Жовтень 2018


Текст – Олег Чорногуз, музика,аранжування, виконання,відео – Тарас Коковський.

Advertisements

Новелав потязі

“Не забувайте любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли ангелів”. (Послання до євреїв 13:2)

Потяг мчав мене на Захід під супровід монотонного калатання коліс, від котрого вдень робишся сонливим, а вночі ніяк не стулиш очей… Кілька годин я був єдиним пасажиром у купе і вже втішився, що не доведеться силувати себе до вимушеного спілкування…Але невдовзі на одній зі станцій моїй самотності довелося поступитися місцем товариству з незнайомцем. Неговіркий, приблизно мого віку чоловік мовчки сидів навпроти… Зрештою, і я не озивався, обмірковуючи завтрашній день.

Згодом нашу мовчанку порушив провідник, запропонувавши нам випити чаю. Ми обидва мовчки сьорбали чай, продукуючи у такий спосіб бодай якісь звуки. Незнайомець пригостив мене канапкою. Я втішився й такій перекусці, бо вскочив до вагона, не встигнувши повечеряти напередодні. Відтак мусив щось говорити. Стандартний набір питань: Куди їдете? Звідки будете? Чим займаєтесь?

Аж раптом він ошелешив неочікуваним:

– А вам доводилося зустрічатися з ангелами?

Отакої! Звісно, я знав отой відомий вірш з “Послання до євреїв”, в якому йшлося про ангелів і нашорошив вуха.

– Наразі не доводилось, а вам?

– Якийсь час я мав сумнів, що стрічався з ними, а тепер певен, що то таки були вони!

– Невже їх було кілька?

– Ні, один, але двічі…

– Двічі той самий?

– Ні, різні…

– А не могли б розповісти детальніше?

– Вам справді цікаво?

– Авжеж.

– Це важко передати словами…

– Що саме?

– Відчуття… Дивні відчуття… Вони не тьмяніють, не щезають, як інші, а з часом виринають знову і знову…

– Тобто?

– Відчуття, що ти зустрів когось виняткового і нетутешнього.

– І у них були крила за плечима?

– Вам смішно?

– Борони Боже, лише цікаво, справді.

– Ні, крил не було, але моє єство відчувало щось незвичне.

– А за яких обставин це сталося?

– Уперше на… пішохіднім переході…

– Не подумайте, що кепкую, але…

– Ну от бачите, і ви не вірите.

– А що, інші теж не повірили? Прошу, продовжуйте.

– То була просто бабуня. Звичайна, сільська, у хустинці. Я чекав на зелений, аби перейти на інший бік вулиці. Поруч стояли кілька людей. Вона з’явилась нізвідки. Нетутешня. Спитала, де знаходиться шпиталь. Голос тихий, спокійний, але якийсь… незвичний. Шпиталь? Та звідки мені знати, де той шпиталь! Я поспішав, і щойно спалахнув зелений, рвонув на той бік. Перебіг вулицю… Зупинився. Ні, треба таки повернутись і показати, де шпиталь. А раптом вона дуже хвора? А раптом у шпиталі хтось дуже дорогий для неї? Ні, треба повернутися й показати! Обернувся – а бабуні немає.

– Може вона передумала переходити вулицю або злякалась. Сільські люди часто ніяковіють у місті.

– Вона зникла! Зникла, наче й не було! А я почвалав далі. Згодом спіймав себе на думці, що думаю про неї. Раз у раз згадую.. Мабуть, це було випробування. Я повинен був допомогти їй перетнути вулицю і дістатися до шпиталю, повинен!

– Невже це було чимось винятковим?

– Для мене так. Винятковими були відчуття. Минуло кілька років, а я досі пам’ятаю їх.

– А щодо іншого випадку?

– Це сталося цими днями, на книжковому форумі у Львові.

– Невже? І знову жінка?

– Так, старша, поважна пані в плащі, сиве волосся, капелюшок.

– А що незвичного цього разу?

– Ті ж відчуття, що й уперше. Дощило. Замови філіжанку кави з рогаликом. Там біля входу готують каву, знаєте?

– Пригадую, доводилось бувати якось. І що далі?

– Сидів за столиком і смакував каву. Навмисно шукав, щоб нікого не було. Ви ж знаєте, як втомлює натовп.

– Звісно.

– Якоїсь миті з-за сусіднього столика підводиться пані і прямує до мене, сідає навпроти й починає розмову.

– Дійсно, незвично. І що казала?

– Щось про форум, про якусь презентацію, котру вона сподівалася відвідати, але її відмінили чи перенесли. І якось поглядала, то на мене, то на рогалик, то на мою філіжанку…

– Може, хотіла кави?

– Можливо… Але я чомусь про це не подумав… не здогадався… Чому я не здогадався замовити для неї каву… з рогаликом? Чому? Це ж було так просто! А я…

– А ви?

А я… Я допив свою каву, і попрощався з нею… Вийшов на вулицю… але щось муляло… Поглянув крізь вікно – за моїм столиком не було нікого.

– Вона розчинилась у повітрі, наче перша?

– Саме так… А мене знову не полишало дивне відчуття… Сумління спантеличене. Може, треба було повернутися, знайти її і запропонувати кави? З рогаликом…

– Мабуть, це знову було випробування…

– Але з якою метою? Гостинність і любов до приходнів?

Вночі довго не міг стулити очей, подумки повертався до розмови зі своїм супутником і пригадував випадки з власного життя. Може, і я теж колись зустрічався з ангелами і не розпізнав їх? Може, і в такий спосіб Господь випробовує нашу віру, наше милосердя і любов до ближніх? Хто знає..

2018