Літо…Весілля в галицькому селі…Коло хати зведено величезний «шалаш» зі столами і лавками десь на 300 осіб. Все вже на столах. Господині ще доносять холодець і кльоші з солодким. Старости перевіряють, чи досить випивки і води. Просили на четверту годину, хоч мали почати о шостій. То так все – поки зійдуться, буде якраз добре. В нас – не Америка, де приходят точно, як поїзди за Сталіна. Помало коло хати зібрався чималий гурт гостей з квітками і пакунками.
– Ну, гайда, ходім!
– Музики вітають дорогих гостей, що прийшли на весілля і дарують їм файного українського марша!
– Іване, ти маєш червінець для музик?
– Так, в кишені, приготував ще в автобусі.
– Поставиш їм на ті елєктичні цимбали, що самі грают…
– Добре.
– Дорогі гості, заходьте, але не забувайте вітатися з музиками!
– Іване, я буду давала молодій квітки, а ти конверту молодому…
– Та знаю.
– Ти там все файно поставив?
– Вирівняв папери, як ти казала.
– Добре, ходім… Але які вони файні!
– Молоді всі файні.
До молодих вишикувалась черга гостей. Вітають, дарують, посміхаються, цілуються. Батьки стоять поруч і тішаться. Збоку на столі два величезні короваї на вишитих рушниках. Один – з голубками з тіста, а другий з колосками пшениці також з тіста.
– Просимо, дорогі гості, просимо!
– Гостей молодого просимо за столи зліва, а молодої – справа.
– Іване, тримайся мене, ходім, сядемо коли Марійки з чоловіком.
– А чого не коло Миколи, Василь не п’є?
– Добре, що не п’є, менше сам вип’єш…
– А я чого на вісілє прийшов?
– Та певно не тільки горівку пити…Ходи…
– Чекай, зара будут букєти чіпляти. Не забудь сказати, що ти жонатий…
Ще за півгодини всі розсідаються. Молоді – в центрі під образом «Святої родини». По два боки від них дружби і дружки.
– Дорогі гості, просимо всіх стати до молитви.
– В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь….
– Дорогі гості, просимо наливати і випити за здоров’я молодих!
Публіка зібралася строката. Родина з села, гості з Хмельниччини і Запоріжжя. Запоріжці – з боку молодої. Після закінчення середньої школи вона приїхала до нашого обласного центру на навчання у вузі. Якось вузівські агітатори в пошуках потенційних студентів і їхніх грошей їздили містами України і запрошували до себе на навчання…Відвідали також Запоріжжя…
Після попередніх президентських виборів східняки сприймали галичан вже дещо по іншому. Спостерігачів зі Східної України приймали в галицьких родинах, годували. Ті, спершу дивилися на все і всіх з під лоба. День за днем – облаштувались і зрозуміли, що тутешні «бандери» – добрі люди і зовсім не страшні.
Дівчина ризикнула і поїхала. Вступила до галицького вузу, закінчила і тут знайшла своє кохання. За чотири роки навчилася так добре розмовляти українською, що ніхто б не сказав, що вона східнячка з російськомовної родини. Мама молодої – Амалія Вікторівна, – висока, чорнява жінка з великими карими очима. Батько – невисокий, круглолиций чоловік з завжди усміхненим обличчям. Отак зійшлися за столом галичани і східняки.
Брязкання виделок і дзеленчання чарок. Старости з вишитими рушниками через плече припрошують наливати і пити за здоров’я молодих.
– Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай старший дружба поцілує дружку!
Старший дружба трохи знічується і зиркає на старшу дружку. Встають і цілуються в щоки. Гості тішаться і «коментують»:
– Трохи повчіться, щоб на другий раз вийшло ліпше!
Східняки, спершу приглядалися і чулися «не в своїй тарілці». Але після третьої чарки «віджили» і почали посміхатися.
– Ой не будем пити, тую гірку юшку, нехай поцілує другий дружба дружку!
«Другий» дружба – ще зовсім молодий хлопчина. Червоніє, але встає, щоправда не відразу, а після того, як гості заспівали ще два рази. Швиденько чмокає дружку і обидвоє сідають. Гості перезнайомилися. За столом точаться розмови. Гамірно, шумно…
– Перепрошую, пані..
– Марія.
– Перепрошую пані, Маріє, дозвольте запитати.
– Перепрошую, а вас як?
– Степан.
– У вас така гарна вишита блюзка. Ніколи не бачив такого візерунку.
– То ви розбираєтесь на вишитих сорочках?
– Відносно, але люблю дивитися на гарне вишиття. У нас щороку проводиться виставка вишивки – приїздять з усіх районів області і навіть з сусідніх областей. Цього року було кілька вишивальниць з Івано-Франківщини.
– То що вас цікавить?
– Ви самі вишивали цю блюзку? Дуже цікаві кольори і візерунок.
– Ні, мені вона дісталася від бабусі.
– Скільки ж їй років!
– Цього року минуло сто.
– Сто років! Отакої! Але як гарно збереглася.
– Якщо ви маєте на увазі полотно, то я його трохи прала і відбілювала, але потім пошкодувала – почали розходитися шви. Вирішила більше ніколи цього не робити і лишити як є.
– Сто років, ціле століття!
– Цього року ми з чоловіком були в Карпатах. Пішли там до церкви, а я була в цій самій блюзці. Якісь дві жінки замість того, щоб слухати Службу Божу, цілий час дивилися на мене і мою блюзку і щось шепотіли. Після відправи попросили подивитися на вишиття зблизька і показати їм зворотній бік. Доказували одна одній як саме блузка була вишита :-).

– Ой гірка горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко! Гірко! Гірко!
От і до молодих добралися. Поки молодята цілуються, гості рахують: «Один, два, три…Мало! Мало!»
Подали росіл з домашнім тістом і голубці, потім язик з грибами і налисники з м’ясом. Дехто з гостей вже поліз до кишені за фесталом або мізимом. Перший стіл скінчився. Далі – танці! Треба розім’яти ноги і плечі. Музики голосно запрошують до танцю:
– А тепер полька з ґудзом!
Площадка для танців, вистелена плитою ДСП рухається, як жива. Дівчата і хлопці, старі і молоді крутяться, скачуть, пристукують ногами, так що порохи підносяться аж до голови. Час від часу долівку скроплюють водою.
Традиційно після польки йде вальс. В той час, як одні гості танцюють, інші, сидячи на лавках довкола танців, і спостерігаючи за танцюристами, коментують та спілкуються.
– Знаєте, Катерино, яке те Вірчине дитя роботяще?
– То той правнучок, що з нею живе?
– Так, онук покійної доньки, хай спочиває з Богом.
– Ну…
– Ходила м вчора до неї по сіль. Прийшла м і бачу – дитя щось в садку порається, а Вірка в хліві коло корови. Вона вже дуже слаба, ледве ходить і то з патичком.
– Ну…
– То те мале, Богданчик, розчиняє крілика, дитині сім літ.
– І що, сам забив?
– Ні, Вірка, а він вже шкірку здоймив, чистив середину. Питаю: «Ти то вмієш?», а він каже: «Так, я видів як вуйко чистив крілика. Почищу і будемо з бабцею Вірою мати що їсти».
– Боже, яка дитина, і не боїться такої роботи!
– Щодня в третій годині по обіді вони моляться.
– Та йди… Вдень?
– Так…Дитина знає стільки молитов. Казав мені, що хоче бути священником, як виросте.
– А я нашому панотцеві виказала все, що думала?
– Степанові?
– Так…Має десять гектарів поля коло мене, люди на него роблять, а він хати будує. Вже двом донькам збудував. Та де колись священник в селі так багато мав? Якось в неділю по Службі Божій казав, щоб люди купили йому нову машину, бо та вже стара…Я підійшла і кажу, щоб був скромніший.
– А він що?
– А він каже: «Може ваші сини знают ліпше за мене, як і що робити? Най би вони самі йшли на священиків і показали?»
– А ти що?
– А я йому: «Отче, боронь Боже, щоб мої сини так робили, як ви».
– Священники, як люди – є різні, то правда, наш дуже файний…
– Згадала м про крілика…
– Якого? Того, що Вірчин малий чистив?
– Ні, я до пенсії робила санітаркою в районній лікарні, знаєш…
– Ну…
– Якось привезли малого хлопчика…Дуже слабував, дуже…Вночі мав високу температуру. Я сиділа м коло него цілу ніч. Він так хтів, щоб його хтось тримав за ручку.
– Ну…
– Казав: «Цьоцю, цьоцю, як ви мене вилікуєте, то тато дасть вам крілика». Не можу, відразу плачу як згадаю…
– І що?
– Померло бідне за кілька днів…

Гості з Запоріжжя, можливо, вперше, чули повстанські галицькі пісні. Музики співали:
Україно, Україно, Україно, краю мій,
Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів…

Після танців був «другий стіл» – бараболя з маринованими огірками і куркою, м’ясо, запечене з чорносливом. Почало справджуватися відоме: «Їли би очі – писок не хоче». Зморені танцями і їдою гості, нарешті взялися співати. Це – святе. Гості молодого затягували одне, а молодої – інше. Співали по черзі або разом. Всіх здивувала мама молодої Амалія Вікторівна. Досі всі чули, як вона розмовляла лише російською, а тут, чудовим голосом почала виконувати українські пісні: «Ой чорна я си чорна», «Рідна мати моя», «Бодай ся когут знудив», «Чорнобривці», «Ой Марічко чечери». Люди повідкривали писки!
– То які вони москалі, то наші?
Виявилося, Амалія Вікторівна, яка дуже любила співати, товаришувала з нашими, вивезеними колись до них галичанами. Від них і почула ці пісні і навчилася.
– Ой не будем їсти ті обгризлі кості, хай ся поцілують між собою гості!
Після того, як гості перецілувалися, хтось затягнув «Хто родився в січні вставай, наливай». Далі йшов лютий, березень, аж до грудня, додаткові куплети. Гості, по черзі підіймалися і чаркувалися.
– Коли вже будут розбирати молоду?
– Вже скоро…
Коло п’ятої ранку заграли прощального марша. Кілька східняків і мешканців села сиділи разом і розмовляли про політику. Поговорити про політику – це у нас святе.
На дворі почало розвиднюватися… За всіма ознаками день мав бути гарний і теплий…
– Ганю, збирай брудні миски, будемо мити, щоб мати нині на поправини…
– Добре, я вже ледве на ногах стою..
– Ще трошки…
– І кажут люди, що нині біда – м’ясне все на столах, салати, солодке…
– В нас аби не гірше, ніж в когось 🙂
– Збирай миски, не балакай багато 🙂
– Наші молоді таки були файні, правда?
– То цьотка привезла Олі ту весільну сукню з Італії.
– Ти чула, що Василь Сиротюк помер?
– Той, що на чехах вже двадцять років був? Коли?
– Минулого тижня…П’ятдесят шість років. Приїхав додому, інсульт і нема чоловіка… Вже наробився…
– Най спочиває з Богом…

–  Ой життя, життя… Моя мама померла через вісім літ по татові. Він був старший за неї на вісім літ. Так гарно собі прожили. Бабця казала, що її зять ліпший за рідних дочок  🙂  Був працьовитий, лагідний, добрий…Вмер легко, не мучився. Перед смертю казав мамі: «Я чекав на тебе вісім років, поки ти народилася, а тепер буду чекати на тебе вісім років на небі». І що ти думаєш, якраз через вісім років мама померла…

Заспівали перші півні… Двоє хлопів, обійнявшись коло брами, затягнули…
Кохання, кохання,
Звечора до рання,
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде…

Поправини мали бути по обіді о п’ятій…

18 жовтня 2009р.

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

Advertisements