Тарас Коковський

І.

Квітневе сонце поволі сходило над небокраєм. Його проміння ще годі було назвати теплим, але воно вже не було зимним. Нещодавно зорана рілля лежала важкими брилами на полі, затягнутому туманом. Андрійко лежав посеред ріллі, обхопивши рученятами коліна, наче хотів зігрітися. Поруч нього, тихенько і жалібно скиглило мале, безпородне песеня… Його скавуління радше нагадувало плач…

ІІ.

– Андрійку, хутко збирайся до школи — гукає мати до малого.

А він би ще спав та спав, та й сон такий гарний приснився нині — наче він стоїть на крутому, скелястому березі моря. Теплий вітер куйовдить його волосся. Ще мить і він злетить угору, в цю незвичайної краси синю височінь і кружлятиме з птахами понад морем!

– Андрійку, агов, вставай! Я їсти готую, йди вмивайся.

Андрійко вилізає з-під ковдри і, протираючи кулачками заспані очі, прямує до кухні. Підходить до миски з водою, яку приготувала мама, торкається води пальцем, потім набирає двома долонями воду і підносить до обличчя — брррр, зимна…

– Мамо, а що нині є їсти?

– Підсмажу тобі кілька яєць. Є ще трохи квасного молока…

– А бараболі можна?

– Андрійку, бараболі мало що лишилося, треба якось протягнути до молодої… Тобі ще треба нові мешти купити до школи, бо старі вже геть зовсім зносилися.

– Та я ще в тих можу походити, а ви мені з татом ліпше таку забавку купіть, як Василько має…

– Що то ще за забавка?

– Така на батарейках…

– Побачимо…Може тато якусь копійку на другий місяць принесе. Вони в сусідньому селі одному панові з міста хату штукатурять. Хоч би не пив…

Після сніданку Андрійко бере ранець і йде до школи… В їхньому селі школи немає, закрили кілька років тому через відсутність дітей. Найближча школа — за три кілометри, в сусідньому селі. За доброї погоди туди можна дістатися навпростець через поле. Там щороку люди протоптують стежку — не заблукаєш. Дорогою можна побачити багато цікавого. Одного разу прямо перед його носом вигулькнув заєць і чкурнув до лісу, поруч з полем!

Щоденна подорож до школи була для Андрійка захоплюючою мандрівкою. Скільки незвичного можна побачити дорогою влітку! То мишка прошмигне, то сполоханий жайворонок злетить у небо, то величезний джміль сідає з квітки на квітку, шукаючи ласощів.

ІІІ.

Найбільшою мрією Андрійка було – побачити море. Про нього їм розповідала на уроці вчителька Валентина Миронівна. Вона показувала море на великій мапі і розказувала про риб і тварин, які живуть у морі і коло моря. Андрійко слухав її розповіді з відкритим ротом і не зводив з неї очей. Найбільший подив у Андрійка викликала новина про те, що моря мають такі незвичні назви – Жовте, Червоне, Чорне, Мертве… Перед його очима виникали картини моря з усіма відтінками веселки. Він уявляв себе капітаном вітрильника, який, розтинаючи хвилі, пливе то чорним, то жовтим, то синім, то червоним морем, а поруч мчать, радісно вистрибуючи з води, дельфіни. Ці дельфіни такі гарні — завжди посміхаються! Андрійко бачив їх на малюнку в шкільному підручнику.

Валентина Миронівна була його улюбленою вчителькою. Вона цікаво розповідала на уроці, а ще — завжди пригощала Андрійка чимось смачненьким — цукерками, печивом. Насправді вона шкодувала малого. Бачила, що сім’я бідує, що він не має того, що мали інші діти, що нерідко приходить до школи голодний. Якось принесла йому навіть штанці і сорочку. То були речі її сина, який підріс. Вчителька також мала звичку відвідувати родини дітей. Напередодні вона йшла до магазину і купувала гостинці, котрими згодом пригощала учнів. За це інші вчителі називали її “білою вороною”. Власне, відвідування учнів для неї було справою приємною і вона робила це залюбки. “Навчилася” цього від своєї тітки — теж вчительки. Одного разу, коли її, вже вкотре, за відвідування школярів підняли на кпини колеги по роботі, вона подумала: “А може, я дійсно, “ненормальна”? Ось інші цим не переймаються, не цікавляться життям дітей поза школою і їхніми батьками — відбули своє в школі і додому”. Потім, на щастя, це перейшло…

IV.

По закінченню уроків Андрійко з товаришами нерідко бігли до сільського магазину. Хлопці з заможніших родин щось купували “на дорогу” і пригощали його. Часом йому діставався гостинець від когось з дорослих — відвідувачів магазину.

– Андрійку, а ходи но сюди, не бійся! – звертається до малого незнайомець у чорному костюмі з білим комірцем коло шиї.

– А я і не боюся — озивається хлопчина.

– Ти щось їв сьогодні?

– Вранці пив чай з хлібом.

– Ходи но зі мною, їмость тебе нагодує.

– Я вас не знаю, а мама наказувала з незнайомими людьми нікуди не йти…

– Вибач, забув відрекомендуватись. Мене звати отець Роман.

– А хто така “їмость”?

– Це моя дружина. Ходімо, моя хата недалеко звідси.

– А де подівся отець Іван?

– Поїхав на іншу парафію, а я — сюди.

– А у вас діти є?

– Так, двоє — хлопчик і дівчинка, я тебе з ними познайомлю.

Помешкання отця Романа було неподалік від церкви.

– Спершу зайдемо до церкви, маю дещо забрати.

Андрійкові церква подобалася. Вона нагадувала йому стародавній палац — була зведена з сірого каменю, подібного до того, який він бачив якось на вантажівці.

– Зачекай тут, я зараз…

За кілька хвилин священник повернувся з кількома хлібинами…

– Візьмеш додому дві буханки… Донесеш?

– Донесу — промовив Андрійко.

– Тоді ходімо щось перекусимо.

В хаті отця Романа було тепло і затишно. Щойно вони увійшли до хати, як Андрійкові ніздрі залоскотав запах борщу і пампушків. Їм назустріч вибігли двоє отцевих дітей.

– Діти, познайомтесь, це — Андрійко, він навчається в нашій школі. В якому ти класі?

– Другому — зашарівшись, відповідає малий.

– А це Яринка і Михайлик. Покажіть Андрійкові де в нас миють руки і сідайте за стіл — будемо обідати.

За кілька хвилин всі сиділи за столом. Дружина отця Романа поставила перед кожним миску з борщем, а в центрі стола чималеньку купку свіжоспечених пампушків, з котрих Андрійко не зводив очей.

– Ну що, помолимось, – промовив отець Роман. При цих словах його дружина, а також Яринка з Михайликом склали руки до молитви. Андрійко зробив те саме.

– Господи, Боже, поблагослови цю страву, нам на поживу і Тобі на славу, і будь гостем біля цього столу. Амінь. Ну що, усім смачного.

Після борщу їли варену бараболю зі шкварками і пили смачнючий компот з сушені. Спілкувалися, ділилися новинами. По обіді отцеь Роман знову промовив молитву. Потім він пішов до сусідньої кімнати і повернувся з образком в руці. Простягнув його малому.

– Андрійку, хочу дати тобі цей образок. Бачиш, тут є ангел хоронитель і хлопчик з дівчинкою. Хлопчик — це ти. А в тебе є сестричка?

– Так, але вона ще маленька, не ходить.

– От і добре. Тоді це ваш з сестричкою ангел-хоронитель. Кожна Божа дитина має ангела-хоронителя. Бачиш, який він сильний? Поклади образочок до ранця і візьми оцей хліб додому.

– Дякую.

– Ну йди з Богом.  Ще побачимось. Тільки нікуди вже не вступай, а просто – додому.

– Добре.

Образок, який дав Андрійкові отець Роман, він завжди носив з собою. Дорогою до школи і додому він часто виймав його з потайної кишеньки ранця і розглядав великі крила ангела-хоронителя. “Напевно він літає високо-високо і може долетіти аж до моря” – міркував про себе Андрійко.

“А я колись зберуся і дістануся до того моря”.

V.

Того дня Андрійка о третій, як зазвичай, вдома ще не було. Мати почала непокоїтись – “Може десь з хлопцями бавиться? Хоч би не застудився, бо на дворі ще зимно, а в нього тоненька вітрівка…” Малий не з’явився ані о четвертій ані о п’ятій годині… Почало смеркатися… Коло сьомої прийшов з роботи батько.

– Іване, малого досі нема зі школи, я переживаю — бідкалася мати.

– Та що йому станеться, певно десь на сусідах. –

– Він ще ніколи так допізна не затримувався.

– То, значиться, нині затримався. Давай їсти, я голодний.

– Чує моє серце, щось недобре. Повечеряй і йди пошукай його.

– Та піду…

Відвідини сусідів нічого не дали — малого не було ніде. Сусідський хлопчина повідомив, що бачив його в школі але тільки на двох перших уроках. До самісінького ранку Андрійкова мати не стулила очей…

VI.

Тракторист із сусіднього села розпочав орати фермерське поле вдосвіта. Біля обіду він закінчив орати шмат землі коло лісу і вирішив перепочити. Заглушив двигун і вийшов з кабіни… Цьогорічний квітень був доволі зимним, зимнішим ніж торік. Оглядаючи зоране кілька днів тому поле, він помітив на землі щось незвичне – “Наче хтось плащ загубив? Тут же, зазвичай, люди протоптують стежку…”. Підійшовши ближче, він закляк на місці. “Плащем” виявилось дитинча, що лежало на землі, обійнявши коліна рученятами. Поруч нього лежало мале собача і скиглило. Не вірячи очам, він нахилився до малого і торкнувся його щоки — була ще тепла. Ошелешений побаченим, він розгубився і не знав, що робити. Потім щосили побіг до трактора і на максимальній швидкості помчав до села.

VII.

Андрійко вже не відчував холоду… Якоїсь миті йому стало тепло, затишно і спокійно… Йому здавалося, що він лежить на піщаному березі моря і теплі морські хвилі накочуються на нього… Згодом він почув шум величезних крил і побачив, як над ним нахилився ангел-хоронитель. Він посміхнувся Андрійкові, а потім промовив: “Ну що, полетіли? Он туди, понад ті скелі, понад синє море!…”

ЕПІЛОГ

Помилка тракториста виявилася фатальною… Замість того, щоб надати дитині невідкладну допомогу, він вирушив до села, – кликати на поміч людей. Години вистачило якраз для того, щоб дитина померла від переохолодження…

25 листопада 2010 року

Тернопіль

Дмитро  Федорчак вмер наглою смертю посеред літа, залишивши вдову з двома дітьми. Власне, залишати цей світ так рано, – а йому минуло лише 55 років, – він і гадки не мав.  Крутився, як білка в колесі, щось планував, мріяв довести до пуття клаптик землі в садово-городньому кооперативі… Після п’ятдесяти його дедалі більше тягнуло до роботи на землі – так воно завше буває з тими, хто народився і виріс в селі, а потім, в силу життєвих обставин, став мешканцем міста. Отих шість «сотиків» довгоочікуваної «дачі» Дмитро з дружиною перетворили на справжню оазу благодаті. Чого тільки в них там не росло! Смородина, малина, полуниця, кизил, яблуні, груші, черешні, виноград, обліпиха, персики, калина, огірки, картопля, помідори, капуста, виноград, не кажучи вже про цибулю, квасок, моркву, буряк, петрушку, шпинат, салат, ревінь… До цього ще треба додати з десяток різних сортів квіток, запашну м’яту, мелісу, рум’янок… Уявили собі отой «райський куточок»?

Дмитрова дружина мала такі руки, що щоби не посадила – все зійде і виросте. Ви гадаєте, що досить лише купити насіння чи саджанець, і на тому кінець? Як би не так! Треба до того ще додати тепла свого серця і любові – до землі, до тієї зеленини, що садиш, до кожного саджанця.

У голодні дев’яності нерідко траплялося так, що «добрі люди» допомагали «дачникам» збирати врожай, а чого гіршого – викопували щойно посаджені саджанці і перепродували. Федорчакам нашкодили кілька разів. Вони сумували, побивалися, а потім на місці поцуплених саджанців садили інші… Згодом якось все вляглося, саджанці таки стали деревами, а потім зародили на славу.

За кілька років Федорчаки звели на «дачі» невеликий будиночок. Під час будівництва до Дмитра отак потихенько «приклеївся» сусід через межу – «доктор». Що тільки Дмитро привозив собі на будову – то відразу й сусідові те саме. Звісно, воно було за гроші, але Дмитро мав чимало приятелів і діставав щось дешевше, а «доктору» це якраз «підходило». У «доктора» на будові нерідко працювали його «слабі», себто пацієнти. Знаєте, як воно буває – комусь треба лікарняний листок відкрити, інший «віддячується» за лікування, третій старається «наперед»…

Таки не довелося Дмитрові Федорчаку потішитись дачним будиночком і садком… Одного дня він прийшов з роботи втомлений… В грудях щось пекло… Думав, що до ранку минеться.  Випив корвалолу і положився спати… Тієї ночі його земний шлях добіг кінця…

Скільки то клопоту стається родині, коли хтось вмирає наглою смертю! Особливо, якщо це господар, батько… А ще, коли не встиг довести все до ладу і не повідомив домашнім де і що є…  Нашим людям таки треба вчитися в тих капіталістів. У них складають заповіт задовго до смерті, а не тоді, як ти вже «лежиш на витягненню» і не можеш слова сказати… Та і чого того заповіту боятися? Приміром, склав його в сорок літ, а потім можеш переписати… Але хіба людина про те думає? Хіба вона знає, коли стане перед Богом? Тому треба бути весь час готовим до цього, не боятися і жити собі далі скільки Бог пішле.

Данка Федорчак прийшла до себе аж через місяць після чоловікового похорону. Вона була за ним як за стіною. Дмитро завше телефонував їй, коли кудись їхав по роботі.  Нераз приїде пізно, зайде до хати, витягне з кишені цукерка, дасть дружині і так усміхнеться, що тільки спробуй на нього гніватися – нічого не вийде.

Зі смертю Дмитра все Данчине життя змінилося. Вона й гадки не мала, де і за що треба платити, ніколи не відвідувала з квитанціями ощадкаси, до магазину за продуктами ходила зрідка. Тепер треба було вчитися всього, як малій дитині. А ще «на руках» двоє незаміжніх доньок і незавершений дачний будиночок… Але як то воно є в житті? Колись так само залишилася без чоловіка з двома малолітніми доньками її мама… Щойно закінчилася друга світова війна. Довкола біда і злидні. Батька заарештували…Ніхто не знав де він і що з ним… Найстрашнішими були ночі… Данчина мама ставала коло вікна, що виходило на цвинтар, і голосила: «Мамо, тату, заберіть мене до себе, бо я вже не можу!» Данка з молодшою сестрою ховалися з головою під ковдру і тремтіли від страху.

Усе, що їй залишилося – спогади… Вона наче жила не теперішнім, а минулим.  Спогади змінювали один одного. Вона трималася за них, як за рятівну соломину і боялася забути бодай що-небудь… Щоразу, проходячи повз школу,  – а їхній будинок був якраз неподалік школи,  – вона пригадувала, як вони з Дмитром, схвильовані, стояли на шкільному подвір’ї серед інших батьків, школярів і вчителів коли молодша донька пішла в перший клас… Вчительки підходили до зніяковілих і розгублених «першачків» і забирали «своїх». Дмитро уважно спостерігав за всім і коментував: «Данцю, ну хіба то вчителька? Поглянь тільки, яка в неї коротка спідниця? А намальована? Як актриса театру перед виставою!». Коли підійшла вчителька до «їхнього» класу, Дмитро здихнув з полегшенням: «Ну, дякувати Богові, що «нашим» дітям справжня вчителька дісталася!» Вчителька – Мирослава Степанівна, справді вирізнялася серед інших вчителів – і вбранням і зачіскою, –  усім. Вона чимось нагадувала Дмитрові старих сільських вчителів…

Однієї суботи Данці зателефонував сусід по «дачі» – «доктор». Довго м’явся, висловлював співчуття з приводу смерті Дмитра, а потім, начеб то вибачаючись, «видусив» з себе:

–         Перепрошую, пані Богдано, ви ще не заглядали до чоловікового гаража на роботі?

–         Та якось руки не доходять… А в чім річ?

–         Знаєте, там є дещо моє, на будову, хотів би забрати?

–         Дмитро мені нічого не казав про це?

–         Певно не встиг…То, може б ми якось туди під’їхали?

–         Мені треба розібратись спершу самій… Зателефонуйте за тиждень.

–         Добре, але не «тягніть» з цим, бо на дворі погода, а в мене майстри на «дачі».

–         Гаразд…

Розмова з сусідом ошелешила Данку і занепокоїла водночас. «І чому мені Дмитро нічого не розповів про отой гараж і те, що там є? Тепер спробуй розберися…» За кілька днів вона навідалася на колишню Дмитрову роботу. Попросила показати їй його гараж і вміст…Там була купа всякої всячини – шини до автомобіля, ринви, дошки, кілька драбин, сантехніка. Повернувшись додому, вона вийняла з шафи чоловікову теку з документами і ретельно все переглянула. На численних клаптиках паперу були якісь помітки і розрахунки витрат будівельних матеріалів, ескізи дачного будиночку. Однак детального списку матеріалів і що кому належить, вона не знайшла.  Довелось «довіритися» «докторові»… Він приїхав мікроавтобусом і  поділив все «по братньому». Чимало з того, що знаходилося в гаражі, було «по парі», а на інше «доктор» показував пальцем і казав: «Це моє…» Серед іншого там була висока драбина, про яку Данка чула від чоловіка, але не мала де її подіти… «Доктор» люб’язно запропонував поставити її «на зберігання» до його гаража на «дачі» – щоб не вкрали.

Настала осінь, за нею зима… В січні Данка якось навідалася на «дачу», щоб оглянути господарство… На лихо – вхідні двері будиночка були розбиті. Щоправда, красти не було що, але клопіт таки був. Треба було шукати майстра, щоб полагодив двері… Якось з Божою поміччю це залагодилося. Тоді Данка написала великими літерами звернення до крадіїв і прикріпила його коло вхідних дверей – «Хлопці!Побійтеся Бога і не кривдіть бідну вдову. В хаті нічого нема!».  Коли за місяць вона приїхала на «дачу» ще раз – двері були на місці, натомість на них було видряпано цвяхом напис – «Ми нічого не брали».

Минав рік за роком… Горіх біля будиночка вигнався вище даху і вперше зародив. Кущі і дерева обступили його з усіх боків, наче вартові. Виноград розрісся і потребував підпори. А сливка, що росла поруч з малиною, коло межі, всохла.  Черешні рясно зароджували щороку, але скуштувати їх було годі – щойно ягоди поспівали, як птаство видзьобувало їх дощенту. Данка шкодувала Божі створіння. Щоразу, приїжджаючи на «дачу», брала з собою щось для тамтешніх, забутих усіма песиків чи котиків, які або оселялись тут або доживали віку, привезені і покинуті господарями напризволяще – набридли. Данка мала добре, співчутливе серце…

Як вона втішилась, коли вперше зародив горіх! Його садив Дмитро… Гарні, міцні стовбури горіха підіймались високо догори.  Щоб дістатись до горішків, потрібна була драбина. Данка пригадала, що кілька років тому чоловікову драбину взяв «на зберігання» сусід – «доктор».  Зателефонувала до нього…

–         Ало, пане Кириле, це Данка, сусідка по «дачі».

–         Слухаю…

–         Я той, хотіла взяти свою драбину, ту що ви кілька років тому поставили до свого гаража…

–         Яку таку драбину?

–         ….Ну ту, високу…

–         Нема в мене ніякої чужої драбини окрім моєї…

–         Та ми ж разом ставили її до вас…

–         Ні, ви певно, помилились…

Вона поставила слухавку і не знала, що й сказати… Вона ще при тверезому глузді і добре пам’ятає про драбину… Але ж сусід… Хто б міг подумати. Потім пригадала, як колись покійний чоловік довго не міг заспокоїтись, відвідавши «доктора» вдома. Зайшовши до його помешкання, Дмитро побачив у коридорі силу силенну різних пакунків з ліками… Збагнув – «То он як він гроші заробляє!…» З того часу Дмитро спілкувався з «доктором» якомога рідше… Хитрунів і брудних на руку він не любив.

Яким же було здивування Данки, коли за кілька днів після розмови з «доктором» він зателефонував до неї…

–         Пані Богдана?

–         Так…

–         Це Кирило…

–         Слухаю…

–         Знаєте, я вашу драбину знайшов – була прикидана дошками в гаражі… Можете взяти будь-коли…

–         Добре…

«Невже у нього пробудилася совість?» – подумала Данка… Як би то не було, добре, що драбина таки знайшлася… Але історія з драбиною мала продовження. Зірвавши горішки і яблука, Данка попросила «доктора» знову «притулити» в себе її драбину. Жаль було залишати її на дворі під будиночком – можуть поцупити. То ж її знову віднесли до «докторового» гаража. Аж тут «доктора» просвітило…

–         Пані Богдано, знаєте я таки пригадав…

–         Що саме?

–         Звідки взялася оця драбина…

–         І звідки? Мій чоловік змайстрував, він сам мені казав про це…

–         Так то воно так, але не зовсім так.

–         Як це не так?

–         Ваш чоловік замовив цю драбину одному майстрові, а я дав йому за роботу спирту…  То, виходить, вона моя…

«Ну й хитрун!» подумала Данка. «І спробуй йому заперечити? Ач, як він хитромудро все придумав. Та нехай залишить собі ту драбину, щоб йому грець…»

Біда, як то кажуть, сама не ходить… То ж невдовзі на Данку чекало ще одне «випробування». Сусід по «дачі» з іншого боку здійняв ґвалт, мовляв, її горіх кидає тінь на його город і в нього не родить картопля.  Щоправда, у нього не було жодного деревця на городі. Данка вислуховувала його нарікання і мовчала. Вона не могла навіть думати про те, що Дмитрів горіх треба зрізати!  А сусід, щойно побачивши її, буркотів про горіх і наполягав на тому, що його треба конче викорчувати. І таки добився свого… Нерви в Данки не витримали… Аби не слухати далі сусідового ниття, вона була згідна на все – нехай робить, що хоче… За бідну вдову не було кому заступитися… Вона з болем погодилася на «знищення» горіха, за умови, якщо сусід зробить це сам, а заодно зріже оту її засохлу сливку… Хіба вона могла дати собі з цим раду зі своїми доньками?

За тиждень, коли Данка поралася на городі, під’їхав сусідський «уазик». Сусід гонорово підійшов до неї з бензопилою в руках і вичавив:

–         Останній день горіха настав. Що там ще, крім нього, треба зрізати?

–         Онту засохлу сливку біля малини, –  знічено промовила Данка.

–         Зараз ми зі шваґром миттю з ними впораємось.

З виглядом тріумфатора, сусід пішов з бензопилою до сливки… За ним слухняно почалапав шваґер.  Разом вони заходилися примірятися коло засохлого стовбура.

Данка  мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. Сухого дерева їй, звісно, не було жаль. А от на те, як різатимуть її красеня горіха, дивитися не хотіла… Сусід нервово підрізав стовбур сливки з боків, а шваґер топтався довкола, щоб згодом спрямувати його в потрібний бік. Раптом тишу розірвав несамовитий крик. Данка підбігла до чоловіків і застала таку «картину» – сусід стояв з блідим і перекошеним лицем, а поруч нього стогнав на землі шваґер – з його ноги юшила кров, а штанку нижче коліна було цілком пошматовано. Невідомо яким чином пила «зіскочила» і зачепила шваґрові ногу. Рана виявилась доволі глибокою, але кістка залишилась неушкодженою. Данка кинулась до будиночка за «зеленкою» і бинтом. На цьому шваґрова робота скінчилася… Натомість сусід кипів від люті і мерщій побіг до горіха. Він знервовано підпилював стовбур дерева і обдирав бензопилою кору довкола.

–         Я тобі зараз покажу… Ти мені за місяць сам всохнеш…

Стан шваґра потребував термінової шпиталізації, тому «лісоруби» невдовзі забралися геть, навіть не попрощавшись… Розгублена Данка сиділа під будиночком і плакала… Працювати далі не мала сили… Зібрала речі і вирушила до залізничної станції, що в сусідньому селі. Тієї ночі вона майже не стулила очей… Серце краялося від болю через понівечений горіх. А ще переймалася станом здоров’я покаліченого чоловіка… Під ранок, знесилена, вона заснула. Їй приснився усміхнений і веселий Дмитро посеред їхнього саду, в старому кашкеті «на бік». Він ніжно дивився на неї, неначе хотів щось сказати. Потім обернувся і поволі пішов, а згодом його постать щезла за деревами…

Вона прокинулась біля одинадцятої ранку… Подумки поверталась до побаченого уві сні… Потім поглянула на портрет Дмитра на стіні навпроти і її очі наповнилися слізьми – «Може то сам Дмитро приходив, щоб заступитися за свої дерева?»

Крізь фіранку пробивалося сонячне проміння… На гілочці орхідеї за ніч розцвіли ще кілька квіток – і вродиться ж таке чудо!…

18 листопада 2010 року

Тернопіль