Тарас Коковський

Липень видався надзвичайно теплим і гарним….  Виплеканий її руками сад щедро віддячував плодами.  Яблуні, груші і сливи рясніли від дарів…. Кілька сортів винограду вродили як на диво гарно. Зародив навіть горіх, який впродовж кількох останніх років не плодоносив і вигнався на кілька метрів угору. Зародила також ота яблунька скраю праворуч… Марія з весни підходила до неї, гладила стовбур рукою і казала: «Дай нам, серденько, скуштувати твоїх яблучок, бо інакше зрубаємо тебе, чуєш?»  Дерева, а ще біля десяти сортів квітів, м’ята, меліса, малина, смородина, калина, кілька вишень і черешня перетворювали цей маленький клаптик землі на оазу краси і благодаті.

Єдине, що затьмарювало цю красу –  був біль. Цього разу напад печінкового болю був нестерпним. Минуло кілька днів, а біль не вщухав. Мучила нудота, а від безсоння і голоду паморочилось в голові. Спершу вона переконувала себе, що все невдовзі минеться, так як це було не раз до цього. Адже її вже доводилося кілька разів уникати операції. Схема завжди була одна і та ж – напад болю, «швидка», лікарня, тиждень під «системою», потім ставало краще і вона просилася додому. Медики кілька разів переконували зробити операцію, але вона щоразу запевняла їх, що почувається добре і ще «не готова». Вони знизували плечима і…відпускали її.  Втім, цього разу все було по-іншому. Терпіти біль далі не було сили. Тож вона почала внутрішньо готуватися до операції. Шукала щось втішне. Он сусідка з будинку навпроти мала подібну операцію торік. І все гаразд. Їй навіть не робили великого розрізу. Через два невеликі отвори швидко прооперували і за кілька днів була вдома. Звісно, нині вона дотримується дієти, але це не найгірше, що може бути. Без її улюблених шкварків, смаженої картоплі і шматочка копченої ковбаси можна обійтися…

Найбільше її лякало саме перебування в лікарні. Варто лишень потрапити туди, як знайдуть стільки болячок, що жити не хочеться. А оті нічні стогони прооперованих сусідів по лікарняній палаті? Або чого гіршого хтось помре… Їм то нічого – покійника відвезуть, ліжко переберуть наче й нічого не сталося, а ти спробуй після цього заснути!

Вранці вона зателефонувала до сина. Переконувала його, що цього разу справді згідна на операцію. Просила про одне – домовитись про все в районній лікарні, а не тут, в обласному центрі. Там якось спокійніше, все таки «вдома», а тут вона лише кілька років. Ще не звиклася… Ні, якщо робити операцію, то тільки там. Он знайомий сусіда – з самісінької Москви приїхав, щоб прооперуватись вдома. Хіба в них там нема гідної лікарні? Звісно, що є. Але вдома спокійніше.

Син приїхав о дев’ятій ранку.  Вона вже зібрала речі і чекала. Кинула погляд на старі фото на стіні… Подумки звернулася до покійного чоловіка, фото якого висіло над її ліжком, перехрестилася і пішла на вулицю. Син мовчки йшов слідом за нею з двома чималими сумками з речами.

За якихось дві години вони вже були на місці. Вона любила цю дорогу – дорогу додому. Тут все було рідне серцю і близьке. У багатьох навколишніх селах їй доводилось бувати по роботі. Але як воно буває в житті! Ще років сорок тому, вона якось була по справах в обласному центрі і потрапила на затишну, зелену вулицю зі старими будівлями. В голові промайнула думка: «Як гарно було б тут жити!». Через сорок літ чоловіка перевели на роботу до обласного центру і вони отримали помешкання саме на цій вулиці!

Ось і приїхали до районної лікарні… Знайомий сина допоміг влаштуватися… Їй дісталась скромна палата з вікнами в двір лікарні. Нічого зайвого – ліжко, тумбочка, стілець, умивальник. За три години обійшли лікарів, здали всі необхідні аналізи.

-«Ну що?» – посміхаючись, до палати увійшов знайомий сина. «Наші справи не такі вже й погані».

-Що ви маєте на увазі? – запитала вона.

-Я маю на увазі, пані Маріє, що аналізи свідчать, що вас можна оперувати і ми зробимо це…завтра вранці.

-Ааа, так швидко? – ошелешено обізвалась вона.

-А навіщо нам чекати? Раз-два і ви вдома.

-Справді?

-Еге ж!

-Ну завтра, так завтра….

-От і добре. Ви трохи відпочиньте, а ми з вашим сином перекуримо, гаразд?

-Гаразд.

Чоловіки вийшли з палати і попрямували до кінця коридору…

-Сергію, ну що скажеш?

-Треба оперувати терміново. В неї жовчний міхур повністю «забитий» камінцями. Операція не надто складна. Ми робимо такі за власною методикою. Віриш – до нас з інших районів навіть приїздять!

-Головне, що я тобі довіряю, Сергію. Не підведеш?

-Як можна, Вікторе!

-Ну, мабуть буду їхати, маю ще досить роботи нині.

-Бувай. Ти маєш номер мого мобільного. Зателефонуй завтра біля одинадцятої ранку.  Гадаю, до цього часу операцію буде завершено.

-Домовились. Ну, бувай!

На другий день Віктор о дев’ятій ранку був вже тут. Вирішив дочекатись результату операції на місці. Годину сидів у своїй легківці поруч з лікарнею, потім вийшов з машини і попрямував до входу в хірургічне відділення. Піднявся сходами на третій поверх до операційної. Відчинив двері і заглянув до коридору. Чергова медсестра дала зрозуміти, що стороннім вхід заборонено.

-Сестричко, я тільки запитати дещо хочу… Будь-ласка!

-Ну то питайте вже.

-О дев’ятій мали розпочати операцію моїй матері. Вам щось відомо про результати?

-Тихше говоріть…Як прізвище матері?

-Василенко, Марія…

-Операція ще триває, чекайте на вулиці…

-Дякую…

Віктор повернувся до авто…. Сергій зателефонував сам. Повідомив, що все гаразд і, що можна краєм ока глянути на маму за десять хвилин, коли її везтимуть на ношах з операційної до палати. Віктор мерщій помчав знову до операційної. Сергій стояв на сходах з цигаркою.  На його чолі Віктор помітив краплини поту…

-Важка у вас робота!

-Нині ще день видався нівроку, парить…

-І як там? Як результати?

-Все гаразд. На ось, тримай, сувеніри на пам’ять! – він простягнув Віктору марлевий вузлик.

-Це що?

-Розгорни і подивись.

Віктор розгорнув вузлик і побачив величеньку купку гладеньких темно-коричневих камінців різного розміру.

-То це…

-Еге ж, витягли з жовчного міхура твоєї мами. Матимеш на фундамент нової хати!

-І як вона перенесла операцію, я дуже хвилювався, адже в неї хворе серце?

-Все чудово. За тиждень буде вдома.

-Не знаю як тобі дякувати.

-Подякуєш Богові, а зі мною поїдеш порибалити в суботу, іде?

-Ще б пак!

-Тоді човен і пиво за тобою.

-Нема питань!

-До речі, я сказав черговій медсестрі, щоб дозволила тобі побути трохи біля мами. Буде добре, якщо вона “відійде” від наркозу і побачить поруч себе тебе, а не когось в білому халаті.

-Дякую!

-Ну бувай, до суботи.

Дякувати Богові, операція була позаду. На радість собі і лікарям, вже наприкінці першого дня по операції мама підвелася з ліжка і сиділа, навіть зробила самостійно кілька кроків. Вона аж змінилася. Обличчя вже не було перекошене від болю, а спокійне, щасливе і вдячне. Віктор щодня навідувався до неї по обіді. Через три дні її перевели до іншої палати. Там було два ліжка, так що Віктор міг побути коло неї кілька годин.

-Досі не віриться, що все вже позаду!

-І треба було стільки терпіти?

-Боялася…А тепер не боюся!

-Ну от бачиш…

-Нарешті я виспалася. Нічого не болить. Ти не уявляєш, яке то щастя!

-А як сусіди? Не набридають?

-Сусідня палата порожня, а навпроти вчора привезли якусь стареньку.

-Мені треба поговорити з Сергієм, я за хвилю повернуся, гаразд?

-Добре…

Віктор попрямував до кабінету Сергія. Наблизившись до дверей, почув регіт. Постукав у двері.

-Заходьте! – то був голос Сергія.

-Можна?

-Заходь, Вікторе! Знайомся – Олександр, колега по роботі.

-А що тут у вас такого смішного? Ви так реготали, що я аж в коридорі чув.

-Та тут у нас один весельчак на поверсі після операції….

-І чим він вас так потішив?

-Розумієш, весь у швах, історія хвороби завтовшки з Радянську Енциклопедію, а він сипле анекдотами наліво і направо.  Не досить того, що прооперований, має на додаток ще й цукровий діабет. Але жартівник! До нього весь персонал збігається як мухи на мед.

-Ну…

-Нині вранці головний робив обхід, підходить до нього, дивиться останні аналізи і здивовано говорить: «Чоловіче! Який у вас цукор!» Той з посмішкою від вуха до вуха запитує: «Який?». Головний каже: «Жахливий! Це ж кома!». На що чоловік дуже спокійно реагує так: «Лікарю! Ну, кома, це ще не крапка, заспокойтесь!».

Суботню рибалку з Сергієм прийшлося скасувати через «форсмажорні обставини». По-перше, у п’ятницю виписують маму. По-друге, треба ремонтувати легківку. Домовились сконтактуватись при першій ліпшій нагоді. «Нагода» трапилась аж за три тижні, коли мама могла самостійно приготувати собі щось поїсти і вийти на вулицю. Віктор перевірив надувний човен, приготував рибальське знаряддя, купив кілька пляшок львівського пива «1715» і зателефонував Сергію. Домовились про поїздку на знайомий обом ставок за тридцять кілометрів від обласного центру.  Рибалили зранку до обіду. Спіймали кілька коропів, біля десятка гарних окунів. Потім вирішили взятися за юшку. За дровами не треба було йти далеко – поруч ставка був ліс.

-Ти тільки понюхай який запах!  – Віктор зачерпнув з казана трохи юшки і сьорбнув з ложки.  – З димком! А смак!

-Ще б пак, після операцій і перев’язок аж крутиться голова від цієї смакоти!

-Здається, юшка вже готова. Відкривай пиво.

-До речі, «1715» тепер значно краще ніж «Оболонь».

-У нас все так – спершу добре, а потім як завжди.  Кожен товар, який має попит, рано чи пізно буде або гіршим або «підробленим».

-Я ніяк не второпаю тієї нашої торгівлі… Дурять нашого брата як можуть! Але яка їм з того вигода? Обшахрувати покупця, щоб той потім почав клясти тебе за неякісну ковбасу, (бо давав куштувати одну, а продав іншу), замість того, щоб продавати якісну і здобувати собі прихильність і добру репутацію в покупців?

-Сергію, як там на роботі?

-В цю пору в лікарні багато людей нема… Люди на городах, в полі…Навіть якщо є болячки, то терплять допоки не скінчать роботи. Вже ближче до свят чи взимку пацієнтів побільшає. Понаїдаються всього на свята – тільки й встигай їх рятувати.

-Коли мама лежала у вас, я помітив, що кілька палат на поверсі були порожні.

-Так, навпроти твоєї мами була лише старенька бабуся…

-А, пригадую, мама щось говорила про неї… Кілька разів заходила до неї в палату, бо та стогнала вночі. Її ніхто не відвідував.

-Так, старенька пролежала в нас три тижні і жодного разу ніхто не приїхав…

-Може у неї немає рідних?

-Та ні, її син сам привіз її до нас…

-І що – жодного разу за три тижні не відвідав?

-Жодного… Собача робота… Надивишся на все це…

-Та хіба лишень у лікарні? Народ якось озвірів…

-Що правда, то правда. В хаті у людей більше, а душі зачерствілі. Все мало і мало… Що не балачка, то про курс долара чи закордонні заробітки.

-До речі, ти не збираєшся нікуди їхати?

-Правду кажучи, якось не тягне… Видно воно не для всіх. Та й шкоди від тих заробітків часом більше, ніж користі.

-Зі мною по сусідстві живе одна жінка з онукою. Дівчинці п’ять рочків.

-Що сирота?

-Ні, батьки на заробітках вже кілька років, залишили дитину на маму. Мале мало рочок, як вони поїхали. Півроку тому вони вперше навідались додому, навезли дитині всякого добра. Настав вечір і дитина каже: «Тьотю і дядю, ви вже можете йти, нам з мамою треба лягати спати». Уявляєш? Отаке то воно те заробітчанське життя…

-Я тобі про оту бабцю з лікарні не розповів до кінця…

-А що з нею?

-Аж зле робиться, як пригадаю.

-Що померла?

-Якби ж то… Гірше.  Лежала в нас на шпитальній пайці три тижні. Кухарі і хворі почали її самі підгодовувати. А одного дня вона каже медсестрі: «Дуже прошу – відвезіть мене додому». В принципі, надії на її одужання не було, та й літа…

-І що?

-Ми порадились і вирішили, що вдома їй буде краще. Викликали машину «швидкої допомоги», поклали стареньку на ноші і повезли додому. Як виявилось, вона мешкала на хуторі… Там всього кілька хат, але така краса! Під’їхали до її хати – величезний сад, – яблуні, вишні, груші. Це тобі не лікарняна палата. Справжній рай!

-І що?

-Медсестра пішла до хати. Двері зачинено. Стукає. Звідтіля хтось обізвався. За хвилину двері відчинились і виглянув невдоволений і сердитий чоловік. Як виявилось – син бабусі. Медсестра повідомила, що привезли його маму.  Після цих слів вираз його обличчя змінився. Він невдовлено щось буркнув собі під ніс, негайно зачинив двері і не бажав спілкуватись, дарма, що медсестра просила його схаменутись і забрати маму до хати.

-То ви відвезли її назад до лікарні?

-Якби ж то…

-А куди?

-Старенька, побачивши рідну хату, і слухати не хотіла про лікарню.

-То чим все скінчилося?

-Скінчилося все як у Довженка?

-Якого? Лікаря?

-Режисера Довженка…Того, що зняв фільм «Земля»…

-Ну?

-Бабуся почала благати залишити її вдома. Ми кажемо: «Як же ви до хати зайдете, як син не пускає?». А вона: «А ви, дітки, мене в сад заведіть і під яблуню посадіть і їдьте собі….» Уявляєш!?

-…?  Страшно…

При цих словах, Вікторові на очі навернулися сльози… Вони деякий час сиділи мовчки… Тишу порушували лише цвіркуни… П’янкий запах серпневої трави лоскотав ніздрі… Вечоріло…

-Ну що, час додому? – першим обізвався Сергій…

-Авжеж, пора… Не люблю їздити вночі. Нинішні водії не вирізняються етикою поведінки на дорозі і сліплять очі фарами дальнього світла.

Віктор «підкинув» Сергія до райцентру. Рибу, що залишилася, поділили порівну. Попрощались…Домовились до кінця літа ще раз порибалити разом і Віктор поїхав додому. В машині він увімкнув магнітофон… Якраз на черзі була відома пісня Сюткіна “Радіо нічних доріг”…

Віктор думав про те, як завтра вранці приїде до мами і привезе їй в дарунок свіжої риби. Вона так її любить!  Сергій навчив його їсти варену голову коропа. Віктор ніколи не думав, що це така смакота!  Вони будуть їсти рибу, а потім переглядатимуть старі фото… Дякувати Богові, мама поправляється. На другу суботу вона вже збирається на «дачу»…. Скучила за своїми квітками і деревцями… А вони, певно, за нею теж…