Проза


 

 

 

Image

Інтернет версія книги знаходиться ТУТ.

Advertisements

ImageІнтернет версія збірки розміщена ТУТ.

Тарас Коковський

ЗЛОЧИН  НА 17-Й  АВЕНЮ…

Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дружину,
Молодую, веселую
Класти в домовину…

Т.Г.Шевченко, «Три літа».

І.

На вулиці  латиноамериканського мегаполісу серед білого дня важко вмирала молода жінка. Вона лежала на тротуарі, пасмо гарного, хвилястого волосся закривало частину обличчя, одна рука була відкинута, а іншою вона трималася за бік і крізь пальці проступала кров… Думки плутались в її голові, а життя невпинно залишало кожну часточку її тіла.  З глибин її вже затьмареної  болем свідомості, швидко змінюючи одна одну, виринали картини минулого – перший клас, мама поправляє на ній фартушок шкільної форми, останній дзвінок, випускний, радісні та усміхнені обличчя однокласників, незабутній шкільний вальс, зізнання Міхаеля в коханні, її дорогі донечка та синочок…«Ні, я не можу і не хочу отак безглуздо  залишити цей світ…  А як же мої діти?.. Хто ці люди? Чому вони тут? Невже це кінець? Невже я востаннє бачу це чуже небо, а того, іншого, рідного  – вже не побачу ніколи?». «Сеньйоро, ви мене чуєте? Сеньйоро!  Потерпіть ще трохи, швидка вже в дорозі!»  – незнайомий жіночий голос бринів десь здалеку, немов відлуння. Далі – темрява, наче хтось несподівано вимкнув світло, і якась дивна, незвична легкість у тілі, відчуття болю щезло.  «Господи, спаси і помилуй…»

Під’їхала швидка.  Через кілька годин, не приходячи до тями, жінка померла в шпиталі  – завдані їй кульові поранення не залишили жодного шансу на життя.

ІІ.

Правду люди кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Лише одному Богові відомо скільки наших заробітчан розкидано по найвіддаленіших закутках земної кулі. Одні переконують, що їх п’ять мільйонів, інші ­­- що вісім. Якби там не було – лічба вже йде на мільйони.

Наталя опинилася на чужині за дещо інших обставин. По закінченні десятирічки вона стала студенткою одного з київських вишів. І куди ті наші хлопці дивилися? Як можна було прогледіти таку красуню? Трапилось так, що доля дівчини опинилась в руках нікарагуанця. Українка цілковито заволоділа його серцем щойно він побачив її на одній зі студентських вечірок.  Невдовзі  він до дрібниць вже знав її розпорядок дня і розклад занять. Навідувався до читальної зали саме тоді, коли, зазвичай, приходила туди вона.  Чекав, поки бібліотекарка видасть їй необхідну літературу і сяде за стіл, а потім брав кілька книжок, підходив до неї і запитував, чи стілець поруч не зайнятий. Згодом вдавав, що працює, а сам краєм ока підглядав за нею та милувався її розкішним волоссям, променистими карими очима і біленьким личком. Зрештою, настирливість хлопця таки далася взнаки – дівчина помітила його упадання й обдарувала неймовірною посмішкою. Його українська мова була напрочуд  доброю – і це всього за три роки перебування в Україні!

Все змінилося того дня, коли у їхньому виші відбувався конкурс художньої самодіяльності факультетів. Очікувати від самодіяльних артистів чогось надзвичайного не доводилось, тож кожен виступ уболівальники жваво підтримували рясними оплесками, особливо, якщо виступали «свої». Невдовзі ведучі об’явили виступ студента з Нікарагуа  Міхаеля Ернесто Гарсія й на сцену вийшов симпатичний хлопець в джинсах з гітарою. Він мовчки обвів поглядом вщерть заповнену студентами та викладачами залу, шукаючи її, ту єдину, котрій хотів присвятити цю пісню. Аж ось їхні очі зустрілись. Щойно пролунали перші акорди, як в залі запанувала мертва тиша – гітара в його руках плакала й сміялась.  Всім одразу стало ясно, що цей юнак справжній музикант-віртуоз. Не надто сильним, але надзвичайно приємним і проникливим голосом він почав співати «Bésame Mucho».  Він співав для неї і не зводив з неї очей. Коли пролунав останній акорд – зала вибухнула оплесками! По завершенні конкурсу була дискотека і він вперше запросив її до танцю.

–         Мушу сказати, що ти співав чудово – промовила вона.

–         Тобі справді сподобалось? Дякую. Я співав для тебе.

–         Таки для мене, адже тут так багато гарних  дівчат?

–         Так, українки дуже гарні, але цю пісню я виконував лише для тебе.

–         Інші дівчата можуть образитись.

–         Розумієш, це така пісня, – вона для однієї, єдиної, коханої…

–         А як вона називається по нашому?

–         «Без тебе мучусь» – посміхнувся він, дивлячись їй у вічі.

–         Ти жартуєш!

–         Насправді вона називається «Цілуй мене палко…». До речі, її написала жінка.

–         А чому вона сумна?

–         Хіба ж буває кохання без смутку? Особливо, якщо воно нерозділене, або трагічне…

–         А ти романтик – зауважила вона.

–         Я можу розраховувати на побачення? – запитав він.

–         Я подумаю.

ІІІ.

Один раз на місяць Наталя їздила додому, зазвичай автобусом. Мама, окрім усього іншого, була для неї ще й кращою подругою, з якою вона завжди радилася та ділилася сокровенним.  Подібне трапляється не так часто, тому вона вважала себе справді щасливою донькою. На Великдень вони з мамою зодягалися у вишиванки, прикрашені незабутньою борщівською вишивкою й були схожі на двох сестер-красунь.

Автобус, як завше, був ущерть заповнений людьми. «Доведеться стояти до наступної зупинки, а може й далі» – подумала вона й подумки повернулася до розмови з Міхаелем. Їй щойно дев’ятнадцять.  Серце сповнене романтичних почуттів і лише вчиться розпізнавати незнані та невідомі досі трепетні порухи душі, котра перебуває в очікуванні першого кохання.  «Але чому саме він – цей іноземець, який невідомо як опинився тут, за тисячі кілометрів від рідного дому, а не тутешній Іван, Степан, Микола чи Василь?» Відповіді на це питання вона поки що не знаходила.

Якоїсь миті вона відчула на собі чийсь проникливий погляд – з протилежного боку автобуса з неї не зводив очей юнак у спортивній куртці приблизно такого ж віку, як вона.  Це було схоже на магію. Люди виходили і заходили на зупинках, а ці двоє стояли, мов зачаровані, боячись зробити бодай крок назустріч, щоб ненароком не зруйнувати тієї тендітної, тонкої як павутинка нитки, що з’єднувала зараз їхні серця і душі.  Вони дивились одне на одного, не зронивши  ані слова, але їхні очі промовляли красномовніше від слів.

–         Я так довго тебе шукав?

–         Тобто ти впевнений, що це не випадковість?

–         Хіба ти сумніваєшся в цьому? Прислухайся до свого серця.

–         Воно зараз надто схвильоване, щоб мислити розважливо.

–         Ти не віриш в кохання з першого погляду?

–         А це саме той випадок?

–         Для мене так, а для тебе?

–         Здається, починаю вірити, але мені потрібен час.

–         Я хочу, щоб ти знала  – я чекатиму на тебе!

Водій автобуса через гучномовець повідомив про чергову зупинку. Хлопець ще раз поглянув на неї і вийшов на вулицю. Деякий час вона бачила його самотню постать поруч із автобусною зупинкою. Він дивився вслід автобусові, який віз його щастя у невідомість. Воно було зовсім поруч, на відстані простягнутої руки.  Що завадило йому підійти до неї і попросити адресу або бодай номер телефону? Натомість він, як вкопаний, простояв ув автобусі кілька годин, сподіваючись, що все ось-ось вирішиться само по собі…

Упродовж наступних півроку вона купувала квиток саме на цей автобус, сподіваючись побачити його знову. Їй снились його очі. Вона уявляла собі їхню першу розмову, думала про те, який в нього голос. При згадці про нього її серце охоплювало невідоме досі почуття, яке спалахнуло так зненацька і не полишало її ні на день. Звідки вона могла знати, що хлопець з автобуса приїздив додому якраз напередодні служби у війську і зараз вже перебував у військовій частині за кілька сотень кілометрів від того місця, де вони зустрілись вперше і востаннє.

ІV.

Того дня в Манагуа видався гарний, сонячний  ранок. Діти щойно поснідали й пішли до школи. Щоразу, коли вони виходили з дому, вона стояла біля вікна і дивилася їм услід. Біля хвіртки вони оберталися, махали їй рукою і звертали праворуч на автобусну зупинку. Серхіо нещодавно сповнилось чотирнадцять,  Алісії восени буде дванадцять.

Підійшов Міхаель і, ніжно обійнявши її за плечі, поцілував.

–         Ти пам’ятаєш, який день буде за три дні?

–         Субота, а що?

–         А ще?

–         П’яте липня…

–         Ну і…

–         Не муч, мені час на роботу – вона повернулася до нього і він

відчув, як укотре втрачає голову від її карих очей, п’янкого запаху її волосся і тих невидимих флюїдів, які йшли від її тіла і робили його заручником цієї вимріяної любові. Минуло п’ятнадцять років, як вона стала його дружиною, а він досі не може повірити в те, що доля обдарувала його цим щастям. Щоразу, коли вони йшли вулицею, перехожі задивлялися на неї, надто чоловіки. Друзі жартували, що він викрав найкращу дівчину з України. Мешканці кварталу, в котрому вони проживали, між собою звали її «красунею Барбі».

–         Шістнадцять років тому ти познайомила мене зі своїми батьками.

–         Пам’ятаєш, молодець.

Наталя довго не наважувалася повідомити матері про те, що її хлопець «не наш».  Після того випадку в автобусі вона ще кілька місяців сподівалася на зустріч з незнайомцем, але час минав, незнайомець не з’являвся,  а Міхаель завжди був поруч. Він не вимагав від неї негайної відповіді й терпляче чекав, що якогось дня вона таки скаже йому: «Так».  Навчання у виші добігало кінця. Міхаель мусив вертати додому, але він палко бажав повернутися туди з українською дружиною, без котрої не уявляв собі подальшого життя.

Все вирішилось того дня, коли Міхаель попросив Наталю познайомити його з її батьками. Вони  гостювали в селі кілька днів. Міхаель виявився напрочуд хазяйновитим хлопцем  – допомагав батькам поратись на городі та коло хати, полагодив паркан і навіть спробував подоїти корову (звісно, з того нічого не вийшло). Якось після вечері він вийшов з-за столу на середину кімнати, став на коліна й ошелешив Наталиних батьків наперед заготовленою і вишколеною фразою: «Дорогі  мамо і тату, я дуже кохаю вашу доньку і хочу, щоб вона стала моєї дружиною.  Обіцяю бути для неї добрим чоловіком. Прошу – поблагословіть».

При цих словах, на очах у батьків з’явилися сльози. Розчулена мати підійшла до Міхаеля й обійняла його як рідного сина. Батько, кинувши погляд на Наталю, запитав: «А ти, доню, згідна бути йому за дружину?»  І та у відповідь промовила слова, яких Міхаель так довго чекав: «Так, згідна…».  «Тоді ми з мамою благословляємо вас, діти.  І нехай Господь вас поблагословить. Будьте  щасливі».

V.

–         Міхаелю, мені вже час на роботу, відпускай, бо спізнюся на автобус.

–         Може підвезти тебе машиною?

–         Ні, не треба. Погода  чудова. Проїдусь до 17-ї авеню, а там до офісу рукою подати  – пройдусь пішки.

–         Дай слово, що цієї суботи ми вечерятимемо вдвох при свічках у нашому улюбленому ресторанчику.

–         А потім, вдома, ти заспіваєш для мене «Bésame Mucho».

–         Та хоч десять разів!  – він ніжно пригорнув її до себе і поцілував найсолодші у світі вуста. – Скажи, що кохаєш мене.

–         Я кохаю тебе, мій любий тиране – вона випурхнула з його обіймів і, прихопивши свою сумочку, вийшла на вулицю.

Процокотіла підборами  кілька сотень метрів до зупинки на вулиці 15-го вересня. За десять хвилин під’їхав її автобус.  Вона сіла біля вікна і оглядаючи знайомі будівлі та перехожих під час руху автобуса, посміхнулася, пригадуючи ранкову розмову з Міхаелем. Вони вже шістнадцять років у шлюбі, а він щоразу цілує її наче вперше.

Водій  об’явив наступну зупинку – «Східний ринок».  Вона вийшла з автобуса і попрямувала до 17-ї авеню.  Власник невеличкої пекарні, до якої вона часто навідувалась після роботи, стоячи на сходах, привітав її щирою посмішкою, кивнувши головою.  Проходячи повз один із магазинчиків жіночого одягу, вона кинула погляд на вітрину, міркуючи про те, чи не варто придбати щось новеньке для суботнього вечора з чоловіком: «Зрештою, нині лише понеділок, ще є час. Не забути б також купити щось і для нього, може гарну краватку?»  Пригадала, як минулої неділі падре Антоніо після Служби Божої  подякував їм за пожертву на реконструкцію вівтаря і похвалив їхніх дітей за те, що ті щонеділі дуже чемно поводяться в церкві, а надто за шанобливе ставлення до старших парафіян. Мовляв, нинішні підлітки вже не ті, що колись, а їхні пустощі нерідко виходять далеко за межі побожної поведінки.

Міхаель наполягав, щоб вона навчала дітей української мови. Щовечора вони промовляли «Отче наш» і «Вірую» іспанською та українською.  Найцікавіше було спостерігати за розмовою онуків телефоном з їхньою українською бабусею. «Минуло вже шість років, як ми їздили до батьків. Постійно бракує часу. Кілька ночей поспіль сниться наша хата, яблуневий сад, мамині квіти, ставок поруч з лісом. Відчуваю, як пахне сіно.  Хочу побачити  наших лелек, почути спів нашого жайворонка і соловейка»…

Зненацька вона відчула, як хтось рвучко смикнув пасок її сумочки. Вона інстинктивно шарпнула її до себе й обернулась – не випускаючи з руки паска, їй прямо в очі дивився патлатий юнак з перекошеним від жаху обличчям.  Вона щосили стиснула пасок в долоні й потягла  сумку до себе. В якусь мить, не очікуючи наразитися на спротив, незнайомець закляк на місці, не усвідомлюючи, що робити далі. Аж раптом з-за рогу сусіднього  будинку на шаленій швидкості під’їхав мотоцикліст. Порівнявшись з Наталею та незнайомцем (вочевидь, то був його напарник), він вихопив з-за пазухи зброю і майже впритул двічі вистрілив в жінку.  Потім вирвав з її руки сумочку і разом зі своїм компаньйоном  вони щезли на мотоциклі в сусідньому провулку.

Звістка про загибель українки приголомшила багатьох, надто мешканців кварталу, де сталася трагедія. Через кілька днів в одній з місцевих газет з’явилося коротке повідомлення: «Днями трагічно загинула  41- річна Наталя Коваленко, українка, дружина  Міхаеля Ернесто Гарсія, мати двох неповнолітніх дітей.  Покійна була у великій пошані серед знайомих, друзів та співробітників.  За виняткову вроду сусіди лагідно називали її «Барбі».  Жінку впритул розстріляли грабіжники при спробі пограбування.  Після  жорстокого нападу Наталю Коваленко було допроваджено до шпиталю Святої Анни, де вона померла  внаслідок отриманих травм.  Лікарі зробили все можливе.  Поминальну службу відправив настоятель парафії Хреста Господнього падре Антоніо Рамірес Мехія.  Священик звернувся до місцевої влади з настирливою вимогою знайти злочинців і притягти їх до відповідальності. Висловлюємо щирі співчуття родині загиблої. Вічна їй пам’ять».

VI.

Минуло три роки…  В Наталиній кімнаті кожна річ, все, чого торкалася її рука, залишилося на тому ж місці. На журнальному столику стояв її портрет, зроблений за півроку до того злощасного випадку.  Час від часу Міхаель поволі прочиняє двері до кімнати, заходить, сідає в її улюблене крісло поруч вікна, дивиться на її портрет і обводить поглядом кімнату. Вона досі тут. Ось вона сидить перед дзеркалом і розчісує своє розкішне волосся, повертає в його бік чарівну голівку і дарує йому свою незрівнянну посмішку.  Ось вона приміряє вечірню сукню, підходить до нього, своїми найніжнішими руками, наче лебединими  крильми, обіймає його за шию і цілує… Скільки  ще ці, залишені нею назавжди, речі випромінюватимуть її тепло? Для кого ще, окрім нього, вони важитимуть так багато і будуть потрібні, мовби одушевлений спомин про неї?

Хтось сказав, що кожна людина – це цілий світ, який щезає разом з нею. Кожна людина виняткова. Зі смертю людини руйнується зв’язок, який існував між нею й кожною річчю, яку вона брала до рук, котра, хоч і мала почасти, але може розповісти так багато, як от: пасмо дитячого волосся після першого підстригання, медальйон або перстень, отриманий в спадок від матері, срібна бабусина цукерничка, невеличка збірочка поезій з автографом автора, альбом зі старими чорно-білими, подекуди вицвілими родинними світлинами, вітальна листівка, надіслана дідусем, текст котрої написаний  незабутнім начерком з кучериками і буквою «ґ».  Впродовж життя у нас назбируються пачечки, скриньочки, течки та шухляди з усяким «добром», яке іншим видається цілковитим мотлохом, а для нас кожен дріб’язок у ньому випромінює тепло незабутніх споминів, котрі зігрівають наше серце, обпалюють вогнем почуттів та пристрастей, огортають холодом трагедій та випробувань. Але щойно ми відлітаємо у вічність, як усі, невидимі для ока, зв’язки руйнуються. Сиротіють не лише люди, а також речі, які були дорогі серцю тих, кому вони належали. Хто стане їхнім новим власником? Для кого вони важитимуть бодай дещицю того, що важили для їхнього попереднього господаря?  Ймовірно, щось із ціннішого їхній новий власник залишить собі, а іншого невдовзі спекається. Відтак, речі, мов уламки зруйнованого світу, опиняться на узбіччі життя.

VII.

Оглядова екскурсія містом на автобусі та купівля суверенів – єдине, на що вони могли спромогтися за шість годин перебування в Манагуа.  Їхній  корабель зробив вимушену стоянку в місцевому порту через несправність в роботі двигуна. Поки частина команди займалась ремонтом, іншим членам екіпажу дозволили зійти на берег. Для Андрія це вже був третій рейс в якості другого помічника капітана.  Разом із трьома іншими членами команди вони вирішили оглянути місцеві пам’ятки.

–         Хлопці, гайда до довідкового бюро, дізнаємось як тут із туристичними поїздками містом.

–         А може скуштуємо їхнього пива?

–         Пиво зачекає. З усього видно день буде спекотний, так що екскурсія автобусом з кондиціонером якраз те, що нам треба. Залишиться час – трохи пройдемось. Маємо час до восьмої вечора.

–         Цікаво, їхні дівчата красиві?

–         Судячи з конкурсів краси латиноамериканки симпатичні. Але ж не всі. Ми з вами після мандрівок уздовж екватора добре знаємо, що кращих від наших українок не знайдеш.

–         Андрій має рацію. Торік до мого приятеля приїздив товариш зі Штатів, американець. Погостював тут місяць і не хотів вертатися додому.  Казав, що ми найщасливіші чоловіки на світі, бо щодня бачимо таку жіночу красу, яка іншим й не снилася. Йому аж мову віднімало, коли він ходив вулицями міста, а то ж був липень.

Невдовзі в довідковому бюро вони довідались, що неподалік є стоянка екскурсійних автобусів. Як виявилось, один з них, був напівпорожній і за півгодини  мав вирушати в подорож містом. Хлопці розсілися коло вікон і очікували побачити  якусь гарну нікарагуанську панянку за екскурсовода, однак водій  безжально розтрощив їхні сподівання вщент, повідомивши, що автобус оснащено аудіо коментарем  на кількох мовах, з поміж яких є російська.  Вочевидь, у нього в школі була незадовільна оцінка з географії, бо він вважав, що Україна та Росія одне і те ж.  Прийшлось його переконувати, що це не так. Допомогли  приклади з нашими спортсменами – Андрієм Шевченком та братами Кличками.  Таки так, бодай хоч завдяки їм у світі знають про нас щось добре.  Можна було б ще пригадати заслужену капелу бандуристів, творчі колективи імені Вірського та Вірьовки, але, водій, вочевидь, про них нічогісінько не чув. Тому довелось обмежитись спортсменами.

Автобус кружляв вулицями та провулками міста. Час від часу водій пригальмовував, щоб туристи могли краще розгледіти щось цікаве. Жіночий голос в навушниках повідомив, що невдовзі праворуч з’явиться «Східний ринок». Несподівано автобус зупинився. Водій обернувся до українців і почав щось емоційно пояснювати, даючи їм зрозуміти, щоб вони витягли з вух навушники. З його подальшого монологу, Андрій зрозумів, що він зупинив автобус навмисно, – тут неподалік знаходиться 17-та авеню. Але як це стосується їх? Зі слів «muerte de ucraniana» Андрій збагнув, що йдеться про якусь українку, яка, начебто, трагічно загинула тут кілька років тому. «Можливо вона була однією з наших заробітчанок? Скільки їх гинуть щороку по цілому світі…».  Втім, водій називав її сеньйорою і сказав, що вона була шляхетна та шанована пані в місті. Врешті-решт, Андрія це заінтригувало.

–         Хлопці, цей чолов’яга каже, що десь тут кілька років загинула українка – доволі відома в місті особа. Може на півгодини навідаємось на кладовище? З його слів воно неподалік – за чотири квартали звідси, ви як?

–         Не досить, що ти підбив нас на цю поїздку замість пива, а тепер ще й пропонуєш екскурсію кладовищем, ну ти й артист!

–         Ну гаразд, пиво й до пива з моєї кишені, по руках?

–         А в тебе, часом, грошей не забракне? – пожартував Микола, помічник старшого механіка.

–         Грошей досить, якщо забракне – відмовлюсь від купівлі сувенірів.

–         Спіймали тебе на слові.

Андрій, як міг розтлумачив водієві, що їм обов’язково потрібно побувати на кладовищі й покласти квіти до могили своєї землячки. Відхилення від маршруту вони компенсують. Просив його пояснити ситуацію іншим пасажирам. За кілька хвилин справу було залагоджено і вони рушили з місця.

VIII.

Андрієві подобалися непередбачені ситуації та обставини. Вони стимулювали в нього викид адреналіну та змушували бути завжди готовим до труднощів морського життя. Він часто ризикував, але при цьому не втрачав тверезого глузду. У морських походах він не розлучався зі своєю збіркою українських пісень на лазерних дисках, яку підготував на суші сам.

В юності він захоплювався грою на гітарі, кохався в музиці The Beatles, Deep Purple, Pink Floyd, Bee Gees. Навчаючись у виші, зібрав гурт музикантів-однодумців – розважали публіку на дискотеках, брали участь у рок-фестивалях. Щойно Україна здобула незалежність, як у нього на генному рівні прокинулось усвідомлення свого коріння. Невідомий йому досі дивовижний пласт стрілецьких та повстанських пісень збудив у ньому якісь приспані почуття, якесь незбагненне відчуття приналежності до свого народу, його мови, історії та культури. Всередині нього наче клацнув якийсь невидимий перемикач і налаштував усе його єство на українську хвилю. Він просто таки закохався в стрілецьку пісню. Роман Купчинський, який до того ж був його земляком, став його кумиром.  Касети з записами стрілецьких пісень у виконанні гурту «Не журись», неперевершені українські хіти Тараса Петриненка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, тріо Маренич, Квітки Цісик витіснили з його музичної збірки усі англомовні речі.  Щойно Софія Ротару подалася до Росії, як у його очах вона стала мало не зрадницею національних інтересів і світлої пам’яті Володимира Івасюка. Якось під впливом творчості Купчинського він навіть написав короткого вірша:

Хіба не диво ці пісні,

Написані поміж боями,

Як кров лилася ручаями

В одній за одною війні?

Хіба не чари та любов,

Що серце кожне наповняла,

Стрільця і цісаря рівняла,

Вмирала й воскресала знов?

На зустрічах з однокласниками вони співали пісень своєї юності, котрі вже стали шедеврами й увійшли до скарбниці української пісенної спадщини, як от – «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Черемшина», «Пісня про матір», «Гуцулка Ксеня», «Два кольори».

IX.

Коли екскурсійний автобус під’їжджав на стоянку приватного кладовища, Андрій почав розглядати крізь шибку вікна прилеглу до нього територію, прагнучи побачити когось з працівників і знайти неподалік квітковий магазин. Як виявилось, підстав для хвилювання не було – працівник кладовища чемно чергував у невеличкому службовому будиночку поруч з брамою. У нього ж можна було придбати квіти. З допомогою водія автобуса Андрій довідався де знаходиться могила українки.  Чорнобривців у чергового, звісно ж не було, тому довелось обмежитись квітками місцевої флори.

Невелике кладовище мало впорядкований та принадний вигляд. Скрізь були розміщені показники, так що відшукати будь-яку могилу було доволі легко.  Невдовзі вони помітили гробівець зі скульптурою оповитого смутком ангела, який стояв на коліні, обпершись на хрест і схиливши додолу крила. На гробівці був єдиний напис. Вочевидь, на даний час тут більше ніхто не був похований. Підійшовши ближче, вони прочитали ім’я та прізвище на іспанській на українській мовах –  «Тут спочиває Наталя Коваленко 17.03.1967- 2.07.2008. Коханій дружині і дорогій матусі від чоловіка та дітей. Сумуємо і пам’ятаємо». Поруч з написом було фото надзвичайно вродливої усміхненою жінки. Хлопці перехрестились, поклали на гробівець квіти і промовили «Отче наш».

Вдивляючись в обличчя жінки, Андрій заціпенів і не міг повірити власним очам – на нього дивилися ті самі карі очі, від котрих він не міг відвести погляд в автобусі того дня, коли приїздив додому напередодні служби у війську! Скільки разів вони ввижались йому  уві сні!  Він ними марив! Кілька років поспіль він жив надією побачити незнайомку бодай ще раз і вже не втрачати ніколи!  Від несподіванки Андрій втратив мову і побілів, а його товариші, поглянувши на нього, не могли второпати, що з ним коїться…

ЕПІЛОГ

Час вимушеної стоянки українського судна в Манагуа  добіг кінця. Несправність знайшли і ліквідували. Другий помічник капітана Андрій Гнатишин після екскурсії містом поскаржився на погане самопочуття і попросив дозволу побути годину-дві у своїй каюті на самоті. Діставши розкорковану пляшку коньяку, він мовчки наповнив чарку і перехилив її за упокій раби Божої Наталії. Нарешті, через шістнадцять літ, він дізнався її ім’я. Недовідомі шляхи Господні… Потім він  взяв  з полиці диск із записами українських пісень у виконанні тріо Маренич і вставив у свій «Panasonic». Серце краялося від невимовного болю й ліків від нього було годі знайти. Андрій  востаннє кинув погляд на  нікарагуанський берег, який вже перетворився на вузеньку смужечку на горизонті. З гучномовця линула одна з його найулюбленіших пісень…

Як заглянули очі

Мені в серце і душу,

То тепер вже щоночі

Я їх бачити мушу.

Очі, ви чарівно глибокі,

Ви мої одинокі,

Як же я люблю вас…

Тарас Коковський

ДАРУНОК ДО РІЗДВА

Присвячується Хельві М.

І.

Того року за кілька днів до Святвечора випав гарний, лапатий сніг… Люди вже не сподівалися такого дарунка. Тепер справді матимуть «біле Різдво», бо як же, скажіть на милість, Різдво без снігу? Втім, останні роки воно найчастіше так і буває. Доводиться лише у споминах вертати до тих далеких часів свого сільського дитинства, коли на Михайла, зазвичай, вже було біло від снігу, а на Святий вечір й поготів, ще й морозець притискав і під ногами сніг рипів під час ходи. Та що там казати – ото були сніги! Тепер таких нема. Бувало такі кучугури хуртовина намете, що двері до хати неможливо відчинити. А на дорогах що діялось? По обидва боки шосе – снігу було заввишки півтора-два метри після того, як трактор розчищав його. Скільки ж то літ спливло?.. Нині все по-іншому – влітку нестерпна спека, а взимку снігу, як кіт наплакав.

– Подивіться, кого я вам привела? – Ярина зайшла до хати, а за нею з’явилася постать жінки років сімдесяти, ще доволі стрункої постави, з вигляду, як у нас кажуть «з міста». – Ну, впізнали?

– Зачекай, хто ж це може бути? – обізвалась Марія – мати дівчини.

– Та хутчій вже впізнавайте, бо сміятимусь з вас? – при цих словах Ярина почала посміхатись, а через почервонілі від морозу щічки, кожушок та вишиту хустку вона нагадувала молодицю з гоголівської «Ночі перед Різдвом».

– Господи, та не вже то Соломія – наша пані вчителька?

– Ну нарешті!

– Та звідки тут ви взялися, панунцю моя? – господиня схопилася з місця й кинулась назустріч гості. – Прошу, заходьте, роздягайтесь, а ти Яринко приготуй нам чогось теплого, щоб зігріти пані вчительку.

– Вже біжу.

– Може сядете собі отут коло печі? Ще не забули там у місті нашого сільського життя?

– Як можна таке забути, Маріє …

– А чому самі приїхали, без чоловіка?

Гостя на якусь мить замовкла, а згодом зі смутком промовила: – Нема вже мого Миколи, два роки як нема… Сама я тепер…

– Нехай спочиває з Богом. Вибачте, я й не знала. А чому самі? А діти?

– Донька з сім’єю в Києві, син за кордоном, телефонують час від часу. В мене все добре, не турбуйтесь, сусіди привітні – стільки літ мешкаємо поруч.

– Дякувати Богові. А чому так довго не приїздили? Ми вже почали забувати, як ви виглядаєте.

– Чоловік хворів, лежав у лікарні, швидко втомлювався. Весь час мріяв набратися сил і приїхати. Не діждався… А я от наважилася, вирішила не чекати літа, бо й сама вже не при силах. Цими днями виповнюється два роки, як він помер. Хотіла на пам’ять про нього відвідати його батьківщину.

– Прошу, випийте гарячого чаю з варенням – Ярина поставила на стіл горнятка з чаєм, пиріжки з гречкою та картоплею і вишневе варення.

Ці пиріжки – то справжня смакота! Соломія пам’ятала про них ще з часів свого вчителювання в цьому селі. Спечені на дровах, запашні, рум’яні – вони були неперевершені за смаком. До пиріжків, зазвичай, ще пропонували кисле домашнє молоко і сметану. Кілька разів Соломія наважувалась приготувати пиріжки у місті, але вони їй ніколи не вдавались і не були такими смачними, як тут. Їжу, приготовлену в печі на дровах нізащо не зрівняєш з міською «на газі».

– Пригощайтесь, варення наше, дякувати Богові, вишні родять. Дам вам також на дорогу.

– Дуже дякую.

– Та що це я про варення? Давайте про вас. Прошу вас залишитися в нас на Святий вечір і Різдво – повечеряємо разом, підемо до церкви. Спати є де, в хаті тепло.

– Може незручно? Не хочу завдавати вам зайвого клопоту.

– Та який там клопіт! Будьте як вдома! Надворі зима, роботи закінчилися, поговоримо собі, колядок поспіваємо. Ви для нас найкращий дарунок до Різдва!

– Дуже дякую.

– От і добре. – Яринко, приготуй гості ліжко… – А може вам ще щось попоїсти приготувати?

– Ні, не потрібно, дякую. Вибачте, що я отак зненацька, проти ночі… Приїхала поїздом до райцентру перед обідом, а коли дісталася автовокзалу,то виявилось, що наступний автобус до вас тільки о шостій вечора. Ночувати на автовокзалі не насмілилась.

– Борони Боже! Ще що – на вокзалі! Та в нас, подивіться, як вам добре буде!

– А що там з нашою хатою? Як її нові господарі поживають?

– Добре поживають. Господиня теж у школі працює, як ви колись, а чоловік коло землі, мають господарку. От тільки дітей у школі мало, кажуть люди, що можуть закрити, тоді дітям доведеться до сусіднього села за кілька кілометрів діставатись. Добре казати – діставатись, а як? Влітку ще півбіди, а взимку? На шкільний автобус немає палива, а відпустити дітей пішки самих хто нині наважиться.

ІІ.

Слово за словом, розмова затягнулася до пізньої ночі… Пригадували важкі воєнні та повоєнні літа, вчителів, приятелів, друзів, з-поміж яких вже багато хто стали на вічну дорогу, а інших життя закинуло десь далеко від рідного дому. Соломії було добре з цими людьми у їхній теплій, гостинній оселі. Вона сиділа поруч з піччю, накинувши на плечі хустину. Втомлена дорогою, час від часу слухала розповіді господині з заплющеними очима, поринаючи у спомини давніх літ. Її зачіска з сивого волосся, котре вона ніколи не фарбувала в інший колір, щоб виглядати молодшою, її постава, ця незвична хустка, вбрання, розмова – все свідчило про те, що перед вами жінка, інтелігентність і шляхетність котрої є не вдаваною, а цілком природною річчю.

– Що це я вас коло столу тримаю кілька годин, а ви, мабуть, вже хочете відпочити? – вибачаючись за довгу розмову, промовила Марія. – Ходімо спати, а завтра ще наговоримось.

– Так, я б відпочила з дороги.

– Ну от і добре, ваше ліжко вже готове, відпочивайте, на добраніч.

– На добраніч і вам.

ІІІ.

Розтривожена споминами, Соломія, вже лежачи в ліжку, ще довго не могла заснути. Пригадувала, як замолоду приїхала до цього села, як познайомилась з Миколою, котрий теж вчителював – повернувся до рідного села після закінчення педагогічного інституту. Подумки верталася до часів свого дитинства… Зараз вони здавалися їй неймовірно далекими, нереальними, але завжди такими світлими та добрими.

Вона народилась у вчительській сім’ї. Батько був директором школи, мати чудово грала на піаніно. В їхньому домі часто гостювали вчителі місцевої гімназії, лікарі, актори місцевого театрального товариства. Співали українських, польських, німецьких пісень, жартували. До батька постійно звертались за поміччю прості люди. Він ніколи і нікому не відмовляв – тому допомагав грошима, іншому – скласти заяву до суду. Мав при собі невеликий кишеньковий записник, в якому занотовував скільки, кому і коли щось позичив. До свого робочого вбрання і черевиків ставився дуже шанобливо. Ніхто не міг сказати, скільки їм було років. Прийшовши зі школи, він ретельно чистив взуття, а костюм вішав до шафи.

Батько був дуже життєрадісним чоловіком, надзвичайно терплячим до дітей та дорослих – саме ці риси так необхідні справжньому вчителеві. Він навчав школярів математики та фізики, грав на скрипці, гітарі та піаніно.

Малим дівчиськом Соломія вечорами любила сидіти поруч батька, коли він перевіряв домашні завдання школярів. Імена майже всіх дітей у школі вона знала напам’ять, бо часто навідувалась туди з матір’ю. Щойно батько збирався ставити в зошиті учневі оцінку, як Соломія цікавилась, яка це буде оцінка та, нерідко, заступалася за учня, благаючи батька поставити кращу оцінку: «Ну татуню, це такий гарний хлопець, постав йому «4», а не «3». Батько посміхався і ставив «четвірку».

Одного дня до них у гості навідався батьків підлеглий – молодий вчитель. Його вигляд свідчив про те, що він був чимось занепокоєний. Він нервово озирався довкола і якоїсь миті запитав батька: «Пане директоре, якщо ваша ласка, чи не могли б ви продати мені цей абажур? Скільки він коштує?» Йшлося про гарний абажур настільної лампи батька, котру він придбав кілька місяців тому. Дізнавшись ціну, молодий вчитель витягнув гаманця і, відрахувавши потрібну суму, простягнув батькові гроші. Батькове обличчя при цьому випромінювало цілковитий спокій і приховану посмішку. Він наче казав: «Подивимось, що ж він тепер робитиме з моїм абажуром?»

Отримавши абажур, молодий вчитель деякий час ретельно розглядав його з усіх боків, а потім прожогом кинувся до дверей. Відчинивши двері, він прямісінько з порога з усією силою жбурнув абажур на подвір’я, і той розлетівся на друзки. В хаті запанувала мертва тиша, всі здивовано переглядались. І лише батько, як і досі, був цілковито спокійним. Щойно вчитель замкнув двері і повернуся до столу, як батько сказав: «Ну що, друже, стало легше? Йому потрібно було зняти стрес, адже у вчителя така нервова робота».

Де ви нині – найсолодші, найкращі роки мого дитинства! Відлетіли назавжди у вирій і лише зрідка виринаєте у пам’яті якимось незабутнім образом чи словом. Який то був Божий дарунок! Якою батьківською любов’ю, піклуванням та ніжністю були сповнені ці найдорожчі літа! Як мені бракує вас – мої дорогі мамусю і таточку!

IV.

Упродовж наступних днів Соломія відвідала школу, в котрій вчителювала протягом майже двадцяти років, спілкувалась з колегами по роботі, знайомими, батьками дітей, котрих вона навчала. Завітала також до батьківської хати чоловіка, котру після смерті його матері вони продали – навідуватись сюди було надто далеко, а без догляду вона б швидко перетворилась на пустище. А який чудовий тут був колись сад! Теплими літніми вечорами вони любили сидіти тут під кремезною яблунею до опівночі, споглядаючи зоряне небо.

На Святвечір було сніжно і морозно. До Марії приїхали з райцентру старша донька і син з дітьми. Увесь день готували пісні страви до вечері – кутю, калачі, зупу з грибами, капусняк, оселедець, вареники з капустою, варену квасолю, голубці з гречкою, узвар із сушені, смажену цибулю, мариновані огірки, смажену рибу, горіхи, мак. Мак до куті тер господар, а онуки по черзі тримали макітру і облизували макогін. Застелили сіном долівку, а в куті світлиці поставили дідуха.

Біля сьомої години вечора стіл був накритий. Але ж то краса – той святвечірній стіл! Це справжнє диво! Ніде у світі подібної краси не зустрінеш!  Господар запалив свічку й усі  разом промовили молитву… Скуштувавши після господаря куті, сіли вечеряти. Смакували приготовлені страви і хвалили господиню. Невдовзі онуки, що якийсь час сиділи тихо, наче миші, вже гарцювали на долівці, встеленій сіном, і хата наповнилася їхнім галасом та сміхом.

А який же Святвечір без колядок! Одна за одною співали – «Нова радість стала», «Бог предвічний», «У Вифлиємі нині новина», «Небо і земля»…

– Дідусю, а заспівайте оту колядку про перину – обізвався семирічний онук Степан.

– А ти допоможеш?

– Звичайно!

«В місті Вифлиємі сталася новина – то пречиста Діва-мати породила сина.

Як го породила – стала му співати – люляй, люляй, мій синочку, бо я йду вже спати.

Мамо ж моя мамо, зачекай хвилину – най я піду до раю, принесу перину.

Ой сину ж мій сину, та де ти ще годен – ще нема три години, як ти ся народив.

Мамо ж моя, мамо, чому ж я не годен – я сотворив небо й землю, щем ся не народив.

– Заспівайте, будь ласка, мою улюблену колядку – звернулася до присутніх Соломія».

– Яку? – перепитала Ярина.

– Про сорок шостий рік – відповіла мати. – Ти була ще малою, а в ті часи за подібні пісні можна було й за грати потрапити. Он сусідського сина тоді потягли до криміналу – біля клубу після танців заспівав канадійську «Я люблю волю…». Щоправда обійшлося – за хлопця заступився голова сільради, сказав, що той хильнув зайвого і не тямив, що робив.

– Мамо, то ж давайте вже співати про сорок шостий рік.

«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році,

Плач по цілій Україні, плач на кожному кроці.

Посідали вечеряти мати з діточками

Замість мали вечеряти – облилися сльозами.

Посідали вечеряти – діти ся питають:

«Мамо, мамо, де наш тато, чом з нами не вечеряють…»

На очах у Соломії при цих словах з’явилися сльози…  1946 року її батька за доносом одного з недоброзичливців було заарештовано та вислано на 10 літ до Сибіру!  Знову побачила тата вже після смерті Сталіна.  А до того часу вони спілкувались тільки за допомогою листування, і то не відразу, а через два роки після того, як його заарештували.

V.

Господар прислуговував у церкві дяком і після вечері пішов з дітьми на Всенощну. Онуки полягали спати. Марія обійшла кожного з них і перевірила чи хтось з малих бува не розкопався. Поправила ковдри й зібрала все зі столу. Залишила на столі макітру з кутею та калачі.

– Підемо до церкви завтра вранці – промовила до Соломії.

– Дякую вам за цей чудовий вечір, за вашу гостинність, за все…

– Ми вам дякуємо, що були з нами. Ви ж знаєте, як ми вас любимо, стількох дітей у світ вивели! Моя старша донька вас часто згадує.

– Нещодавно мені зателефонувала колишня учениця, і знаєте звідки? З Америки? Не забула. А що мені нині ще потрібно – добре слово і досить.

– І вашого чоловіка пам’ятаємо, славний був чоловік, щирої душі людина, ніколи нікому злого слова не промовив.

VI.

Тієї ночі Соломії приснився батько… Прокинулась о четвертій і до ранку вже не могла заснути. Її не полишало відчуття того, що ця подорож до чоловікового села – остання в її житті. Їй вже сімдесят вісім. Ще рік, два і відважитись на таку далеку дорогу буде надто необачно. Якоїсь миті вона пригадала, як в одному з листів, котрі батько надіслав із Сибіру, він розповів про пригоду, що трапилася з ним напередодні Різдва. Він писав: «Дорогі мої, кохані, хочу поділитися з вами радістю, що цього року я мав чудову нагоду святкувати Різдво! А все – дякуючи доброму конвоїрові, дай Боже йому здоров’я!». Про те, що сталося насправді Соломія довідалась значно пізніше, коли батько був реабілітований і повернувся додому. А сталося ось що…

Разом з іншими ув’язненими батько працював на лісоповалі. Зима того року була люта. Мороз сягав -50С. Чимало в’язнів повідморожували руки та ноги. Однак керівництво табору на мороз не зважало і вимагало виконання плану.

Батько з кількома ув’язненими громадили зрізані стовбури дерев на купу. Не зважаючи на те, що конвоїр був зодягнутий у теплий кожух і валянки, він за кілька годин теж добряче змерз і вирішив розвести вогнище, щоб зігрітися. Не потрібно говорити чим видавалося це вогнище для ув’язнених – найжаданішим джерелом благодаті серед цього зимового сибірського пекла.

Влучивши момент коли конвоїр відійшов від вогнища, батько, присівши коло нього, простягнув свої руки над вогнем. Загіпнотизований полум’ям, котре нагадало йому рідну домівку, він не помітив, як ззаду тихо підкрався конвоїр і з криком: «Ти чєво, падла, нє работаєшь, в карцер захотєл?» щосили вдарив його по руках прикладом автомата.

Того дня батькова робота на лісоповалі скінчилася – конвоїр зламав йому по кілька кісток на кожній руці, так що батько вже працювати не міг і його прийшлося допровадити до табірного шпиталю. А табірний шпиталь, як відомо, був тим місцем, куди хотів потрапити кожен бодай на один день, вимордуваний щоденним знущанням і важкою працею.

Яким треба було бути життєлюбом, скільки треба було мати терпіння, любові до життя і віри, щоб уважати отого ката-конвоїра за благодійника! Батько уважав його саме за такого, адже завдяки йому він потрапив до шпиталю на Різдво, і, лежачи на шпитальнім ліжку, міг насолоджуватися споминами про Різдво, яке він святкував на волі з родиною…

«Ой сумний той святий вечір в сорок шостому році…»

Почало розвиднюватися… Соломія встала з ліжка, зодягнулася. Зайшла до світлиці. Марія вже поралася по господарству. Онуки ще спали… Побачивши Соломію, Марія радісно промовила:

– Христос рождається!

– Славімо Його!

В церкві задзвонили дзвони, сповіщаючи людей про Службу Божу…

4 лютого 2012 року

Тернопіль

І.

Квітневе сонце поволі сходило над небокраєм. Його проміння ще годі було назвати теплим, але воно вже не було зимним. Нещодавно зорана рілля лежала важкими брилами на полі, затягнутому туманом. Андрійко лежав посеред ріллі, обхопивши рученятами коліна, наче хотів зігрітися. Поруч нього, тихенько і жалібно скиглило мале, безпородне песеня… Його скавуління радше нагадувало плач…

ІІ.

– Андрійку, хутко збирайся до школи — гукає мати до малого.

А він би ще спав та спав, та й сон такий гарний приснився нині — наче він стоїть на крутому, скелястому березі моря. Теплий вітер куйовдить його волосся. Ще мить і він злетить угору, в цю незвичайної краси синю височінь і кружлятиме з птахами понад морем!

– Андрійку, агов, вставай! Я їсти готую, йди вмивайся.

Андрійко вилізає з-під ковдри і, протираючи кулачками заспані очі, прямує до кухні. Підходить до миски з водою, яку приготувала мама, торкається води пальцем, потім набирає двома долонями воду і підносить до обличчя — брррр, зимна…

Мамо, а що нині є їсти?

Підсмажу тобі кілька яєць. Є ще трохи квасного молока…

А бараболі можна?

Андрійку, бараболі мало що лишилося, треба якось протягнути до молодої… Тобі ще треба нові мешти купити до школи, бо старі вже геть зовсім зносилися.

Та я ще в тих можу походити, а ви мені з татом ліпше таку забавку купіть, як Василько має…

Що то ще за забавка?

Така на батарейках…

Побачимо…Може тато якусь копійку на другий місяць принесе. Вони в сусідньому селі одному панові з міста хату штукатурять. Хоч би не пив…

Після сніданку Андрійко бере ранець і йде до школи… В їхньому селі школи немає, закрили кілька років тому через відсутність дітей. Найближча школа — за три кілометри, в сусідньому селі. За доброї погоди туди можна дістатися навпростець через поле. Там щороку люди протоптують стежку — не заблукаєш. Дорогою можна побачити багато цікавого. Одного разу прямо перед його носом вигулькнув заєць і чкурнув до лісу, поруч з полем!

Щоденна подорож до школи була для Андрійка захоплюючою мандрівкою. Скільки незвичного можна побачити дорогою влітку! То мишка прошмигне, то сполоханий жайворонок злетить у небо, то величезний джміль сідає з квітки на квітку, шукаючи ласощів.

ІІІ.

Найбільшою мрією Андрійка було – побачити море. Про нього їм розповідала на уроці вчителька Валентина Миронівна. Вона показувала море на великій мапі і розказувала про риб і тварин, які живуть у морі і коло моря. Андрійко слухав її розповіді з відкритим ротом і не зводив з неї очей. Найбільший подив у Андрійка викликала новина про те, що моря мають такі незвичні назви – Жовте, Червоне, Чорне, Мертве… Перед його очима виникали картини моря з усіма відтінками веселки. Він уявляв себе капітаном вітрильника, який, розтинаючи хвилі, пливе то чорним, то жовтим, то синім, то червоним морем, а поруч мчать, радісно вистрибуючи з води, дельфіни. Ці дельфіни такі гарні — завжди посміхаються! Андрійко бачив їх на малюнку в шкільному підручнику.

Валентина Миронівна була його улюбленою вчителькою. Вона цікаво розповідала на уроці, а ще — завжди пригощала Андрійка чимось смачненьким — цукерками, печивом. Насправді вона шкодувала малого. Бачила, що сім’я бідує, що він не має того, що мали інші діти, що нерідко приходить до школи голодний. Якось принесла йому навіть штанці і сорочку. То були речі її сина, який підріс. Вчителька також мала звичку відвідувати родини дітей. Напередодні вона йшла до магазину і купувала гостинці, котрими згодом пригощала учнів. За це інші вчителі називали її “білою вороною”. Власне, відвідування учнів для неї було справою приємною і вона робила це залюбки. “Навчилася” цього від своєї тітки — теж вчительки. Одного разу, коли її, вже вкотре, за відвідування школярів підняли на кпини колеги по роботі, вона подумала: “А може, я дійсно, “ненормальна”? Ось інші цим не переймаються, не цікавляться життям дітей поза школою і їхніми батьками — відбули своє в школі і додому”. Потім, на щастя, це перейшло…

IV.

По закінченню уроків Андрійко з товаришами нерідко бігли до сільського магазину. Хлопці з заможніших родин щось купували “на дорогу” і пригощали його. Часом йому діставався гостинець від когось з дорослих — відвідувачів магазину.

Андрійку, а ходи но сюди, не бійся! – звертається до малого незнайомець у чорному костюмі з білим комірцем коло шиї.

А я і не боюся — озивається хлопчина.

Ти щось їв сьогодні?

Вранці пив чай з хлібом.

Ходи но зі мною, їмость тебе нагодує.

Я вас не знаю, а мама наказувала з незнайомими людьми нікуди не йти…

Вибач, забув відрекомендуватись. Мене звати отець Роман.

А хто така “їмость”?

Це моя дружина. Ходімо, моя хата недалеко звідси.

А де подівся отець Іван?

Поїхав на іншу парафію, а я — сюди.

А у вас діти є?

Так, двоє — хлопчик і дівчинка, я тебе з ними познайомлю.

Помешкання отця Романа було неподалік від церкви.

Спершу зайдемо до церкви, маю дещо забрати.

Андрійкові церква подобалася. Вона нагадувала йому стародавній палац — була зведена з сірого каменю, подібного до того, який він бачив якось на вантажівці.

Зачекай тут, я зараз…

За кілька хвилин священник повернувся з кількома хлібинами…

Візьмеш додому дві буханки… Донесеш?

Донесу — промовив Андрійко.

Тоді ходімо щось перекусимо.

В хаті отця Романа було тепло і затишно. Щойно вони увійшли до хати, як Андрійкові ніздрі залоскотав запах борщу і пампушків. Їм назустріч вибігли двоє отцевих дітей.

Діти, познайомтесь, це — Андрійко, він навчається в нашій школі. В якому ти класі?

Другому — зашарівшись, відповідає малий.

А це Яринка і Михайлик. Покажіть Андрійкові де в нас миють руки і сідайте за стіл — будемо обідати.

За кілька хвилин всі сиділи за столом. Дружина отця Романа поставила перед кожним миску з борщем, а в центрі стола чималеньку купку свіжоспечених пампушків, з котрих Андрійко не зводив очей.

Ну що, помолимось, – промовив отець Роман. При цих словах його дружина, а також Яринка з Михайликом склали руки до молитви. Андрійко зробив те саме.

Господи, Боже, поблагослови цю страву, нам на поживу і Тобі на славу, і будь гостем біля цього столу. Амінь. Ну що, усім смачного.

Після борщу їли варену бараболю зі шкварками і пили смачнючий компот з сушені. Спілкувалися, ділилися новинами. По обіді отцеь Роман знову промовив молитву. Потім він пішов до сусідньої кімнати і повернувся з образком в руці. Простягнув його малому.

Андрійку, хочу дати тобі цей образок. Бачиш, тут є ангел хоронитель і хлопчик з дівчинкою. Хлопчик — це ти. А в тебе є сестричка?

Так, але вона ще маленька, не ходить.

От і добре. Тоді це ваш з сестричкою ангел-хоронитель. Кожна Божа дитина має ангела-хоронителя. Бачиш, який він сильний? Поклади образочок до ранця і візьми оцей хліб додому.

Дякую.

Ну йди з Богом.  Ще побачимось. Тільки нікуди вже не вступай, а просто – додому.

Добре.

Образок, який дав Андрійкові отець Роман, він завжди носив з собою. Дорогою до школи і додому він часто виймав його з потайної кишеньки ранця і розглядав великі крила ангела-хоронителя. “Напевно він літає високо-високо і може долетіти аж до моря” – міркував про себе Андрійко.

А я колись зберуся і дістануся до того моря”.

V.

Того дня Андрійка о третій, як зазвичай, вдома ще не було. Мати почала непокоїтись – “Може десь з хлопцями бавиться? Хоч би не застудився, бо на дворі ще зимно, а в нього тоненька вітрівка…” Малий не з’явився ані о четвертій ані о п’ятій годині… Почало смеркатися… Коло сьомої прийшов з роботи батько.

Іване, малого досі нема зі школи, я переживаю — бідкалася мати.

Та що йому станеться, певно десь на сусідах. –

– Він ще ніколи так допізна не затримувався.

То, значиться, нині затримався. Давай їсти, я голодний.

Чує моє серце, щось недобре. Повечеряй і йди пошукай його.

Та піду…

Відвідини сусідів нічого не дали — малого не було ніде. Сусідський хлопчина повідомив, що бачив його в школі але тільки на двох перших уроках. До самісінького ранку Андрійкова мати не стулила очей…

VI.

Тракторист із сусіднього села розпочав орати фермерське поле вдосвіта. Біля обіду він закінчив орати шмат землі коло лісу і вирішив перепочити. Заглушив двигун і вийшов з кабіни… Цьогорічний квітень був доволі зимним, зимнішим ніж торік. Оглядаючи зоране кілька днів тому поле, він помітив на землі щось незвичне – “Наче хтось плащ загубив? Тут же, зазвичай, люди протоптують стежку…”. Підійшовши ближче, він закляк на місці. “Плащем” виявилось дитинча, що лежало на землі, обійнявши коліна рученятами. Поруч нього лежало мале собача і скиглило. Не вірячи очам, він нахилився до малого і торкнувся його щоки — була ще тепла. Ошелешений побаченим, він розгубився і не знав, що робити. Потім щосили побіг до трактора і на максимальній швидкості помчав до села.

VII.

Андрійко вже не відчував холоду… Якоїсь миті йому стало тепло, затишно і спокійно… Йому здавалося, що він лежить на піщаному березі моря і теплі морські хвилі накочуються на нього… Згодом він почув шум величезних крил і побачив, як над ним нахилився ангел-хоронитель. Він посміхнувся Андрійкові, а потім промовив: “Ну що, полетіли? Он туди, понад ті скелі, понад синє море!…”

ЕПІЛОГ

Помилка тракториста виявилася фатальною… Замість того, щоб надати дитині невідкладну допомогу, він вирушив до села, – кликати на поміч людей. Години вистачило якраз для того, щоб дитина померла від переохолодження…

25 листопада 2010 року

Тернопіль

Дмитро  Федорчак вмер наглою смертю посеред літа, залишивши вдову з двома дітьми. Власне, залишати цей світ так рано, – а йому минуло лише 55 років, – він і гадки не мав.  Крутився, як білка в колесі, щось планував, мріяв довести до пуття клаптик землі в садово-городньому кооперативі… Після п’ятдесяти його дедалі більше тягнуло до роботи на землі – так воно завше буває з тими, хто народився і виріс в селі, а потім, в силу життєвих обставин, став мешканцем міста. Отих шість «сотиків» довгоочікуваної «дачі» Дмитро з дружиною перетворили на справжню оазу благодаті. Чого тільки в них там не росло! Смородина, малина, полуниця, кизил, яблуні, груші, черешні, виноград, обліпиха, персики, калина, огірки, картопля, помідори, капуста, виноград, не кажучи вже про цибулю, квасок, моркву, буряк, петрушку, шпинат, салат, ревінь… До цього ще треба додати з десяток різних сортів квіток, запашну м’яту, мелісу, рум’янок… Уявили собі отой «райський куточок»?

Дмитрова дружина мала такі руки, що щоби не посадила – все зійде і виросте. Ви гадаєте, що досить лише купити насіння чи саджанець, і на тому кінець? Як би не так! Треба до того ще додати тепла свого серця і любові – до землі, до тієї зеленини, що садиш, до кожного саджанця.

У голодні дев’яності нерідко траплялося так, що «добрі люди» допомагали «дачникам» збирати врожай, а чого гіршого – викопували щойно посаджені саджанці і перепродували. Федорчакам нашкодили кілька разів. Вони сумували, побивалися, а потім на місці поцуплених саджанців садили інші… Згодом якось все вляглося, саджанці таки стали деревами, а потім зародили на славу.

За кілька років Федорчаки звели на «дачі» невеликий будиночок. Під час будівництва до Дмитра отак потихенько «приклеївся» сусід через межу – «доктор». Що тільки Дмитро привозив собі на будову – то відразу й сусідові те саме. Звісно, воно було за гроші, але Дмитро мав чимало приятелів і діставав щось дешевше, а «доктору» це якраз «підходило». У «доктора» на будові нерідко працювали його «слабі», себто пацієнти. Знаєте, як воно буває – комусь треба лікарняний листок відкрити, інший «віддячується» за лікування, третій старається «наперед»…

Таки не довелося Дмитрові Федорчаку потішитись дачним будиночком і садком… Одного дня він прийшов з роботи втомлений… В грудях щось пекло… Думав, що до ранку минеться.  Випив корвалолу і положився спати… Тієї ночі його земний шлях добіг кінця…

Скільки то клопоту стається родині, коли хтось вмирає наглою смертю! Особливо, якщо це господар, батько… А ще, коли не встиг довести все до ладу і не повідомив домашнім де і що є…  Нашим людям таки треба вчитися в тих капіталістів. У них складають заповіт задовго до смерті, а не тоді, як ти вже «лежиш на витягненню» і не можеш слова сказати… Та і чого того заповіту боятися? Приміром, склав його в сорок літ, а потім можеш переписати… Але хіба людина про те думає? Хіба вона знає, коли стане перед Богом? Тому треба бути весь час готовим до цього, не боятися і жити собі далі скільки Бог пішле.

Данка Федорчак прийшла до себе аж через місяць після чоловікового похорону. Вона була за ним як за стіною. Дмитро завше телефонував їй, коли кудись їхав по роботі.  Нераз приїде пізно, зайде до хати, витягне з кишені цукерка, дасть дружині і так усміхнеться, що тільки спробуй на нього гніватися – нічого не вийде.

Зі смертю Дмитра все Данчине життя змінилося. Вона й гадки не мала, де і за що треба платити, ніколи не відвідувала з квитанціями ощадкаси, до магазину за продуктами ходила зрідка. Тепер треба було вчитися всього, як малій дитині. А ще «на руках» двоє незаміжніх доньок і незавершений дачний будиночок… Але як то воно є в житті? Колись так само залишилася без чоловіка з двома малолітніми доньками її мама… Щойно закінчилася друга світова війна. Довкола біда і злидні. Батька заарештували…Ніхто не знав де він і що з ним… Найстрашнішими були ночі… Данчина мама ставала коло вікна, що виходило на цвинтар, і голосила: «Мамо, тату, заберіть мене до себе, бо я вже не можу!» Данка з молодшою сестрою ховалися з головою під ковдру і тремтіли від страху.

Усе, що їй залишилося – спогади… Вона наче жила не теперішнім, а минулим.  Спогади змінювали один одного. Вона трималася за них, як за рятівну соломину і боялася забути бодай що-небудь… Щоразу, проходячи повз школу,  – а їхній будинок був якраз неподалік школи,  – вона пригадувала, як вони з Дмитром, схвильовані, стояли на шкільному подвір’ї серед інших батьків, школярів і вчителів коли молодша донька пішла в перший клас… Вчительки підходили до зніяковілих і розгублених «першачків» і забирали «своїх». Дмитро уважно спостерігав за всім і коментував: «Данцю, ну хіба то вчителька? Поглянь тільки, яка в неї коротка спідниця? А намальована? Як актриса театру перед виставою!». Коли підійшла вчителька до «їхнього» класу, Дмитро здихнув з полегшенням: «Ну, дякувати Богові, що «нашим» дітям справжня вчителька дісталася!» Вчителька – Мирослава Степанівна, справді вирізнялася серед інших вчителів – і вбранням і зачіскою, –  усім. Вона чимось нагадувала Дмитрові старих сільських вчителів…

Однієї суботи Данці зателефонував сусід по «дачі» – «доктор». Довго м’явся, висловлював співчуття з приводу смерті Дмитра, а потім, начеб то вибачаючись, «видусив» з себе:

–         Перепрошую, пані Богдано, ви ще не заглядали до чоловікового гаража на роботі?

–         Та якось руки не доходять… А в чім річ?

–         Знаєте, там є дещо моє, на будову, хотів би забрати?

–         Дмитро мені нічого не казав про це?

–         Певно не встиг…То, може б ми якось туди під’їхали?

–         Мені треба розібратись спершу самій… Зателефонуйте за тиждень.

–         Добре, але не «тягніть» з цим, бо на дворі погода, а в мене майстри на «дачі».

–         Гаразд…

Розмова з сусідом ошелешила Данку і занепокоїла водночас. «І чому мені Дмитро нічого не розповів про отой гараж і те, що там є? Тепер спробуй розберися…» За кілька днів вона навідалася на колишню Дмитрову роботу. Попросила показати їй його гараж і вміст…Там була купа всякої всячини – шини до автомобіля, ринви, дошки, кілька драбин, сантехніка. Повернувшись додому, вона вийняла з шафи чоловікову теку з документами і ретельно все переглянула. На численних клаптиках паперу були якісь помітки і розрахунки витрат будівельних матеріалів, ескізи дачного будиночку. Однак детального списку матеріалів і що кому належить, вона не знайшла.  Довелось «довіритися» «докторові»… Він приїхав мікроавтобусом і  поділив все «по братньому». Чимало з того, що знаходилося в гаражі, було «по парі», а на інше «доктор» показував пальцем і казав: «Це моє…» Серед іншого там була висока драбина, про яку Данка чула від чоловіка, але не мала де її подіти… «Доктор» люб’язно запропонував поставити її «на зберігання» до його гаража на «дачі» – щоб не вкрали.

Настала осінь, за нею зима… В січні Данка якось навідалася на «дачу», щоб оглянути господарство… На лихо – вхідні двері будиночка були розбиті. Щоправда, красти не було що, але клопіт таки був. Треба було шукати майстра, щоб полагодив двері… Якось з Божою поміччю це залагодилося. Тоді Данка написала великими літерами звернення до крадіїв і прикріпила його коло вхідних дверей – «Хлопці!Побійтеся Бога і не кривдіть бідну вдову. В хаті нічого нема!».  Коли за місяць вона приїхала на «дачу» ще раз – двері були на місці, натомість на них було видряпано цвяхом напис – «Ми нічого не брали».

Минав рік за роком… Горіх біля будиночка вигнався вище даху і вперше зародив. Кущі і дерева обступили його з усіх боків, наче вартові. Виноград розрісся і потребував підпори. А сливка, що росла поруч з малиною, коло межі, всохла.  Черешні рясно зароджували щороку, але скуштувати їх було годі – щойно ягоди поспівали, як птаство видзьобувало їх дощенту. Данка шкодувала Божі створіння. Щоразу, приїжджаючи на «дачу», брала з собою щось для тамтешніх, забутих усіма песиків чи котиків, які або оселялись тут або доживали віку, привезені і покинуті господарями напризволяще – набридли. Данка мала добре, співчутливе серце…

Як вона втішилась, коли вперше зародив горіх! Його садив Дмитро… Гарні, міцні стовбури горіха підіймались високо догори.  Щоб дістатись до горішків, потрібна була драбина. Данка пригадала, що кілька років тому чоловікову драбину взяв «на зберігання» сусід – «доктор».  Зателефонувала до нього…

–         Ало, пане Кириле, це Данка, сусідка по «дачі».

–         Слухаю…

–         Я той, хотіла взяти свою драбину, ту що ви кілька років тому поставили до свого гаража…

–         Яку таку драбину?

–         ….Ну ту, високу…

–         Нема в мене ніякої чужої драбини окрім моєї…

–         Та ми ж разом ставили її до вас…

–         Ні, ви певно, помилились…

Вона поставила слухавку і не знала, що й сказати… Вона ще при тверезому глузді і добре пам’ятає про драбину… Але ж сусід… Хто б міг подумати. Потім пригадала, як колись покійний чоловік довго не міг заспокоїтись, відвідавши «доктора» вдома. Зайшовши до його помешкання, Дмитро побачив у коридорі силу силенну різних пакунків з ліками… Збагнув – «То он як він гроші заробляє!…» З того часу Дмитро спілкувався з «доктором» якомога рідше… Хитрунів і брудних на руку він не любив.

Яким же було здивування Данки, коли за кілька днів після розмови з «доктором» він зателефонував до неї…

–         Пані Богдана?

–         Так…

–         Це Кирило…

–         Слухаю…

–         Знаєте, я вашу драбину знайшов – була прикидана дошками в гаражі… Можете взяти будь-коли…

–         Добре…

«Невже у нього пробудилася совість?» – подумала Данка… Як би то не було, добре, що драбина таки знайшлася… Але історія з драбиною мала продовження. Зірвавши горішки і яблука, Данка попросила «доктора» знову «притулити» в себе її драбину. Жаль було залишати її на дворі під будиночком – можуть поцупити. То ж її знову віднесли до «докторового» гаража. Аж тут «доктора» просвітило…

–         Пані Богдано, знаєте я таки пригадав…

–         Що саме?

–         Звідки взялася оця драбина…

–         І звідки? Мій чоловік змайстрував, він сам мені казав про це…

–         Так то воно так, але не зовсім так.

–         Як це не так?

–         Ваш чоловік замовив цю драбину одному майстрові, а я дав йому за роботу спирту…  То, виходить, вона моя…

«Ну й хитрун!» подумала Данка. «І спробуй йому заперечити? Ач, як він хитромудро все придумав. Та нехай залишить собі ту драбину, щоб йому грець…»

Біда, як то кажуть, сама не ходить… То ж невдовзі на Данку чекало ще одне «випробування». Сусід по «дачі» з іншого боку здійняв ґвалт, мовляв, її горіх кидає тінь на його город і в нього не родить картопля.  Щоправда, у нього не було жодного деревця на городі. Данка вислуховувала його нарікання і мовчала. Вона не могла навіть думати про те, що Дмитрів горіх треба зрізати!  А сусід, щойно побачивши її, буркотів про горіх і наполягав на тому, що його треба конче викорчувати. І таки добився свого… Нерви в Данки не витримали… Аби не слухати далі сусідового ниття, вона була згідна на все – нехай робить, що хоче… За бідну вдову не було кому заступитися… Вона з болем погодилася на «знищення» горіха, за умови, якщо сусід зробить це сам, а заодно зріже оту її засохлу сливку… Хіба вона могла дати собі з цим раду зі своїми доньками?

За тиждень, коли Данка поралася на городі, під’їхав сусідський «уазик». Сусід гонорово підійшов до неї з бензопилою в руках і вичавив:

–         Останній день горіха настав. Що там ще, крім нього, треба зрізати?

–         Онту засохлу сливку біля малини, –  знічено промовила Данка.

–         Зараз ми зі шваґром миттю з ними впораємось.

З виглядом тріумфатора, сусід пішов з бензопилою до сливки… За ним слухняно почалапав шваґер.  Разом вони заходилися примірятися коло засохлого стовбура.

Данка  мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. Сухого дерева їй, звісно, не було жаль. А от на те, як різатимуть її красеня горіха, дивитися не хотіла… Сусід нервово підрізав стовбур сливки з боків, а шваґер топтався довкола, щоб згодом спрямувати його в потрібний бік. Раптом тишу розірвав несамовитий крик. Данка підбігла до чоловіків і застала таку «картину» – сусід стояв з блідим і перекошеним лицем, а поруч нього стогнав на землі шваґер – з його ноги юшила кров, а штанку нижче коліна було цілком пошматовано. Невідомо яким чином пила «зіскочила» і зачепила шваґрові ногу. Рана виявилась доволі глибокою, але кістка залишилась неушкодженою. Данка кинулась до будиночка за «зеленкою» і бинтом. На цьому шваґрова робота скінчилася… Натомість сусід кипів від люті і мерщій побіг до горіха. Він знервовано підпилював стовбур дерева і обдирав бензопилою кору довкола.

–         Я тобі зараз покажу… Ти мені за місяць сам всохнеш…

Стан шваґра потребував термінової шпиталізації, тому «лісоруби» невдовзі забралися геть, навіть не попрощавшись… Розгублена Данка сиділа під будиночком і плакала… Працювати далі не мала сили… Зібрала речі і вирушила до залізничної станції, що в сусідньому селі. Тієї ночі вона майже не стулила очей… Серце краялося від болю через понівечений горіх. А ще переймалася станом здоров’я покаліченого чоловіка… Під ранок, знесилена, вона заснула. Їй приснився усміхнений і веселий Дмитро посеред їхнього саду, в старому кашкеті «на бік». Він ніжно дивився на неї, неначе хотів щось сказати. Потім обернувся і поволі пішов, а згодом його постать щезла за деревами…

Вона прокинулась біля одинадцятої ранку… Подумки поверталась до побаченого уві сні… Потім поглянула на портрет Дмитра на стіні навпроти і її очі наповнилися слізьми – «Може то сам Дмитро приходив, щоб заступитися за свої дерева?»

Крізь фіранку пробивалося сонячне проміння… На гілочці орхідеї за ніч розцвіли ще кілька квіток – і вродиться ж таке чудо!…

18 листопада 2010 року

Тернопіль

З Василем Пелехатим сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх… Перше, що спало йому на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?” Відповіді на ці питання він не знаходив…
Василь був чоловік господарський і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Василь не почувався щасливим, коли подвір’я його хати не було заметеним. Уночі його не чіплявся сон, якщо на кухні залишалися брудні миски і баняки, або на ганку було порозкидане взуття.
У свої 65 літ, Василь Пелехатий почав забуватися.  Звісно, в такому віці людська пам’ять вже не та, що колись. А ще — очі… Читати без окулярів Василь не міг, часом залишав їх вдома і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох піджаків, які носив по черзі — один на щодень, інший — на  неділю. Той, що на неділю був “не наш” – його вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка і поїхала до сестри, котра опинилася в Штатах після війни, і залишилася там.
Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з “американськими” хустками, сведрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо в ті часи це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”.  За десять років поставив нову хату.
Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона ще турбувалася, — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу вона присилала Василеві гроші на догляд за могилами і просила його вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “зекономлені” кошти поставив пам’ятник на могилі своєї дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку.  Власне, пам’ятник був, як кажуть “на двох”. Під Василевим портретом була лише дата його народження. Василь на портреті був в улюбленому, чорному капелюсі “на бік”. Місце для останнього спочинку він вибрав зі смаком — поруч знаходилася символічна могила січових стрільців з синьо-жовтим стягом і хрестом на верхівці.
Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американський піджак “на неділю” і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам’ятник.
Цього року, за місяць до Великодних свят, Василь отримав листа від цьотки Сабінки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші і просила племінника придбати на них у місті гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоб було все “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй “знимки”.
Невдовзі поштарка принесла Василеві повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня він отримав на пошті сімсот гривень. Дорогою додому думав, що на ці гроші можна було б жити два місяці. Його місячна пенсія була приблизно така ж, як переказ. Вдома Василь поставив гроші до поделка з документами і сховав у шафі. Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про Сабінчині гроші і квітки.  Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч він і розумів, що гроші належать не йому і він тільки виконує її прохання. Але “хробак” всередині все одно мучив Василя.
За тиждень до Великодних свят Василеві спало на думку, як саме можна догодити тітці Сабінці і зекономити, вислані нею гроші. Вдома він мав два невикористаних торік букети штучних квітів, які планував поставити на могилах бабці і діда. Йшли дощі, потім почалися городи і Василь відклав поїздку на могилу до бабці і діда у сусідній район.
На “чистий” Четвер він взяв минулорічні квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би то краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Біля могили Сабінчиних батьків Василь трохи постояв, перехрестився і прочитав “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив “в ногах” і “в голові”, по боках… Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади — виглядали кепсько.   Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря назад додому. Та й люди розпитуватимуть що до чого… Врешті-решт, він заспокоїв сумління думкою про те, що “не так вже й зле” і вирушив додому.
Тієї ночі він спав погано… І борщ на вечерю вдався смачний, і  футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте Василь довго не міг заснути.
Вранці він прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені… Василь встав з ліжка і вийшов на подвір’я. “На свята буде файна погода”  – промайнуло в його голові. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і кролів і пішов до хати. Поголився і зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Знайшов її в кухні на столі. Пішов за окулярами… Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в піджаку” – подумав Василь і рушив до шафи. В кишені піджака “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових не було. Їх також не було в кишенях “американського” піджака “на неділю”.  Обнишпорив все в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно я забув їх вчора в магазині, коли ходив за хлібом” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі?” Мерщій рушив туди. Обдивився все довкола могили, але окулярів не знайшов – “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей…”.
Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О дев’ятій тридцять Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюх і вернувся по нього до кімнати. Капелюха на столі не було.  Василь завжди клав його стіл… Власне, капелюха не було ніде. Такого “розбалансування” порядку Василь не очікував.  Спершу окуляри, потім капелюх! “Що за кара Божа?” – крутилося в його голові. Прийшлося йти до магазину в старім капелюсі.  З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла коло одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.
-Доброго дня, вуйку Василю, що, ще щось забули купити до великодного кошика? Хліб вчорашній…
-Та я не за хлібом.
-Пиво є львівське і чернігівське…
-Та я не за пивом…
-То за чим? Може за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”…
-Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?
-Ходімо подивимося… Але я нічого не бачила вчора ввечері, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.
-Так собі гадаю…
Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер попробуй дізнайся…” – думав про себе Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? Зле, дуже зле…”.  Дорогою зайшов до сусіда Миколи  – хотів комусь розповісти про свою “біду”.  Миколи, на жаль, не було вдома. Спантеличений, Василь поплентався до своєї хати.  Деякий час сидів на лавці під хатою і обмірковував те, що сталося. “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час приготувати кошик… І то треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?” – крутилося в голові.
Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку він фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. Закип’ятив воду і кинув лушпиння. Стояв коло газової плити і мовчки повертав яйця дерев’яною ложкою, щоб мали гарний колір. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Коли великодний кошик був готовий, він пішов переодягатися до церкви. Одягнув вишиту сорочку — пам’ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Потім взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий… Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково… Аж тут в його голові промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав перебирати Божі заповіді і свої гріхи за останній час. Раптом як протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував з квітками — от і маєш. Хотів зекономити Сабінчині гроші — то ж “зекономив”.  Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто”. Він прибавив ходу і поспішив до церкви. Думав – “Зараз поставлю свічку і покаюся. А то чого доброго ще свиня здохне і кролі на чумку заслабнуть?”.  Під церквою вже зібралося кілька десятків людей.
-Слава Ісусу Христу!
-Слава навіки! Куди то ти, Василю, так поспішаєш?
-Та хочу свічку за своїх поставити, а отець вже є?
-Готується до Служби Божої.
Перед дверима церкви Василь перехрестився і зайшов до середини. Поклав десять гривень до скриньки при вході і взяв кілька свічечок. Запалив їх коло образа “Останнього суду” і почав молитися: “Господи, помилуй мене грішного. Зізнаюся, що на самий Страсний тиждень, зробив зле, а може ще й до того? Лукавий поплутав… Спокусився чужими грошима… Боже, не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і кролів від загибелі… Обіцяю більше не брати чужого. Амінь”.
Отець Іван посвячував паски на дворі коло церкви. Наблизившись з    кропилом до Василя, подав йому знак, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священник пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи у руці пакунок, і кликнув Василя.
-Василю, ти часом не забув щось вчора, коли приходив до плащаниці?
-Та ніби ні…
-Ану подумай… То не твій капелюх?
При цих словах священник витягнув з пакунка капелюх і Василь відразу впізнав його. То був його парадовий чорний фетровий капелюх…
-Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.
-Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.
-Ну то я піду?
-Не спізнися тільки на Всенощну…
-Та ні, чого б то я спізнився.
Василеві трохи відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”.
Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.
-А я на тебе чекаю… – обізвався сусід.
-Та ще ніби зарано святкувати?
-Та я не про те… Ти нічого не загубив?
-Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.
-Що?
-Капелюха.
-А окуляри?
-Направду, ще й окуляри загубив, так…
-Пиво поставиш?
-За що?
-А це не твої окуляри? – сусід посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.
-А ти де їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!
-Ти минулого тижня на пошті був?
-Ну, був.
-От і маєш! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще — твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!
Вечір видався напрочуд гарний і теплий… Виснажений від пережитого протягом дня але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо… Рудий кіт Мацько примостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів знайому “колискову”. Василь запхав руку до кишені піджака, щоб ще раз переконатися, що окуляри на місці. Потім поправив капелюха на голові і зітхнув з полегшенням — все на місці…
До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати не лише про загублені окуляри і капелюх, а й про повсякденні справи – ”Після свят треба посадити картоплю, відремонтувати паркан від сусіда…  Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки… Завтра поставлю в церкві свічки за здоров’я отця  Івана і сусіда Миколи…”  До Всенощної залишалося дві години…
2 липня 2010 року

Наступна сторінка »