущами… Ось тут був сад, поруч  – квітник. Раптом вона помітила одиноку квітку…
-Поглянь! Такі ж росли тут колись!  Вижила!
-Або насіялася… – обізвалась Валентина.
-Та ні, вижила, це наша!
Через кілька годин мандрів вони повернулися до колишньої школи. Сергій привіз з собою прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Воно виявилося в кілька разів вищим від «норми», а подекуди навіть дуже високим.
-Ну що, земляки, пора збиратися на Київ, час нашої «екскурсії» закінчився ¬ –  Сергій витяг з кишені фотоапарат.
-Станьте всі он там, перед школою, я вас сфотографую.
До Києва поверталися мовчки…Кожен думав про своє…Ніхто не знав, чи доведеться ще колись відвідати рідне село… Їхні ряди рідіють з року в рік… «Чорнобиль» збирає свій «врожай»… Серед них немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Ще щастя, що вони до цього часу якось трималися…
-Може заїдемо в Києві до музею «Чорнобиля»? –  обізвалась Валентина.
-Якщо встигнемо, бо вже друга година…
Вони встигли…Але відвіданням музею лише додали собі болю…Важко було дивитися на те, що недавно ще було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом з написом поруч «Руками не чіпати» – їхні «рідні» рушники, які можна відразу розпізнати серед галицьких чи чернігівських, кухонне начиння. Особливо боляче було дивитися на таблиці з написами населених пунктів, які просто перестали існувати…Серед них було і їхнє село…
На залізничному вокзалі в Києві було, як завжди, людно… Прощалися, домовившись про наступну поїздку через рік…якщо дасть Бог.  Вона сіла на потяг біля одинадцятої вечора. Валентина на пероні помахала їй вслід рукою… «Ну от і все – додому» –  подумала вона і спохватилась… «Додому? А де тепер мій дім? Чи може їх у мене два? Поки що два, допоки ще стоять стіни їхньої хати в селі?» … НІ! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в їхньому саду квіти і родитимуть яблука… Допоки вона ще живе і пам’ятає…
Ще розтануть сніги і прокинеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І зорітимуть знову в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття, запізніло,нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
11 серпня 2009 року
Advertisements