Тарас Коковський

З Василем Пелехатим сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх… Перше, що спало йому на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?” Відповіді на ці питання він не знаходив…

Василь був чоловік господарський і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Василь не почувався щасливим, коли подвір’я його хати не було заметеним. Уночі його не чіплявся сон, якщо на кухні залишалися брудні миски і баняки, або на ганку було порозкидане взуття.

У свої 65 літ, Василь Пелехатий почав забуватися.  Звісно, в такому віці людська пам’ять вже не та, що колись. А ще — очі… Читати без окулярів Василь не міг, часом залишав їх вдома і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох піджаків, які носив по черзі — один на щодень, інший — на  неділю. Той, що на неділю був “не наш” – його вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка і поїхала до сестри, котра опинилася в Штатах після війни, і залишилася там.

Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з “американськими” хустками, сведрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо в ті часи це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”.  За десять років поставив нову хату.

Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона ще турбувалася, — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу вона присилала Василеві гроші на догляд за могилами і просила його вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “зекономлені” кошти поставив пам’ятник на могилі своєї дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку.  Власне, пам’ятник був, як кажуть “на двох”. Під Василевим портретом була лише дата його народження. Василь на портреті був в улюбленому, чорному капелюсі “на бік”. Місце для останнього спочинку він вибрав зі смаком — поруч знаходилася символічна могила січових стрільців з синьо-жовтим стягом і хрестом на верхівці.

Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американський піджак “на неділю” і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам’ятник.

Цього року, за місяць до Великодних свят, Василь отримав листа від цьотки Сабінки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші і просила племінника придбати на них у місті гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоб було все “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй “знимки”.

Невдовзі поштарка принесла Василеві повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня він отримав на пошті сімсот гривень. Дорогою додому думав, що на ці гроші можна було б жити два місяці. Його місячна пенсія була приблизно така ж, як переказ. Вдома Василь поставив гроші до поделка з документами і сховав у шафі. Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про Сабінчині гроші і квітки.  Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч він і розумів, що гроші належать не йому і він тільки виконує її прохання. Але “хробак” всередині все одно мучив Василя.

За тиждень до Великодних свят Василеві спало на думку, як саме можна догодити тітці Сабінці і зекономити, вислані нею гроші. Вдома він мав два невикористаних торік букети штучних квітів, які планував поставити на могилах бабці і діда. Йшли дощі, потім почалися городи і Василь відклав поїздку на могилу до бабці і діда у сусідній район.

На “чистий” Четвер він взяв минулорічні квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би то краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Біля могили Сабінчиних батьків Василь трохи постояв, перехрестився і прочитав “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив “в ногах” і “в голові”, по боках… Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади — виглядали кепсько.   Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря назад додому. Та й люди розпитуватимуть що до чого… Врешті-решт, він заспокоїв сумління думкою про те, що “не так вже й зле” і вирушив додому.

Тієї ночі він спав погано… І борщ на вечерю вдався смачний, і  футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте Василь довго не міг заснути.

Вранці він прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені… Василь встав з ліжка і вийшов на подвір’я. “На свята буде файна погода”  – промайнуло в його голові. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і кролів і пішов до хати. Поголився і зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Знайшов її в кухні на столі. Пішов за окулярами… Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в піджаку” – подумав Василь і рушив до шафи. В кишені піджака “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових не було. Їх також не було в кишенях “американського” піджака “на неділю”.  Обнишпорив все в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно я забув їх вчора в магазині, коли ходив за хлібом” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі?” Мерщій рушив туди. Обдивився все довкола могили, але окулярів не знайшов – “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей…”.

Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О дев’ятій тридцять Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюх і вернувся по нього до кімнати. Капелюха на столі не було.  Василь завжди клав його стіл… Власне, капелюха не було ніде. Такого “розбалансування” порядку Василь не очікував.  Спершу окуляри, потім капелюх! “Що за кара Божа?” – крутилося в його голові. Прийшлося йти до магазину в старім капелюсі.  З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла коло одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.

-Доброго дня, вуйку Василю, що, ще щось забули купити до великодного кошика? Хліб вчорашній…

-Та я не за хлібом.

-Пиво є львівське і чернігівське…

-Та я не за пивом…

-То за чим? Може за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”…

-Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?

-Ходімо подивимося… Але я нічого не бачила вчора ввечері, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.

-Так собі гадаю…

Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер попробуй дізнайся…” – думав про себе Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? Зле, дуже зле…”.  Дорогою зайшов до сусіда Миколи  – хотів комусь розповісти про свою “біду”.  Миколи, на жаль, не було вдома. Спантеличений, Василь поплентався до своєї хати.  Деякий час сидів на лавці під хатою і обмірковував те, що сталося. “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час приготувати кошик… І то треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?” – крутилося в голові.

Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку він фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. Закип’ятив воду і кинув лушпиння. Стояв коло газової плити і мовчки повертав яйця дерев’яною ложкою, щоб мали гарний колір. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Коли великодний кошик був готовий, він пішов переодягатися до церкви. Одягнув вишиту сорочку — пам’ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Потім взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий… Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково… Аж тут в його голові промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав перебирати Божі заповіді і свої гріхи за останній час. Раптом як протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував з квітками — от і маєш. Хотів зекономити Сабінчині гроші — то ж “зекономив”.  Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто”. Він прибавив ходу і поспішив до церкви. Думав – “Зараз поставлю свічку і покаюся. А то чого доброго ще свиня здохне і кролі на чумку заслабнуть?”.  Під церквою вже зібралося кілька десятків людей.

-Слава Ісусу Христу!

-Слава навіки! Куди то ти, Василю, так поспішаєш?

-Та хочу свічку за своїх поставити, а отець вже є?

-Готується до Служби Божої.

Перед дверима церкви Василь перехрестився і зайшов до середини. Поклав десять гривень до скриньки при вході і взяв кілька свічечок. Запалив їх коло образа “Останнього суду” і почав молитися: “Господи, помилуй мене грішного. Зізнаюся, що на самий Страсний тиждень, зробив зле, а може ще й до того? Лукавий поплутав… Спокусився чужими грошима… Боже, не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і кролів від загибелі… Обіцяю більше не брати чужого. Амінь”.

Отець Іван посвячував паски на дворі коло церкви. Наблизившись з    кропилом до Василя, подав йому знак, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священник пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи у руці пакунок, і кликнув Василя.

-Василю, ти часом не забув щось вчора, коли приходив до плащаниці?

-Та ніби ні…

-Ану подумай… То не твій капелюх?

При цих словах священник витягнув з пакунка капелюх і Василь відразу впізнав його. То був його парадовий чорний фетровий капелюх…

-Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.

-Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.

-Ну то я піду?

-Не спізнися тільки на Всенощну…

-Та ні, чого б то я спізнився.

Василеві трохи відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”.

Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.

-А я на тебе чекаю… – обізвався сусід.

-Та ще ніби зарано святкувати?

-Та я не про те… Ти нічого не загубив?

-Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.

-Що?

-Капелюха.

-А окуляри?

-Направду, ще й окуляри загубив, так…

-Пиво поставиш?

-За що?

-А це не твої окуляри? – сусід посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.

-А ти де їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!

-Ти минулого тижня на пошті був?

-Ну, був.

-От і маєш! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще — твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!

Вечір видався напрочуд гарний і теплий… Виснажений від пережитого протягом дня але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо… Рудий кіт Мацько примостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів знайому “колискову”. Василь запхав руку до кишені піджака, щоб ще раз переконатися, що окуляри на місці. Потім поправив капелюха на голові і зітхнув з полегшенням — все на місці…

До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати не лише про загублені окуляри і капелюх, а й про повсякденні справи – ”Після свят треба посадити картоплю, відремонтувати паркан від сусіда…  Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки… Завтра поставлю в церкві свічки за здоров’я отця  Івана і сусіда Миколи…”  До Всенощної залишалося дві години…