Тарас Коковський
ЗЛОЧИН НА 17-Й АВЕНЮ…
Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дружину,
Молодую, веселую
Класти в домовину…
Т.Г.Шевченко, «Три літа».
І.
На вулиці латиноамериканського мегаполісу серед білого дня важко вмирала молода жінка. Вона лежала на тротуарі, пасмо гарного, хвилястого волосся закривало частину обличчя, одна рука була відкинута, а іншою вона трималася за бік і крізь пальці проступала кров… Думки плутались в її голові, а життя невпинно залишало кожну часточку її тіла. З глибин її вже затьмареної болем свідомості, швидко змінюючи одна одну, виринали картини минулого – перший клас, мама поправляє на ній фартушок шкільної форми, останній дзвінок, випускний, радісні та усміхнені обличчя однокласників, незабутній шкільний вальс, зізнання Міхаеля в коханні, її дорогі донечка та синочок…«Ні, я не можу і не хочу отак безглуздо залишити цей світ… А як же мої діти?.. Хто ці люди? Чому вони тут? Невже це кінець? Невже я востаннє бачу це чуже небо, а того, іншого, рідного – вже не побачу ніколи?». «Сеньйоро, ви мене чуєте? Сеньйоро! Потерпіть ще трохи, швидка вже в дорозі!» – незнайомий жіночий голос бринів десь здалеку, немов відлуння. Далі – темрява, наче хтось несподівано вимкнув світло, і якась дивна, незвична легкість у тілі, відчуття болю щезло. «Господи, спаси і помилуй…»
Під’їхала швидка. Через кілька годин, не приходячи до тями, жінка померла в шпиталі – завдані їй кульові поранення не залишили жодного шансу на життя.
ІІ.
Правду люди кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Лише одному Богові відомо скільки наших заробітчан розкидано по найвіддаленіших закутках земної кулі. Одні переконують, що їх п’ять мільйонів, інші - що вісім. Якби там не було – лічба вже йде на мільйони.
Наталя опинилася на чужині за дещо інших обставин. По закінченні десятирічки вона стала студенткою одного з київських вишів. І куди ті наші хлопці дивилися? Як можна було прогледіти таку красуню? Трапилось так, що доля дівчини опинилась в руках нікарагуанця. Українка цілковито заволоділа його серцем щойно він побачив її на одній зі студентських вечірок. Невдовзі він до дрібниць вже знав її розпорядок дня і розклад занять. Навідувався до читальної зали саме тоді, коли, зазвичай, приходила туди вона. Чекав, поки бібліотекарка видасть їй необхідну літературу і сяде за стіл, а потім брав кілька книжок, підходив до неї і запитував, чи стілець поруч не зайнятий. Згодом вдавав, що працює, а сам краєм ока підглядав за нею та милувався її розкішним волоссям, променистими карими очима і біленьким личком. Зрештою, настирливість хлопця таки далася взнаки – дівчина помітила його упадання й обдарувала неймовірною посмішкою. Його українська мова була напрочуд доброю – і це всього за три роки перебування в Україні!
Все змінилося того дня, коли у їхньому виші відбувався конкурс художньої самодіяльності факультетів. Очікувати від самодіяльних артистів чогось надзвичайного не доводилось, тож кожен виступ уболівальники жваво підтримували рясними оплесками, особливо, якщо виступали «свої». Невдовзі ведучі об’явили виступ студента з Нікарагуа Міхаеля Ернесто Гарсія й на сцену вийшов симпатичний хлопець в джинсах з гітарою. Він мовчки обвів поглядом вщерть заповнену студентами та викладачами залу, шукаючи її, ту єдину, котрій хотів присвятити цю пісню. Аж ось їхні очі зустрілись. Щойно пролунали перші акорди, як в залі запанувала мертва тиша – гітара в його руках плакала й сміялась. Всім одразу стало ясно, що цей юнак справжній музикант-віртуоз. Не надто сильним, але надзвичайно приємним і проникливим голосом він почав співати «Bésame Mucho». Він співав для неї і не зводив з неї очей. Коли пролунав останній акорд – зала вибухнула оплесками! По завершенні конкурсу була дискотека і він вперше запросив її до танцю.
– Мушу сказати, що ти співав чудово – промовила вона.
– Тобі справді сподобалось? Дякую. Я співав для тебе.
– Таки для мене, адже тут так багато гарних дівчат?
– Так, українки дуже гарні, але цю пісню я виконував лише для тебе.
– Інші дівчата можуть образитись.
– Розумієш, це така пісня, – вона для однієї, єдиної, коханої…
– А як вона називається по нашому?
– «Без тебе мучусь» – посміхнувся він, дивлячись їй у вічі.
– Ти жартуєш!
– Насправді вона називається «Цілуй мене палко…». До речі, її написала жінка.
– А чому вона сумна?
– Хіба ж буває кохання без смутку? Особливо, якщо воно нерозділене, або трагічне…
– А ти романтик – зауважила вона.
– Я можу розраховувати на побачення? – запитав він.
– Я подумаю.
ІІІ.
Один раз на місяць Наталя їздила додому, зазвичай автобусом. Мама, окрім усього іншого, була для неї ще й кращою подругою, з якою вона завжди радилася та ділилася сокровенним. Подібне трапляється не так часто, тому вона вважала себе справді щасливою донькою. На Великдень вони з мамою зодягалися у вишиванки, прикрашені незабутньою борщівською вишивкою й були схожі на двох сестер-красунь.
Автобус, як завше, був ущерть заповнений людьми. «Доведеться стояти до наступної зупинки, а може й далі» – подумала вона й подумки повернулася до розмови з Міхаелем. Їй щойно дев’ятнадцять. Серце сповнене романтичних почуттів і лише вчиться розпізнавати незнані та невідомі досі трепетні порухи душі, котра перебуває в очікуванні першого кохання. «Але чому саме він – цей іноземець, який невідомо як опинився тут, за тисячі кілометрів від рідного дому, а не тутешній Іван, Степан, Микола чи Василь?» Відповіді на це питання вона поки що не знаходила.
Якоїсь миті вона відчула на собі чийсь проникливий погляд – з протилежного боку автобуса з неї не зводив очей юнак у спортивній куртці приблизно такого ж віку, як вона. Це було схоже на магію. Люди виходили і заходили на зупинках, а ці двоє стояли, мов зачаровані, боячись зробити бодай крок назустріч, щоб ненароком не зруйнувати тієї тендітної, тонкої як павутинка нитки, що з’єднувала зараз їхні серця і душі. Вони дивились одне на одного, не зронивши ані слова, але їхні очі промовляли красномовніше від слів.
– Я так довго тебе шукав?
– Тобто ти впевнений, що це не випадковість?
– Хіба ти сумніваєшся в цьому? Прислухайся до свого серця.
– Воно зараз надто схвильоване, щоб мислити розважливо.
– Ти не віриш в кохання з першого погляду?
– А це саме той випадок?
– Для мене так, а для тебе?
– Здається, починаю вірити, але мені потрібен час.
– Я хочу, щоб ти знала – я чекатиму на тебе!
Водій автобуса через гучномовець повідомив про чергову зупинку. Хлопець ще раз поглянув на неї і вийшов на вулицю. Деякий час вона бачила його самотню постать поруч із автобусною зупинкою. Він дивився вслід автобусові, який віз його щастя у невідомість. Воно було зовсім поруч, на відстані простягнутої руки. Що завадило йому підійти до неї і попросити адресу або бодай номер телефону? Натомість він, як вкопаний, простояв ув автобусі кілька годин, сподіваючись, що все ось-ось вирішиться само по собі…
Упродовж наступних півроку вона купувала квиток саме на цей автобус, сподіваючись побачити його знову. Їй снились його очі. Вона уявляла собі їхню першу розмову, думала про те, який в нього голос. При згадці про нього її серце охоплювало невідоме досі почуття, яке спалахнуло так зненацька і не полишало її ні на день. Звідки вона могла знати, що хлопець з автобуса приїздив додому якраз напередодні служби у війську і зараз вже перебував у військовій частині за кілька сотень кілометрів від того місця, де вони зустрілись вперше і востаннє.
ІV.
Того дня в Манагуа видався гарний, сонячний ранок. Діти щойно поснідали й пішли до школи. Щоразу, коли вони виходили з дому, вона стояла біля вікна і дивилася їм услід. Біля хвіртки вони оберталися, махали їй рукою і звертали праворуч на автобусну зупинку. Серхіо нещодавно сповнилось чотирнадцять, Алісії восени буде дванадцять.
Підійшов Міхаель і, ніжно обійнявши її за плечі, поцілував.
– Ти пам’ятаєш, який день буде за три дні?
– Субота, а що?
– А ще?
– П’яте липня…
– Ну і…
– Не муч, мені час на роботу – вона повернулася до нього і він
відчув, як укотре втрачає голову від її карих очей, п’янкого запаху її волосся і тих невидимих флюїдів, які йшли від її тіла і робили його заручником цієї вимріяної любові. Минуло п’ятнадцять років, як вона стала його дружиною, а він досі не може повірити в те, що доля обдарувала його цим щастям. Щоразу, коли вони йшли вулицею, перехожі задивлялися на неї, надто чоловіки. Друзі жартували, що він викрав найкращу дівчину з України. Мешканці кварталу, в котрому вони проживали, між собою звали її «красунею Барбі».
– Шістнадцять років тому ти познайомила мене зі своїми батьками.
– Пам’ятаєш, молодець.
Наталя довго не наважувалася повідомити матері про те, що її хлопець «не наш». Після того випадку в автобусі вона ще кілька місяців сподівалася на зустріч з незнайомцем, але час минав, незнайомець не з’являвся, а Міхаель завжди був поруч. Він не вимагав від неї негайної відповіді й терпляче чекав, що якогось дня вона таки скаже йому: «Так». Навчання у виші добігало кінця. Міхаель мусив вертати додому, але він палко бажав повернутися туди з українською дружиною, без котрої не уявляв собі подальшого життя.
Все вирішилось того дня, коли Міхаель попросив Наталю познайомити його з її батьками. Вони гостювали в селі кілька днів. Міхаель виявився напрочуд хазяйновитим хлопцем – допомагав батькам поратись на городі та коло хати, полагодив паркан і навіть спробував подоїти корову (звісно, з того нічого не вийшло). Якось після вечері він вийшов з-за столу на середину кімнати, став на коліна й ошелешив Наталиних батьків наперед заготовленою і вишколеною фразою: «Дорогі мамо і тату, я дуже кохаю вашу доньку і хочу, щоб вона стала моєї дружиною. Обіцяю бути для неї добрим чоловіком. Прошу – поблагословіть».
При цих словах, на очах у батьків з’явилися сльози. Розчулена мати підійшла до Міхаеля й обійняла його як рідного сина. Батько, кинувши погляд на Наталю, запитав: «А ти, доню, згідна бути йому за дружину?» І та у відповідь промовила слова, яких Міхаель так довго чекав: «Так, згідна…». «Тоді ми з мамою благословляємо вас, діти. І нехай Господь вас поблагословить. Будьте щасливі».
V.
– Міхаелю, мені вже час на роботу, відпускай, бо спізнюся на автобус.
– Може підвезти тебе машиною?
– Ні, не треба. Погода чудова. Проїдусь до 17-ї авеню, а там до офісу рукою подати – пройдусь пішки.
– Дай слово, що цієї суботи ми вечерятимемо вдвох при свічках у нашому улюбленому ресторанчику.
– А потім, вдома, ти заспіваєш для мене «Bésame Mucho».
– Та хоч десять разів! – він ніжно пригорнув її до себе і поцілував найсолодші у світі вуста. – Скажи, що кохаєш мене.
– Я кохаю тебе, мій любий тиране – вона випурхнула з його обіймів і, прихопивши свою сумочку, вийшла на вулицю.
Процокотіла підборами кілька сотень метрів до зупинки на вулиці 15-го вересня. За десять хвилин під’їхав її автобус. Вона сіла біля вікна і оглядаючи знайомі будівлі та перехожих під час руху автобуса, посміхнулася, пригадуючи ранкову розмову з Міхаелем. Вони вже шістнадцять років у шлюбі, а він щоразу цілує її наче вперше.
Водій об’явив наступну зупинку – «Східний ринок». Вона вийшла з автобуса і попрямувала до 17-ї авеню. Власник невеличкої пекарні, до якої вона часто навідувалась після роботи, стоячи на сходах, привітав її щирою посмішкою, кивнувши головою. Проходячи повз один із магазинчиків жіночого одягу, вона кинула погляд на вітрину, міркуючи про те, чи не варто придбати щось новеньке для суботнього вечора з чоловіком: «Зрештою, нині лише понеділок, ще є час. Не забути б також купити щось і для нього, може гарну краватку?» Пригадала, як минулої неділі падре Антоніо після Служби Божої подякував їм за пожертву на реконструкцію вівтаря і похвалив їхніх дітей за те, що ті щонеділі дуже чемно поводяться в церкві, а надто за шанобливе ставлення до старших парафіян. Мовляв, нинішні підлітки вже не ті, що колись, а їхні пустощі нерідко виходять далеко за межі побожної поведінки.
Міхаель наполягав, щоб вона навчала дітей української мови. Щовечора вони промовляли «Отче наш» і «Вірую» іспанською та українською. Найцікавіше було спостерігати за розмовою онуків телефоном з їхньою українською бабусею. «Минуло вже шість років, як ми їздили до батьків. Постійно бракує часу. Кілька ночей поспіль сниться наша хата, яблуневий сад, мамині квіти, ставок поруч з лісом. Відчуваю, як пахне сіно. Хочу побачити наших лелек, почути спів нашого жайворонка і соловейка»…
Зненацька вона відчула, як хтось рвучко смикнув пасок її сумочки. Вона інстинктивно шарпнула її до себе й обернулась – не випускаючи з руки паска, їй прямо в очі дивився патлатий юнак з перекошеним від жаху обличчям. Вона щосили стиснула пасок в долоні й потягла сумку до себе. В якусь мить, не очікуючи наразитися на спротив, незнайомець закляк на місці, не усвідомлюючи, що робити далі. Аж раптом з-за рогу сусіднього будинку на шаленій швидкості під’їхав мотоцикліст. Порівнявшись з Наталею та незнайомцем (вочевидь, то був його напарник), він вихопив з-за пазухи зброю і майже впритул двічі вистрілив в жінку. Потім вирвав з її руки сумочку і разом зі своїм компаньйоном вони щезли на мотоциклі в сусідньому провулку.
Звістка про загибель українки приголомшила багатьох, надто мешканців кварталу, де сталася трагедія. Через кілька днів в одній з місцевих газет з’явилося коротке повідомлення: «Днями трагічно загинула 41- річна Наталя Коваленко, українка, дружина Міхаеля Ернесто Гарсія, мати двох неповнолітніх дітей. Покійна була у великій пошані серед знайомих, друзів та співробітників. За виняткову вроду сусіди лагідно називали її «Барбі». Жінку впритул розстріляли грабіжники при спробі пограбування. Після жорстокого нападу Наталю Коваленко було допроваджено до шпиталю Святої Анни, де вона померла внаслідок отриманих травм. Лікарі зробили все можливе. Поминальну службу відправив настоятель парафії Хреста Господнього падре Антоніо Рамірес Мехія. Священик звернувся до місцевої влади з настирливою вимогою знайти злочинців і притягти їх до відповідальності. Висловлюємо щирі співчуття родині загиблої. Вічна їй пам’ять».
VI.
Минуло три роки… В Наталиній кімнаті кожна річ, все, чого торкалася її рука, залишилося на тому ж місці. На журнальному столику стояв її портрет, зроблений за півроку до того злощасного випадку. Час від часу Міхаель поволі прочиняє двері до кімнати, заходить, сідає в її улюблене крісло поруч вікна, дивиться на її портрет і обводить поглядом кімнату. Вона досі тут. Ось вона сидить перед дзеркалом і розчісує своє розкішне волосся, повертає в його бік чарівну голівку і дарує йому свою незрівнянну посмішку. Ось вона приміряє вечірню сукню, підходить до нього, своїми найніжнішими руками, наче лебединими крильми, обіймає його за шию і цілує… Скільки ще ці, залишені нею назавжди, речі випромінюватимуть її тепло? Для кого ще, окрім нього, вони важитимуть так багато і будуть потрібні, мовби одушевлений спомин про неї?
Хтось сказав, що кожна людина – це цілий світ, який щезає разом з нею. Кожна людина виняткова. Зі смертю людини руйнується зв’язок, який існував між нею й кожною річчю, яку вона брала до рук, котра, хоч і мала почасти, але може розповісти так багато, як от: пасмо дитячого волосся після першого підстригання, медальйон або перстень, отриманий в спадок від матері, срібна бабусина цукерничка, невеличка збірочка поезій з автографом автора, альбом зі старими чорно-білими, подекуди вицвілими родинними світлинами, вітальна листівка, надіслана дідусем, текст котрої написаний незабутнім начерком з кучериками і буквою «ґ». Впродовж життя у нас назбируються пачечки, скриньочки, течки та шухляди з усяким «добром», яке іншим видається цілковитим мотлохом, а для нас кожен дріб’язок у ньому випромінює тепло незабутніх споминів, котрі зігрівають наше серце, обпалюють вогнем почуттів та пристрастей, огортають холодом трагедій та випробувань. Але щойно ми відлітаємо у вічність, як усі, невидимі для ока, зв’язки руйнуються. Сиротіють не лише люди, а також речі, які були дорогі серцю тих, кому вони належали. Хто стане їхнім новим власником? Для кого вони важитимуть бодай дещицю того, що важили для їхнього попереднього господаря? Ймовірно, щось із ціннішого їхній новий власник залишить собі, а іншого невдовзі спекається. Відтак, речі, мов уламки зруйнованого світу, опиняться на узбіччі життя.
VII.
Оглядова екскурсія містом на автобусі та купівля суверенів – єдине, на що вони могли спромогтися за шість годин перебування в Манагуа. Їхній корабель зробив вимушену стоянку в місцевому порту через несправність в роботі двигуна. Поки частина команди займалась ремонтом, іншим членам екіпажу дозволили зійти на берег. Для Андрія це вже був третій рейс в якості другого помічника капітана. Разом із трьома іншими членами команди вони вирішили оглянути місцеві пам’ятки.
– Хлопці, гайда до довідкового бюро, дізнаємось як тут із туристичними поїздками містом.
– А може скуштуємо їхнього пива?
– Пиво зачекає. З усього видно день буде спекотний, так що екскурсія автобусом з кондиціонером якраз те, що нам треба. Залишиться час – трохи пройдемось. Маємо час до восьмої вечора.
– Цікаво, їхні дівчата красиві?
– Судячи з конкурсів краси латиноамериканки симпатичні. Але ж не всі. Ми з вами після мандрівок уздовж екватора добре знаємо, що кращих від наших українок не знайдеш.
– Андрій має рацію. Торік до мого приятеля приїздив товариш зі Штатів, американець. Погостював тут місяць і не хотів вертатися додому. Казав, що ми найщасливіші чоловіки на світі, бо щодня бачимо таку жіночу красу, яка іншим й не снилася. Йому аж мову віднімало, коли він ходив вулицями міста, а то ж був липень.
Невдовзі в довідковому бюро вони довідались, що неподалік є стоянка екскурсійних автобусів. Як виявилось, один з них, був напівпорожній і за півгодини мав вирушати в подорож містом. Хлопці розсілися коло вікон і очікували побачити якусь гарну нікарагуанську панянку за екскурсовода, однак водій безжально розтрощив їхні сподівання вщент, повідомивши, що автобус оснащено аудіо коментарем на кількох мовах, з поміж яких є російська. Вочевидь, у нього в школі була незадовільна оцінка з географії, бо він вважав, що Україна та Росія одне і те ж. Прийшлось його переконувати, що це не так. Допомогли приклади з нашими спортсменами – Андрієм Шевченком та братами Кличками. Таки так, бодай хоч завдяки їм у світі знають про нас щось добре. Можна було б ще пригадати заслужену капелу бандуристів, творчі колективи імені Вірського та Вірьовки, але, водій, вочевидь, про них нічогісінько не чув. Тому довелось обмежитись спортсменами.
Автобус кружляв вулицями та провулками міста. Час від часу водій пригальмовував, щоб туристи могли краще розгледіти щось цікаве. Жіночий голос в навушниках повідомив, що невдовзі праворуч з’явиться «Східний ринок». Несподівано автобус зупинився. Водій обернувся до українців і почав щось емоційно пояснювати, даючи їм зрозуміти, щоб вони витягли з вух навушники. З його подальшого монологу, Андрій зрозумів, що він зупинив автобус навмисно, – тут неподалік знаходиться 17-та авеню. Але як це стосується їх? Зі слів «muerte de ucraniana» Андрій збагнув, що йдеться про якусь українку, яка, начебто, трагічно загинула тут кілька років тому. «Можливо вона була однією з наших заробітчанок? Скільки їх гинуть щороку по цілому світі…». Втім, водій називав її сеньйорою і сказав, що вона була шляхетна та шанована пані в місті. Врешті-решт, Андрія це заінтригувало.
– Хлопці, цей чолов’яга каже, що десь тут кілька років загинула українка – доволі відома в місті особа. Може на півгодини навідаємось на кладовище? З його слів воно неподалік – за чотири квартали звідси, ви як?
– Не досить, що ти підбив нас на цю поїздку замість пива, а тепер ще й пропонуєш екскурсію кладовищем, ну ти й артист!
– Ну гаразд, пиво й до пива з моєї кишені, по руках?
– А в тебе, часом, грошей не забракне? – пожартував Микола, помічник старшого механіка.
– Грошей досить, якщо забракне – відмовлюсь від купівлі сувенірів.
– Спіймали тебе на слові.
Андрій, як міг розтлумачив водієві, що їм обов’язково потрібно побувати на кладовищі й покласти квіти до могили своєї землячки. Відхилення від маршруту вони компенсують. Просив його пояснити ситуацію іншим пасажирам. За кілька хвилин справу було залагоджено і вони рушили з місця.
VIII.
Андрієві подобалися непередбачені ситуації та обставини. Вони стимулювали в нього викид адреналіну та змушували бути завжди готовим до труднощів морського життя. Він часто ризикував, але при цьому не втрачав тверезого глузду. У морських походах він не розлучався зі своєю збіркою українських пісень на лазерних дисках, яку підготував на суші сам.
В юності він захоплювався грою на гітарі, кохався в музиці The Beatles, Deep Purple, Pink Floyd, Bee Gees. Навчаючись у виші, зібрав гурт музикантів-однодумців – розважали публіку на дискотеках, брали участь у рок-фестивалях. Щойно Україна здобула незалежність, як у нього на генному рівні прокинулось усвідомлення свого коріння. Невідомий йому досі дивовижний пласт стрілецьких та повстанських пісень збудив у ньому якісь приспані почуття, якесь незбагненне відчуття приналежності до свого народу, його мови, історії та культури. Всередині нього наче клацнув якийсь невидимий перемикач і налаштував усе його єство на українську хвилю. Він просто таки закохався в стрілецьку пісню. Роман Купчинський, який до того ж був його земляком, став його кумиром. Касети з записами стрілецьких пісень у виконанні гурту «Не журись», неперевершені українські хіти Тараса Петриненка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, тріо Маренич, Квітки Цісик витіснили з його музичної збірки усі англомовні речі. Щойно Софія Ротару подалася до Росії, як у його очах вона стала мало не зрадницею національних інтересів і світлої пам’яті Володимира Івасюка. Якось під впливом творчості Купчинського він навіть написав короткого вірша:
Хіба не диво ці пісні,
Написані поміж боями,
Як кров лилася ручаями
В одній за одною війні?
Хіба не чари та любов,
Що серце кожне наповняла,
Стрільця і цісаря рівняла,
Вмирала й воскресала знов?
На зустрічах з однокласниками вони співали пісень своєї юності, котрі вже стали шедеврами й увійшли до скарбниці української пісенної спадщини, як от – «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Черемшина», «Пісня про матір», «Гуцулка Ксеня», «Два кольори».
IX.
Коли екскурсійний автобус під’їжджав на стоянку приватного кладовища, Андрій почав розглядати крізь шибку вікна прилеглу до нього територію, прагнучи побачити когось з працівників і знайти неподалік квітковий магазин. Як виявилось, підстав для хвилювання не було – працівник кладовища чемно чергував у невеличкому службовому будиночку поруч з брамою. У нього ж можна було придбати квіти. З допомогою водія автобуса Андрій довідався де знаходиться могила українки. Чорнобривців у чергового, звісно ж не було, тому довелось обмежитись квітками місцевої флори.
Невелике кладовище мало впорядкований та принадний вигляд. Скрізь були розміщені показники, так що відшукати будь-яку могилу було доволі легко. Невдовзі вони помітили гробівець зі скульптурою оповитого смутком ангела, який стояв на коліні, обпершись на хрест і схиливши додолу крила. На гробівці був єдиний напис. Вочевидь, на даний час тут більше ніхто не був похований. Підійшовши ближче, вони прочитали ім’я та прізвище на іспанській на українській мовах – «Тут спочиває Наталя Коваленко 17.03.1967- 2.07.2008. Коханій дружині і дорогій матусі від чоловіка та дітей. Сумуємо і пам’ятаємо». Поруч з написом було фото надзвичайно вродливої усміхненою жінки. Хлопці перехрестились, поклали на гробівець квіти і промовили «Отче наш».
Вдивляючись в обличчя жінки, Андрій заціпенів і не міг повірити власним очам – на нього дивилися ті самі карі очі, від котрих він не міг відвести погляд в автобусі того дня, коли приїздив додому напередодні служби у війську! Скільки разів вони ввижались йому уві сні! Він ними марив! Кілька років поспіль він жив надією побачити незнайомку бодай ще раз і вже не втрачати ніколи! Від несподіванки Андрій втратив мову і побілів, а його товариші, поглянувши на нього, не могли второпати, що з ним коїться…
ЕПІЛОГ
Час вимушеної стоянки українського судна в Манагуа добіг кінця. Несправність знайшли і ліквідували. Другий помічник капітана Андрій Гнатишин після екскурсії містом поскаржився на погане самопочуття і попросив дозволу побути годину-дві у своїй каюті на самоті. Діставши розкорковану пляшку коньяку, він мовчки наповнив чарку і перехилив її за упокій раби Божої Наталії. Нарешті, через шістнадцять літ, він дізнався її ім’я. Недовідомі шляхи Господні… Потім він взяв з полиці диск із записами українських пісень у виконанні тріо Маренич і вставив у свій «Panasonic». Серце краялося від невимовного болю й ліків від нього було годі знайти. Андрій востаннє кинув погляд на нікарагуанський берег, який вже перетворився на вузеньку смужечку на горизонті. З гучномовця линула одна з його найулюбленіших пісень…
Як заглянули очі
Мені в серце і душу,
То тепер вже щоночі
Я їх бачити мушу.
Очі, ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Як же я люблю вас…
Тарас Коковський 