Тарас Коковський

Про Україну світ почув ціною крові…
Спаси нас, Боже, й схорони в своїй любові.
І суд Свій праведний зішли на руку ката,
За кожен біль наш і за смерть вчини заплату,
Щоб схаменулись вороги всього святого,
Не мали спокою і сну й молили Бога,
Аби Він їхній гріх закрив життям Ісуса…
Вбивать без докору й жалю? Яка спокуса!
За слово й діло їм воздай, о Боже правий…
Жбурнув їм тридцять срібняків тиран кривавий…
Двадцяте лютого… Майдан… Гірка отрута…
Немовби вдруге пережив народ наш Крути.
І невигойний знову біль й на серці рана,
І Україна знов моя у чорне вбрана!
І знову сльози пролива над сином мати…
О, Боже, скільки ще землі моїй страждати?
Катівні Сталіна, Сибір, Голодомори –
Хіба не досить вже біди, страждань і горя?
Добра і щастя нам подай, небесний Отче,
І словом душі покріпи Своїм пророчим,
Нехай повернеться все зло тим, що не тямлять…
Полеглим, Боже, сотвори, довічну пам’ять.

21 лютого 2014 року

* * *
Коли ті, кого любиш, згасають у розквіті сил
То приходить прозріння: як мало минуле ти знав,
І як мало любив, і як мало ти перепросив,
Був скупий на слова і подяку за все, що ти мав…
І далеке минуле тоді сьогоденням стає,
І не можеш забути вже те, що здається забув,
Що немовби приспало у клопотах денних життя
Й щодо нього немає тепер уже жодних табу…
І так само немає до нього уже вороття…

5-02-2014

* * *

Такий жаль, такий щем, така туга,
Такий смуток у серці і біль –
Бо нема вже дружини і друга,
І розради нема у журбі.

Замела вже стежки хуртовина,
Снігом спомини вкрила зима,
Й невблаганно, невтішно, нестримно
Запевняє – її вже нема…

Вже нема і ніколи не буде
Ні обіймів, ні слів, ні очей…
Тільки ти ще ввижаєшся всюди
У безсонні самотніх ночей…

Я крізь сльози дивлюся на небо –
Там десь зіронька сяє твоя,
Не сумуй, моя люба, не треба –
Ми зустрінемось знов – ти і я.

4 лютого 2014 року