“Усі ми, як листки вербові, на темній і сумній воді…” (З пісні)

***DSC_6630 [HDTV (720)]
Кораблики вербові
На воді
кружляли
Веселим табунцем,
Бавлячись
З вітерцем,
Тішились,
Наче малі діти,
Що нарешті
на волі!,
Мчали навипередки
Приспаним ставком у парку,
І мріяли
про море…
Та за якусь мить
Усі вони опинились
В тенетах
Затонулих нещодавно
Вітрильників,
човників, галер,
А під ними,
На дні,
У тихій осінній воді
Вербовим  листочкам
Снилося літо
І мамині колисанки…

7 листопада 2014 року

***обійми2
Коли
серце крається
від болю,
неспокою і печалі –
найкращі ліки –
то твої обійми,
тепло і ніжність
твоїх
лебединих рук…
………………….
В зажурі стояв
перед віконцем
аптекаря –
який жаль,
що у нього
немає ліків
під назвою
«обійми коханої»…

7 листопада 2014 року

1листопадаЛистопадові свічі
на гробах
горітимуть всю ніч
до небокраю,
втішатимуть живих
блаженством раю –
прочан
із молитвами на губах..

1 листопада 2014 року

***2010 022 [1280x768]
Так рано випав
цього року сніг –
Комусь на радість,
а мені на смуток…
Я пригадав, як ти
його чекала
Торік, коли до ліжка
вже прикута
Душею й серцем
линула туди,
Де сосни у весільне
зодягнулись.
А ти собі вбрання
приготувала,
Щоб з ними вже
назавжди попрощатись…
Той перший сніг,
так сталось, – був останнім
твоїм бажанням,
в зимних вже долонях
Ти грудку снігу,
наче скарб тримала,
І так вустами
жадібно припала
До неї й довго
тамувала спрагу,
А ми крізь сльози
тішились з тобою,
І були ладні
прихилити небо,
Щоб ти, бодай ще раз
нам посміхнулась…
…………………………………………….
Зима так м’яко
стелить пеленами,
І стежку замітає
поміж нами…

24 жовтня 2014 року

***DSC_6080 [HDTV (720)]

Ліків шукаєш
Від смутку
Й неспокою
Досі? –
Осінь!

Серце й душа
Доторкнутись
До вічного
Просять? –
Осінь!

Втрату і біль
Приховати
Від себе
Не в змозі? –
Осінь!

Рим і натхнення
Ніщо вже
Давно
Не приносить? –
Осінь!

Музика дивна
Краси
У багатоголоссі –
Осінь!

11 жовтня, 2014 р.

***
В нас є підстави не любить Росію
До скону, до нестями, до гріха,
І це вона в нас виплекала мрію –
Те зло, котре вона довкола сіє
До неї, все, повернеться нехай!

Бодай ні сну не знає, ні спокою
За те, що захлиналась від брехні
Й оскаженіло вела за собою
Зомбованих війною світовою
На запах крові доньок і синів.

У поміч сили пекла закликала,
Не мала ні жалю, ні каяття,
Підносила тиранам п’єдестали,
І тим себе, лукава, прирікала
На Божий гнів, на кару й забуття.

І ти, імперський, «обраний» народе
Неначе Каїн гріх свій понесеш,
За те, що ти вождям кривавим оди,
Мучителям, убивцям на догоду
Складав і їх звеличував без меж.

Та кожен з них – від давнини й донині
Вважав тебе за стадо баранів,
Не Богові молитись, а людині,
Вклонятися мерцеві в домовині
Навчав, удаючись до стусанів.

Ти іншим буть не вмієш і не хочеш,
Та доведеться все одно тобі
Нарешті правді подивитись в очі,
І на суді стоять за кожен злочин,
За сльози, за наругу і за біль.

2 серпня 2014

Присвята нашим хлопцям на східному фронтівишивка

***
А я тебе, мій синочку,
В люльці колисала,
Щоби колись твої очка
Дівка цілувала.

Цілувала і казала,
Що дякує мамі,
Що їй легеня вродила
З чорними бровами.

Чорні брови, карі очі,
Ще й вуста червоні,
Не для того тя родила,
Щоб ти був на войні.

Налетіли чорні круки,
Зачали кричати,
Забирают мі синочка
Мого у солдати.

Забирают у солдати:
Ой, сину ж мій сину!
Мушу, мамцю, боронити
Неньку Україну.

Прощавайте сині гори
І широкі доли,
Може вас вже не побачу
Я більше ніколи.

Ой, вертайся, мій синочку
З далекого краю,
Я для тебе вишиванку
На весілля маю.

А у тої вишиванки
Нитки жовто-сині,
Як те поле, і те небо
В нашій Україні.

А то тая вишиванка
До вінця ставати,
А не тобі, молодому,
У землю лягати.

Бо я тебе, мій синочку,
Не на те родила,
Щоби тебе десь у полі,
Зла куля забила.

Повертайся, мій соколе,
До Бога ся молю:
Бережи мені синочка,
Дай Вкраїні волю!

29 липня 2014р.

***
Ви вкрали в нас історію про Русь –
Кочівники, ординці і монголи!
Я в очі вам сказати не боюсь –
Братами ви не були нам ніколи,
Плекали завжди думку про одне –
Як би зі світу звести Україну,
І підло, методично, день за днем
Вбивали нас, стріляючи у спину.
Хотіли мову нашу розіп’ять,
Що вас колись, немитих, просвітила,
Навчила вас читати і писать.
О, краще б ти у болотах сиділа
Росіє! – мо’ й не скоїла біди
Нікому із племен довкола себе,
Та ти не вилізала із Орди,
І накликала Божий гнів із неба!
Країно Моксель! Нащо ми тебе
Із гною і темряви підносили,
Коли ти була ще «ні ме, ні бе»
Й просвітництву пручалася щосили!
Бо, врешті-решт, на ноги ти сп’ялась
І карою зробилася для світу.
«Святе» для тебе – тільки цар і власть,
Що ти за них уб’єш і власні діти.
Ні! ти таки не втямила урок
І підійшла до прірви надто близько,
Лишилося зробити тільки крок –
Пустелею ти станеш й пасовиськом…
Це все вже було! Царства всі земні
Розпалися на попіл і на порох…
А поки що – не брат ти нам, о ні! –
Ти найлютіший нам у світі ворог!

28 липня 2014 року

*цвіт**
Тепер я знаю – серце не старіє,
Воно таке ж – у двадцять й шістдесят,
У нім такі ж і почуття, і мрії,
Як і колись, – багато літ назад…
Будемо серцем завжди молоді,
Воно так само тішиться і плаче,
Як в юності, як вперше, як тоді
Коли усе лиш пізнавав неначе…

26 липня 2014

***АТО
Ми тут щодня під «Градом» і вогнем,
Ангелик біля серця – від дітей,
Він вже два тижні береже мене,
І берегтиме, сподіваюсь ще…
Ти не хвилюйся, мамо, – ми живі,
Ми ще з тобою довго проживем,
У нас ще справ багато на землі
І купа нерозв’язаних проблем.
А вдома як? надіюсь – все гаразд,
Поспіли, певно, яблука в саду?
Ви там моліться, дорогі, за нас,
Я скоро…Я повернуся…Прийду…

24 липня 2014