Тарас Коковський

ДАРУНОК ДО РІЗДВА

Присвячується Хельві М.

І.

Того року за кілька днів до Святвечора випав гарний, лапатий сніг… Люди вже не сподівалися такого дарунка. Тепер справді матимуть «біле Різдво», бо як же, скажіть на милість, Різдво без снігу? Втім, останні роки воно найчастіше так і буває. Доводиться лише у споминах вертати до тих далеких часів свого сільського дитинства, коли на Михайла, зазвичай, вже було біло від снігу, а на Святий вечір й поготів, ще й морозець притискав і під ногами сніг рипів під час ходи. Та що там казати – ото були сніги! Тепер таких нема. Бувало такі кучугури хуртовина намете, що двері до хати неможливо відчинити. А на дорогах що діялось? По обидва боки шосе – снігу було заввишки півтора-два метри після того, як трактор розчищав його. Скільки ж то літ спливло?.. Нині все по-іншому – влітку нестерпна спека, а взимку снігу, як кіт наплакав.

– Подивіться, кого я вам привела? – Ярина зайшла до хати, а за нею з’явилася постать жінки років сімдесяти, ще доволі стрункої постави, з вигляду, як у нас кажуть «з міста». – Ну, впізнали?

– Зачекай, хто ж це може бути? – обізвалась Марія – мати дівчини.

– Та хутчій вже впізнавайте, бо сміятимусь з вас? – при цих словах Ярина почала посміхатись, а через почервонілі від морозу щічки, кожушок та вишиту хустку вона нагадувала молодицю з гоголівської «Ночі перед Різдвом».

– Господи, та не вже то Соломія – наша пані вчителька?

– Ну нарешті!

– Та звідки тут ви взялися, панунцю моя? – господиня схопилася з місця й кинулась назустріч гості. – Прошу, заходьте, роздягайтесь, а ти Яринко приготуй нам чогось теплого, щоб зігріти пані вчительку.

– Вже біжу.

– Може сядете собі отут коло печі? Ще не забули там у місті нашого сільського життя?

– Як можна таке забути, Маріє …

– А чому самі приїхали, без чоловіка?

Гостя на якусь мить замовкла, а згодом зі смутком промовила: – Нема вже мого Миколи, два роки як нема… Сама я тепер…

– Нехай спочиває з Богом. Вибачте, я й не знала. А чому самі? А діти?

– Донька з сім’єю в Києві, син за кордоном, телефонують час від часу. В мене все добре, не турбуйтесь, сусіди привітні – стільки літ мешкаємо поруч.

– Дякувати Богові. А чому так довго не приїздили? Ми вже почали забувати, як ви виглядаєте.

– Чоловік хворів, лежав у лікарні, швидко втомлювався. Весь час мріяв набратися сил і приїхати. Не діждався… А я от наважилася, вирішила не чекати літа, бо й сама вже не при силах. Цими днями виповнюється два роки, як він помер. Хотіла на пам’ять про нього відвідати його батьківщину.

– Прошу, випийте гарячого чаю з варенням – Ярина поставила на стіл горнятка з чаєм, пиріжки з гречкою та картоплею і вишневе варення.

Ці пиріжки – то справжня смакота! Соломія пам’ятала про них ще з часів свого вчителювання в цьому селі. Спечені на дровах, запашні, рум’яні – вони були неперевершені за смаком. До пиріжків, зазвичай, ще пропонували кисле домашнє молоко і сметану. Кілька разів Соломія наважувалась приготувати пиріжки у місті, але вони їй ніколи не вдавались і не були такими смачними, як тут. Їжу, приготовлену в печі на дровах нізащо не зрівняєш з міською «на газі».

– Пригощайтесь, варення наше, дякувати Богові, вишні родять. Дам вам також на дорогу.

– Дуже дякую.

– Та що це я про варення? Давайте про вас. Прошу вас залишитися в нас на Святий вечір і Різдво – повечеряємо разом, підемо до церкви. Спати є де, в хаті тепло.

– Може незручно? Не хочу завдавати вам зайвого клопоту.

– Та який там клопіт! Будьте як вдома! Надворі зима, роботи закінчилися, поговоримо собі, колядок поспіваємо. Ви для нас найкращий дарунок до Різдва!

– Дуже дякую.

– От і добре. – Яринко, приготуй гості ліжко… – А може вам ще щось попоїсти приготувати?

– Ні, не потрібно, дякую. Вибачте, що я отак зненацька, проти ночі… Приїхала поїздом до райцентру перед обідом, а коли дісталася автовокзалу,то виявилось, що наступний автобус до вас тільки о шостій вечора. Ночувати на автовокзалі не насмілилась.

– Борони Боже! Ще що – на вокзалі! Та в нас, подивіться, як вам добре буде!

– А що там з нашою хатою? Як її нові господарі поживають?

– Добре поживають. Господиня теж у школі працює, як ви колись, а чоловік коло землі, мають господарку. От тільки дітей у школі мало, кажуть люди, що можуть закрити, тоді дітям доведеться до сусіднього села за кілька кілометрів діставатись. Добре казати – діставатись, а як? Влітку ще півбіди, а взимку? На шкільний автобус немає палива, а відпустити дітей пішки самих хто нині наважиться.

ІІ.

Слово за словом, розмова затягнулася до пізньої ночі… Пригадували важкі воєнні та повоєнні літа, вчителів, приятелів, друзів, з-поміж яких вже багато хто стали на вічну дорогу, а інших життя закинуло десь далеко від рідного дому. Соломії було добре з цими людьми у їхній теплій, гостинній оселі. Вона сиділа поруч з піччю, накинувши на плечі хустину. Втомлена дорогою, час від часу слухала розповіді господині з заплющеними очима, поринаючи у спомини давніх літ. Її зачіска з сивого волосся, котре вона ніколи не фарбувала в інший колір, щоб виглядати молодшою, її постава, ця незвична хустка, вбрання, розмова – все свідчило про те, що перед вами жінка, інтелігентність і шляхетність котрої є не вдаваною, а цілком природною річчю.

– Що це я вас коло столу тримаю кілька годин, а ви, мабуть, вже хочете відпочити? – вибачаючись за довгу розмову, промовила Марія. – Ходімо спати, а завтра ще наговоримось.

– Так, я б відпочила з дороги.

– Ну от і добре, ваше ліжко вже готове, відпочивайте, на добраніч.

– На добраніч і вам.

ІІІ.

Розтривожена споминами, Соломія, вже лежачи в ліжку, ще довго не могла заснути. Пригадувала, як замолоду приїхала до цього села, як познайомилась з Миколою, котрий теж вчителював – повернувся до рідного села після закінчення педагогічного інституту. Подумки верталася до часів свого дитинства… Зараз вони здавалися їй неймовірно далекими, нереальними, але завжди такими світлими та добрими.

Вона народилась у вчительській сім’ї. Батько був директором школи, мати чудово грала на піаніно. В їхньому домі часто гостювали вчителі місцевої гімназії, лікарі, актори місцевого театрального товариства. Співали українських, польських, німецьких пісень, жартували. До батька постійно звертались за поміччю прості люди. Він ніколи і нікому не відмовляв – тому допомагав грошима, іншому – скласти заяву до суду. Мав при собі невеликий кишеньковий записник, в якому занотовував скільки, кому і коли щось позичив. До свого робочого вбрання і черевиків ставився дуже шанобливо. Ніхто не міг сказати, скільки їм було років. Прийшовши зі школи, він ретельно чистив взуття, а костюм вішав до шафи.

Батько був дуже життєрадісним чоловіком, надзвичайно терплячим до дітей та дорослих – саме ці риси так необхідні справжньому вчителеві. Він навчав школярів математики та фізики, грав на скрипці, гітарі та піаніно.

Малим дівчиськом Соломія вечорами любила сидіти поруч батька, коли він перевіряв домашні завдання школярів. Імена майже всіх дітей у школі вона знала напам’ять, бо часто навідувалась туди з матір’ю. Щойно батько збирався ставити в зошиті учневі оцінку, як Соломія цікавилась, яка це буде оцінка та, нерідко, заступалася за учня, благаючи батька поставити кращу оцінку: «Ну татуню, це такий гарний хлопець, постав йому «4», а не «3». Батько посміхався і ставив «четвірку».

Одного дня до них у гості навідався батьків підлеглий – молодий вчитель. Його вигляд свідчив про те, що він був чимось занепокоєний. Він нервово озирався довкола і якоїсь миті запитав батька: «Пане директоре, якщо ваша ласка, чи не могли б ви продати мені цей абажур? Скільки він коштує?» Йшлося про гарний абажур настільної лампи батька, котру він придбав кілька місяців тому. Дізнавшись ціну, молодий вчитель витягнув гаманця і, відрахувавши потрібну суму, простягнув батькові гроші. Батькове обличчя при цьому випромінювало цілковитий спокій і приховану посмішку. Він наче казав: «Подивимось, що ж він тепер робитиме з моїм абажуром?»

Отримавши абажур, молодий вчитель деякий час ретельно розглядав його з усіх боків, а потім прожогом кинувся до дверей. Відчинивши двері, він прямісінько з порога з усією силою жбурнув абажур на подвір’я, і той розлетівся на друзки. В хаті запанувала мертва тиша, всі здивовано переглядались. І лише батько, як і досі, був цілковито спокійним. Щойно вчитель замкнув двері і повернуся до столу, як батько сказав: «Ну що, друже, стало легше? Йому потрібно було зняти стрес, адже у вчителя така нервова робота».

Де ви нині – найсолодші, найкращі роки мого дитинства! Відлетіли назавжди у вирій і лише зрідка виринаєте у пам’яті якимось незабутнім образом чи словом. Який то був Божий дарунок! Якою батьківською любов’ю, піклуванням та ніжністю були сповнені ці найдорожчі літа! Як мені бракує вас – мої дорогі мамусю і таточку!

IV.

Упродовж наступних днів Соломія відвідала школу, в котрій вчителювала протягом майже двадцяти років, спілкувалась з колегами по роботі, знайомими, батьками дітей, котрих вона навчала. Завітала також до батьківської хати чоловіка, котру після смерті його матері вони продали – навідуватись сюди було надто далеко, а без догляду вона б швидко перетворилась на пустище. А який чудовий тут був колись сад! Теплими літніми вечорами вони любили сидіти тут під кремезною яблунею до опівночі, споглядаючи зоряне небо.

На Святвечір було сніжно і морозно. До Марії приїхали з райцентру старша донька і син з дітьми. Увесь день готували пісні страви до вечері – кутю, калачі, зупу з грибами, капусняк, оселедець, вареники з капустою, варену квасолю, голубці з гречкою, узвар із сушені, смажену цибулю, мариновані огірки, смажену рибу, горіхи, мак. Мак до куті тер господар, а онуки по черзі тримали макітру і облизували макогін. Застелили сіном долівку, а в куті світлиці поставили дідуха.

Біля сьомої години вечора стіл був накритий. Але ж то краса – той святвечірній стіл! Це справжнє диво! Ніде у світі подібної краси не зустрінеш!  Господар запалив свічку й усі  разом промовили молитву… Скуштувавши після господаря куті, сіли вечеряти. Смакували приготовлені страви і хвалили господиню. Невдовзі онуки, що якийсь час сиділи тихо, наче миші, вже гарцювали на долівці, встеленій сіном, і хата наповнилася їхнім галасом та сміхом.

А який же Святвечір без колядок! Одна за одною співали – «Нова радість стала», «Бог предвічний», «У Вифлиємі нині новина», «Небо і земля»…

– Дідусю, а заспівайте оту колядку про перину – обізвався семирічний онук Степан.

– А ти допоможеш?

– Звичайно!

«В місті Вифлиємі сталася новина – то пречиста Діва-мати породила сина.

Як го породила – стала му співати – люляй, люляй, мій синочку, бо я йду вже спати.

Мамо ж моя мамо, зачекай хвилину – най я піду до раю, принесу перину.

Ой сину ж мій сину, та де ти ще годен – ще нема три години, як ти ся народив.

Мамо ж моя, мамо, чому ж я не годен – я сотворив небо й землю, щем ся не народив.

– Заспівайте, будь ласка, мою улюблену колядку – звернулася до присутніх Соломія».

– Яку? – перепитала Ярина.

– Про сорок шостий рік – відповіла мати. – Ти була ще малою, а в ті часи за подібні пісні можна було й за грати потрапити. Он сусідського сина тоді потягли до криміналу – біля клубу після танців заспівав канадійську «Я люблю волю…». Щоправда обійшлося – за хлопця заступився голова сільради, сказав, що той хильнув зайвого і не тямив, що робив.

– Мамо, то ж давайте вже співати про сорок шостий рік.

«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році,

Плач по цілій Україні, плач на кожному кроці.

Посідали вечеряти мати з діточками

Замість мали вечеряти – облилися сльозами.

Посідали вечеряти – діти ся питають:

«Мамо, мамо, де наш тато, чом з нами не вечеряють…»

На очах у Соломії при цих словах з’явилися сльози…  1946 року її батька за доносом одного з недоброзичливців було заарештовано та вислано на 10 літ до Сибіру!  Знову побачила тата вже після смерті Сталіна.  А до того часу вони спілкувались тільки за допомогою листування, і то не відразу, а через два роки після того, як його заарештували.

V.

Господар прислуговував у церкві дяком і після вечері пішов з дітьми на Всенощну. Онуки полягали спати. Марія обійшла кожного з них і перевірила чи хтось з малих бува не розкопався. Поправила ковдри й зібрала все зі столу. Залишила на столі макітру з кутею та калачі.

– Підемо до церкви завтра вранці – промовила до Соломії.

– Дякую вам за цей чудовий вечір, за вашу гостинність, за все…

– Ми вам дякуємо, що були з нами. Ви ж знаєте, як ми вас любимо, стількох дітей у світ вивели! Моя старша донька вас часто згадує.

– Нещодавно мені зателефонувала колишня учениця, і знаєте звідки? З Америки? Не забула. А що мені нині ще потрібно – добре слово і досить.

– І вашого чоловіка пам’ятаємо, славний був чоловік, щирої душі людина, ніколи нікому злого слова не промовив.

VI.

Тієї ночі Соломії приснився батько… Прокинулась о четвертій і до ранку вже не могла заснути. Її не полишало відчуття того, що ця подорож до чоловікового села – остання в її житті. Їй вже сімдесят вісім. Ще рік, два і відважитись на таку далеку дорогу буде надто необачно. Якоїсь миті вона пригадала, як в одному з листів, котрі батько надіслав із Сибіру, він розповів про пригоду, що трапилася з ним напередодні Різдва. Він писав: «Дорогі мої, кохані, хочу поділитися з вами радістю, що цього року я мав чудову нагоду святкувати Різдво! А все – дякуючи доброму конвоїрові, дай Боже йому здоров’я!». Про те, що сталося насправді Соломія довідалась значно пізніше, коли батько був реабілітований і повернувся додому. А сталося ось що…

Разом з іншими ув’язненими батько працював на лісоповалі. Зима того року була люта. Мороз сягав -50С. Чимало в’язнів повідморожували руки та ноги. Однак керівництво табору на мороз не зважало і вимагало виконання плану.

Батько з кількома ув’язненими громадили зрізані стовбури дерев на купу. Не зважаючи на те, що конвоїр був зодягнутий у теплий кожух і валянки, він за кілька годин теж добряче змерз і вирішив розвести вогнище, щоб зігрітися. Не потрібно говорити чим видавалося це вогнище для ув’язнених – найжаданішим джерелом благодаті серед цього зимового сибірського пекла.

Влучивши момент коли конвоїр відійшов від вогнища, батько, присівши коло нього, простягнув свої руки над вогнем. Загіпнотизований полум’ям, котре нагадало йому рідну домівку, він не помітив, як ззаду тихо підкрався конвоїр і з криком: «Ти чєво, падла, нє работаєшь, в карцер захотєл?» щосили вдарив його по руках прикладом автомата.

Того дня батькова робота на лісоповалі скінчилася – конвоїр зламав йому по кілька кісток на кожній руці, так що батько вже працювати не міг і його прийшлося допровадити до табірного шпиталю. А табірний шпиталь, як відомо, був тим місцем, куди хотів потрапити кожен бодай на один день, вимордуваний щоденним знущанням і важкою працею.

Яким треба було бути життєлюбом, скільки треба було мати терпіння, любові до життя і віри, щоб уважати отого ката-конвоїра за благодійника! Батько уважав його саме за такого, адже завдяки йому він потрапив до шпиталю на Різдво, і, лежачи на шпитальнім ліжку, міг насолоджуватися споминами про Різдво, яке він святкував на волі з родиною…

«Ой сумний той святий вечір в сорок шостому році…»

Почало розвиднюватися… Соломія встала з ліжка, зодягнулася. Зайшла до світлиці. Марія вже поралася по господарству. Онуки ще спали… Побачивши Соломію, Марія радісно промовила:

– Христос рождається!

– Славімо Його!

В церкві задзвонили дзвони, сповіщаючи людей про Службу Божу…

4 лютого 2012 року

Тернопіль

Advertisements