І.

Квітневе сонце поволі сходило над небокраєм. Його проміння ще годі було назвати теплим, але воно вже не було зимним. Нещодавно зорана рілля лежала важкими брилами на полі, затягнутому туманом. Андрійко лежав посеред ріллі, обхопивши рученятами коліна, наче хотів зігрітися. Поруч нього, тихенько і жалібно скиглило мале, безпородне песеня… Його скавуління радше нагадувало плач…

ІІ.

– Андрійку, хутко збирайся до школи — гукає мати до малого.

А він би ще спав та спав, та й сон такий гарний приснився нині — наче він стоїть на крутому, скелястому березі моря. Теплий вітер куйовдить його волосся. Ще мить і він злетить угору, в цю незвичайної краси синю височінь і кружлятиме з птахами понад морем!

– Андрійку, агов, вставай! Я їсти готую, йди вмивайся.

Андрійко вилізає з-під ковдри і, протираючи кулачками заспані очі, прямує до кухні. Підходить до миски з водою, яку приготувала мама, торкається води пальцем, потім набирає двома долонями воду і підносить до обличчя — брррр, зимна…

Мамо, а що нині є їсти?

Підсмажу тобі кілька яєць. Є ще трохи квасного молока…

А бараболі можна?

Андрійку, бараболі мало що лишилося, треба якось протягнути до молодої… Тобі ще треба нові мешти купити до школи, бо старі вже геть зовсім зносилися.

Та я ще в тих можу походити, а ви мені з татом ліпше таку забавку купіть, як Василько має…

Що то ще за забавка?

Така на батарейках…

Побачимо…Може тато якусь копійку на другий місяць принесе. Вони в сусідньому селі одному панові з міста хату штукатурять. Хоч би не пив…

Після сніданку Андрійко бере ранець і йде до школи… В їхньому селі школи немає, закрили кілька років тому через відсутність дітей. Найближча школа — за три кілометри, в сусідньому селі. За доброї погоди туди можна дістатися навпростець через поле. Там щороку люди протоптують стежку — не заблукаєш. Дорогою можна побачити багато цікавого. Одного разу прямо перед його носом вигулькнув заєць і чкурнув до лісу, поруч з полем!

Щоденна подорож до школи була для Андрійка захоплюючою мандрівкою. Скільки незвичного можна побачити дорогою влітку! То мишка прошмигне, то сполоханий жайворонок злетить у небо, то величезний джміль сідає з квітки на квітку, шукаючи ласощів.

ІІІ.

Найбільшою мрією Андрійка було – побачити море. Про нього їм розповідала на уроці вчителька Валентина Миронівна. Вона показувала море на великій мапі і розказувала про риб і тварин, які живуть у морі і коло моря. Андрійко слухав її розповіді з відкритим ротом і не зводив з неї очей. Найбільший подив у Андрійка викликала новина про те, що моря мають такі незвичні назви – Жовте, Червоне, Чорне, Мертве… Перед його очима виникали картини моря з усіма відтінками веселки. Він уявляв себе капітаном вітрильника, який, розтинаючи хвилі, пливе то чорним, то жовтим, то синім, то червоним морем, а поруч мчать, радісно вистрибуючи з води, дельфіни. Ці дельфіни такі гарні — завжди посміхаються! Андрійко бачив їх на малюнку в шкільному підручнику.

Валентина Миронівна була його улюбленою вчителькою. Вона цікаво розповідала на уроці, а ще — завжди пригощала Андрійка чимось смачненьким — цукерками, печивом. Насправді вона шкодувала малого. Бачила, що сім’я бідує, що він не має того, що мали інші діти, що нерідко приходить до школи голодний. Якось принесла йому навіть штанці і сорочку. То були речі її сина, який підріс. Вчителька також мала звичку відвідувати родини дітей. Напередодні вона йшла до магазину і купувала гостинці, котрими згодом пригощала учнів. За це інші вчителі називали її “білою вороною”. Власне, відвідування учнів для неї було справою приємною і вона робила це залюбки. “Навчилася” цього від своєї тітки — теж вчительки. Одного разу, коли її, вже вкотре, за відвідування школярів підняли на кпини колеги по роботі, вона подумала: “А може, я дійсно, “ненормальна”? Ось інші цим не переймаються, не цікавляться життям дітей поза школою і їхніми батьками — відбули своє в школі і додому”. Потім, на щастя, це перейшло…

IV.

По закінченню уроків Андрійко з товаришами нерідко бігли до сільського магазину. Хлопці з заможніших родин щось купували “на дорогу” і пригощали його. Часом йому діставався гостинець від когось з дорослих — відвідувачів магазину.

Андрійку, а ходи но сюди, не бійся! – звертається до малого незнайомець у чорному костюмі з білим комірцем коло шиї.

А я і не боюся — озивається хлопчина.

Ти щось їв сьогодні?

Вранці пив чай з хлібом.

Ходи но зі мною, їмость тебе нагодує.

Я вас не знаю, а мама наказувала з незнайомими людьми нікуди не йти…

Вибач, забув відрекомендуватись. Мене звати отець Роман.

А хто така “їмость”?

Це моя дружина. Ходімо, моя хата недалеко звідси.

А де подівся отець Іван?

Поїхав на іншу парафію, а я — сюди.

А у вас діти є?

Так, двоє — хлопчик і дівчинка, я тебе з ними познайомлю.

Помешкання отця Романа було неподалік від церкви.

Спершу зайдемо до церкви, маю дещо забрати.

Андрійкові церква подобалася. Вона нагадувала йому стародавній палац — була зведена з сірого каменю, подібного до того, який він бачив якось на вантажівці.

Зачекай тут, я зараз…

За кілька хвилин священник повернувся з кількома хлібинами…

Візьмеш додому дві буханки… Донесеш?

Донесу — промовив Андрійко.

Тоді ходімо щось перекусимо.

В хаті отця Романа було тепло і затишно. Щойно вони увійшли до хати, як Андрійкові ніздрі залоскотав запах борщу і пампушків. Їм назустріч вибігли двоє отцевих дітей.

Діти, познайомтесь, це — Андрійко, він навчається в нашій школі. В якому ти класі?

Другому — зашарівшись, відповідає малий.

А це Яринка і Михайлик. Покажіть Андрійкові де в нас миють руки і сідайте за стіл — будемо обідати.

За кілька хвилин всі сиділи за столом. Дружина отця Романа поставила перед кожним миску з борщем, а в центрі стола чималеньку купку свіжоспечених пампушків, з котрих Андрійко не зводив очей.

Ну що, помолимось, – промовив отець Роман. При цих словах його дружина, а також Яринка з Михайликом склали руки до молитви. Андрійко зробив те саме.

Господи, Боже, поблагослови цю страву, нам на поживу і Тобі на славу, і будь гостем біля цього столу. Амінь. Ну що, усім смачного.

Після борщу їли варену бараболю зі шкварками і пили смачнючий компот з сушені. Спілкувалися, ділилися новинами. По обіді отцеь Роман знову промовив молитву. Потім він пішов до сусідньої кімнати і повернувся з образком в руці. Простягнув його малому.

Андрійку, хочу дати тобі цей образок. Бачиш, тут є ангел хоронитель і хлопчик з дівчинкою. Хлопчик — це ти. А в тебе є сестричка?

Так, але вона ще маленька, не ходить.

От і добре. Тоді це ваш з сестричкою ангел-хоронитель. Кожна Божа дитина має ангела-хоронителя. Бачиш, який він сильний? Поклади образочок до ранця і візьми оцей хліб додому.

Дякую.

Ну йди з Богом.  Ще побачимось. Тільки нікуди вже не вступай, а просто – додому.

Добре.

Образок, який дав Андрійкові отець Роман, він завжди носив з собою. Дорогою до школи і додому він часто виймав його з потайної кишеньки ранця і розглядав великі крила ангела-хоронителя. “Напевно він літає високо-високо і може долетіти аж до моря” – міркував про себе Андрійко.

А я колись зберуся і дістануся до того моря”.

V.

Того дня Андрійка о третій, як зазвичай, вдома ще не було. Мати почала непокоїтись – “Може десь з хлопцями бавиться? Хоч би не застудився, бо на дворі ще зимно, а в нього тоненька вітрівка…” Малий не з’явився ані о четвертій ані о п’ятій годині… Почало смеркатися… Коло сьомої прийшов з роботи батько.

Іване, малого досі нема зі школи, я переживаю — бідкалася мати.

Та що йому станеться, певно десь на сусідах. –

– Він ще ніколи так допізна не затримувався.

То, значиться, нині затримався. Давай їсти, я голодний.

Чує моє серце, щось недобре. Повечеряй і йди пошукай його.

Та піду…

Відвідини сусідів нічого не дали — малого не було ніде. Сусідський хлопчина повідомив, що бачив його в школі але тільки на двох перших уроках. До самісінького ранку Андрійкова мати не стулила очей…

VI.

Тракторист із сусіднього села розпочав орати фермерське поле вдосвіта. Біля обіду він закінчив орати шмат землі коло лісу і вирішив перепочити. Заглушив двигун і вийшов з кабіни… Цьогорічний квітень був доволі зимним, зимнішим ніж торік. Оглядаючи зоране кілька днів тому поле, він помітив на землі щось незвичне – “Наче хтось плащ загубив? Тут же, зазвичай, люди протоптують стежку…”. Підійшовши ближче, він закляк на місці. “Плащем” виявилось дитинча, що лежало на землі, обійнявши коліна рученятами. Поруч нього лежало мале собача і скиглило. Не вірячи очам, він нахилився до малого і торкнувся його щоки — була ще тепла. Ошелешений побаченим, він розгубився і не знав, що робити. Потім щосили побіг до трактора і на максимальній швидкості помчав до села.

VII.

Андрійко вже не відчував холоду… Якоїсь миті йому стало тепло, затишно і спокійно… Йому здавалося, що він лежить на піщаному березі моря і теплі морські хвилі накочуються на нього… Згодом він почув шум величезних крил і побачив, як над ним нахилився ангел-хоронитель. Він посміхнувся Андрійкові, а потім промовив: “Ну що, полетіли? Он туди, понад ті скелі, понад синє море!…”

ЕПІЛОГ

Помилка тракториста виявилася фатальною… Замість того, щоб надати дитині невідкладну допомогу, він вирушив до села, – кликати на поміч людей. Години вистачило якраз для того, щоб дитина померла від переохолодження…

25 листопада 2010 року

Тернопіль