Милуватися можна природою,
Краєвидами досі незнаними,
А не тільки своєю вродою,
Не лише собою, “коханими” 🙂 

Почувши сміх дитячий у дворі,
Котрий бринить немов ручай весняний,
Умить збагнеш – як швидко догорів
Життя земного каганець глиняний.

Усе минеться й в Лету кане,
Чоло хреститиме рука,
Лише той біль не перестане,
Що більш немає Сліпака…
Нечистим помислом чи ділом
Святої справи не зневаж,
Бо ще свіча не догоріла…
Маестро! Зараз вихід ваш!

До того ж смерть – ще й руйнівник ілюзій,
Котрими кожен тішився і жив –
Покійних не згадають “любі друзі”,
А тільки ті, хто справді їх любив…
Хоч ми собі й плекаємо надії
Про вервицю жалоби і квітки –
Минає час…Він шкодувать не вміє,
І одиноко миготять свічки…

Ні-ні, це все не випадково,
Що нас стосується обох,
Бо на початку було Слово,
Бо все в житті провадить Бог.

В лицемірством прикрашених учтах
Боже ймення не згадуйте всує,
Ні себе, ані Бога не мучте
Тим, що вам аж ніяк не пасує…

Світ анітрохи не змінився,
І люди в ньому ті ж самі.
Христос для того народився,
Щоб кожен з нас спастися міг.