Збірка новел “Цвіт споришу”

Три томи роману дружини Лесі”Благословен, хто йде..” про часи ранньої Християнської Церкви та мою книжку новел “Цвіт споришу” можна придбати через мережу книгарень “Навчальна книга-Богдан”
* Роман “Благословен, хто йде…” (1-3тт).
* Збірка новел “Цвіт споришу”

 

ЛЮБОВ ДО ПРИХОДНІВ АБО ІДЕНТИФІКАЦІЯ АНГЕЛІВ

Новела

“Не забувайте любові до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли ангелів”. (Послання до євреїв 13:2)

Потяг мчав мене на Захід під супровід монотонного калатання коліс, від котрого вдень робишся сонливим, а вночі ніяк не стулиш очей… Кілька годин я був єдиним пасажиром у купе і вже втішився, що не доведеться силувати себе до вимушеного спілкування…Але невдовзі на одній зі станцій моїй самотності довелося поступитися місцем товариству з незнайомцем. Неговіркий, приблизно мого віку чоловік мовчки сидів навпроти… Зрештою, і я не озивався, обмірковуючи завтрашній день.

Згодом нашу мовчанку порушив провідник, запропонувавши нам випити чаю. Ми обидва мовчки сьорбали чай, продукуючи у такий спосіб бодай якісь звуки. Незнайомець пригостив мене канапкою. Я втішився й такій перекусці, бо вскочив до вагона, не встигнувши повечеряти напередодні. Відтак мусив щось говорити. Стандартний набір питань: Куди їдете? Звідки будете? Чим займаєтесь?

Аж раптом він ошелешив неочікуваним:

– А вам доводилося зустрічатися з ангелами?

Отакої! Звісно, я знав отой відомий вірш з “Послання до євреїв”, в якому йшлося про ангелів і нашорошив вуха.

– Наразі не доводилось, а вам?

– Якийсь час я мав сумнів, що стрічався з ними, а тепер певен, що то таки були вони!

– Невже їх було кілька?

– Ні, один, але двічі…

– Двічі той самий?

– Ні, різні…

– А не могли б розповісти детальніше?

– Вам справді цікаво?

– Авжеж.

– Це важко передати словами…

– Що саме?

– Відчуття… Дивні відчуття… Вони не тьмяніють, не щезають, як інші, а з часом виринають знову і знову…

– Тобто?

– Відчуття, що ти зустрів когось виняткового і нетутешнього.

– І у них були крила за плечима?

– Вам смішно?

– Борони Боже, лише цікаво, справді.

– Ні, крил не було, але моє єство відчувало щось незвичне.

– А за яких обставин це сталося?

– Уперше на… пішохіднім переході…

– Не подумайте, що кепкую, але…

– Ну от бачите, і ви не вірите.

– А що, інші теж не повірили? Прошу, продовжуйте.

– То була просто бабуня. Звичайна, сільська, у хустинці. Я чекав на зелений, аби перейти на інший бік вулиці. Поруч стояли кілька людей. Вона з’явилась нізвідки. Нетутешня. Спитала, де знаходиться шпиталь. Голос тихий, спокійний, але якийсь… незвичний. Шпиталь? Та звідки мені знати, де той шпиталь! Я поспішав, і щойно спалахнув зелений, рвонув на той бік. Перебіг вулицю… Зупинився. Ні, треба таки повернутись і показати, де шпиталь. А раптом вона дуже хвора? А раптом у шпиталі хтось дуже дорогий для неї? Ні, треба повернутися й показати! Обернувся – а бабуні немає.

– Може вона передумала переходити вулицю або злякалась. Сільські люди часто ніяковіють у місті.

– Вона зникла! Зникла, наче й не було! А я почвалав далі. Згодом спіймав себе на думці, що думаю про неї. Раз у раз згадую.. Мабуть, це було випробування. Я повинен був допомогти їй перетнути вулицю і дістатися до шпиталю, повинен!

– Невже це було чимось винятковим?

– Для мене так. Винятковими були відчуття. Минуло кілька років, а я досі пам’ятаю їх.

– А щодо іншого випадку?

– Це сталося цими днями, на книжковому форумі у Львові.

– Невже? І знову жінка?

– Так, старша, поважна пані в плащі, сиве волосся, капелюшок.

– А що незвичного цього разу?

– Ті ж відчуття, що й уперше. Дощило. Замови філіжанку кави з рогаликом. Там біля входу готують каву, знаєте?

– Пригадую, доводилось бувати якось. І що далі?

– Сидів за столиком і смакував каву. Навмисно шукав, щоб нікого не було. Ви ж знаєте, як втомлює натовп.

– Звісно.

– Якоїсь миті з-за сусіднього столика підводиться пані і прямує до мене, сідає навпроти й починає розмову.

– Дійсно, незвично. І що казала?

– Щось про форум, про якусь презентацію, котру вона сподівалася відвідати, але її відмінили чи перенесли. І якось поглядала, то на мене, то на рогалик, то на мою філіжанку…

– Може, хотіла кави?

– Можливо… Але я чомусь про це не подумав… не здогадався… Чому я не здогадався замовити для неї каву… з рогаликом? Чому? Це ж було так просто! А я…

– А ви?

А я… Я допив свою каву, і попрощався з нею… Вийшов на вулицю… але щось муляло… Поглянув крізь вікно – за моїм столиком не було нікого.

– Вона розчинилась у повітрі, наче перша?

– Саме так… А мене знову не полишало дивне відчуття… Сумління спантеличене. Може, треба було повернутися, знайти її і запропонувати кави? З рогаликом…

– Мабуть, це знову було випробування…

– Але з якою метою? Гостинність і любов до приходнів?

Вночі довго не міг стулити очей, подумки повертався до розмови зі своїм супутником і пригадував випадки з власного життя. Може, і я теж колись зустрічався з ангелами і не розпізнав їх? Може, і в такий спосіб Господь випробовує нашу віру, наше милосердя і любов до ближніх? Хто знає..

2018

 

ЗЛОЧИН НА 17-й АВЕНЮ…

Тарас Коковський

ЗЛОЧИН  НА 17-Й  АВЕНЮ…

Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дружину,
Молодую, веселую
Класти в домовину…

Т.Г.Шевченко, «Три літа».

І.

На вулиці  латиноамериканського мегаполісу серед білого дня важко вмирала молода жінка. Вона лежала на тротуарі, пасмо гарного, хвилястого волосся закривало частину обличчя, одна рука була відкинута, а іншою вона трималася за бік і крізь пальці проступала кров… Думки плутались в її голові, а життя невпинно залишало кожну часточку її тіла.  З глибин її вже затьмареної  болем свідомості, швидко змінюючи одна одну, виринали картини минулого – перший клас, мама поправляє на ній фартушок шкільної форми, останній дзвінок, випускний, радісні та усміхнені обличчя однокласників, незабутній шкільний вальс, зізнання Міхаеля в коханні, її дорогі донечка та синочок…«Ні, я не можу і не хочу отак безглуздо  залишити цей світ…  А як же мої діти?.. Хто ці люди? Чому вони тут? Невже це кінець? Невже я востаннє бачу це чуже небо, а того, іншого, рідного  – вже не побачу ніколи?». «Сеньйоро, ви мене чуєте? Сеньйоро!  Потерпіть ще трохи, швидка вже в дорозі!»  – незнайомий жіночий голос бринів десь здалеку, немов відлуння. Далі – темрява, наче хтось несподівано вимкнув світло, і якась дивна, незвична легкість у тілі, відчуття болю щезло.  «Господи, спаси і помилуй…»

Під’їхала швидка.  Через кілька годин, не приходячи до тями, жінка померла в шпиталі  – завдані їй кульові поранення не залишили жодного шансу на життя.

ІІ.

Правду люди кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Лише одному Богові відомо скільки наших заробітчан розкидано по найвіддаленіших закутках земної кулі. Одні переконують, що їх п’ять мільйонів, інші ­­- що вісім. Якби там не було – лічба вже йде на мільйони.

Наталя опинилася на чужині за дещо інших обставин. По закінченні десятирічки вона стала студенткою одного з київських вишів. І куди ті наші хлопці дивилися? Як можна було прогледіти таку красуню? Трапилось так, що доля дівчини опинилась в руках нікарагуанця. Українка цілковито заволоділа його серцем щойно він побачив її на одній зі студентських вечірок.  Невдовзі  він до дрібниць вже знав її розпорядок дня і розклад занять. Навідувався до читальної зали саме тоді, коли, зазвичай, приходила туди вона.  Чекав, поки бібліотекарка видасть їй необхідну літературу і сяде за стіл, а потім брав кілька книжок, підходив до неї і запитував, чи стілець поруч не зайнятий. Згодом вдавав, що працює, а сам краєм ока підглядав за нею та милувався її розкішним волоссям, променистими карими очима і біленьким личком. Зрештою, настирливість хлопця таки далася взнаки – дівчина помітила його упадання й обдарувала неймовірною посмішкою. Його українська мова була напрочуд  доброю – і це всього за три роки перебування в Україні!

Все змінилося того дня, коли у їхньому виші відбувався конкурс художньої самодіяльності факультетів. Очікувати від самодіяльних артистів чогось надзвичайного не доводилось, тож кожен виступ уболівальники жваво підтримували рясними оплесками, особливо, якщо виступали «свої». Невдовзі ведучі об’явили виступ студента з Нікарагуа  Міхаеля Ернесто Гарсія й на сцену вийшов симпатичний хлопець в джинсах з гітарою. Він мовчки обвів поглядом вщерть заповнену студентами та викладачами залу, шукаючи її, ту єдину, котрій хотів присвятити цю пісню. Аж ось їхні очі зустрілись. Щойно пролунали перші акорди, як в залі запанувала мертва тиша – гітара в його руках плакала й сміялась.  Всім одразу стало ясно, що цей юнак справжній музикант-віртуоз. Не надто сильним, але надзвичайно приємним і проникливим голосом він почав співати «Bésame Mucho».  Він співав для неї і не зводив з неї очей. Коли пролунав останній акорд – зала вибухнула оплесками! По завершенні конкурсу була дискотека і він вперше запросив її до танцю.

–         Мушу сказати, що ти співав чудово – промовила вона.

–         Тобі справді сподобалось? Дякую. Я співав для тебе.

–         Таки для мене, адже тут так багато гарних  дівчат?

–         Так, українки дуже гарні, але цю пісню я виконував лише для тебе.

–         Інші дівчата можуть образитись.

–         Розумієш, це така пісня, – вона для однієї, єдиної, коханої…

–         А як вона називається по нашому?

–         «Без тебе мучусь» – посміхнувся він, дивлячись їй у вічі.

–         Ти жартуєш!

–         Насправді вона називається «Цілуй мене палко…». До речі, її написала жінка.

–         А чому вона сумна?

–         Хіба ж буває кохання без смутку? Особливо, якщо воно нерозділене, або трагічне…

–         А ти романтик – зауважила вона.

–         Я можу розраховувати на побачення? – запитав він.

–         Я подумаю.

ІІІ.

Один раз на місяць Наталя їздила додому, зазвичай автобусом. Мама, окрім усього іншого, була для неї ще й кращою подругою, з якою вона завжди радилася та ділилася сокровенним.  Подібне трапляється не так часто, тому вона вважала себе справді щасливою донькою. На Великдень вони з мамою зодягалися у вишиванки, прикрашені незабутньою борщівською вишивкою й були схожі на двох сестер-красунь.

Автобус, як завше, був ущерть заповнений людьми. «Доведеться стояти до наступної зупинки, а може й далі» – подумала вона й подумки повернулася до розмови з Міхаелем. Їй щойно дев’ятнадцять.  Серце сповнене романтичних почуттів і лише вчиться розпізнавати незнані та невідомі досі трепетні порухи душі, котра перебуває в очікуванні першого кохання.  «Але чому саме він – цей іноземець, який невідомо як опинився тут, за тисячі кілометрів від рідного дому, а не тутешній Іван, Степан, Микола чи Василь?» Відповіді на це питання вона поки що не знаходила.

Якоїсь миті вона відчула на собі чийсь проникливий погляд – з протилежного боку автобуса з неї не зводив очей юнак у спортивній куртці приблизно такого ж віку, як вона.  Це було схоже на магію. Люди виходили і заходили на зупинках, а ці двоє стояли, мов зачаровані, боячись зробити бодай крок назустріч, щоб ненароком не зруйнувати тієї тендітної, тонкої як павутинка нитки, що з’єднувала зараз їхні серця і душі.  Вони дивились одне на одного, не зронивши  ані слова, але їхні очі промовляли красномовніше від слів.

–         Я так довго тебе шукав?

–         Тобто ти впевнений, що це не випадковість?

–         Хіба ти сумніваєшся в цьому? Прислухайся до свого серця.

–         Воно зараз надто схвильоване, щоб мислити розважливо.

–         Ти не віриш в кохання з першого погляду?

–         А це саме той випадок?

–         Для мене так, а для тебе?

–         Здається, починаю вірити, але мені потрібен час.

–         Я хочу, щоб ти знала  – я чекатиму на тебе!

Водій автобуса через гучномовець повідомив про чергову зупинку. Хлопець ще раз поглянув на неї і вийшов на вулицю. Деякий час вона бачила його самотню постать поруч із автобусною зупинкою. Він дивився вслід автобусові, який віз його щастя у невідомість. Воно було зовсім поруч, на відстані простягнутої руки.  Що завадило йому підійти до неї і попросити адресу або бодай номер телефону? Натомість він, як вкопаний, простояв ув автобусі кілька годин, сподіваючись, що все ось-ось вирішиться само по собі…

Упродовж наступних півроку вона купувала квиток саме на цей автобус, сподіваючись побачити його знову. Їй снились його очі. Вона уявляла собі їхню першу розмову, думала про те, який в нього голос. При згадці про нього її серце охоплювало невідоме досі почуття, яке спалахнуло так зненацька і не полишало її ні на день. Звідки вона могла знати, що хлопець з автобуса приїздив додому якраз напередодні служби у війську і зараз вже перебував у військовій частині за кілька сотень кілометрів від того місця, де вони зустрілись вперше і востаннє.

ІV.

Того дня в Манагуа видався гарний, сонячний  ранок. Діти щойно поснідали й пішли до школи. Щоразу, коли вони виходили з дому, вона стояла біля вікна і дивилася їм услід. Біля хвіртки вони оберталися, махали їй рукою і звертали праворуч на автобусну зупинку. Серхіо нещодавно сповнилось чотирнадцять,  Алісії восени буде дванадцять.

Підійшов Міхаель і, ніжно обійнявши її за плечі, поцілував.

–         Ти пам’ятаєш, який день буде за три дні?

–         Субота, а що?

–         А ще?

–         П’яте липня…

–         Ну і…

–         Не муч, мені час на роботу – вона повернулася до нього і він

відчув, як укотре втрачає голову від її карих очей, п’янкого запаху її волосся і тих невидимих флюїдів, які йшли від її тіла і робили його заручником цієї вимріяної любові. Минуло п’ятнадцять років, як вона стала його дружиною, а він досі не може повірити в те, що доля обдарувала його цим щастям. Щоразу, коли вони йшли вулицею, перехожі задивлялися на неї, надто чоловіки. Друзі жартували, що він викрав найкращу дівчину з України. Мешканці кварталу, в котрому вони проживали, між собою звали її «красунею Барбі».

–         Шістнадцять років тому ти познайомила мене зі своїми батьками.

–         Пам’ятаєш, молодець.

Наталя довго не наважувалася повідомити матері про те, що її хлопець «не наш».  Після того випадку в автобусі вона ще кілька місяців сподівалася на зустріч з незнайомцем, але час минав, незнайомець не з’являвся,  а Міхаель завжди був поруч. Він не вимагав від неї негайної відповіді й терпляче чекав, що якогось дня вона таки скаже йому: «Так».  Навчання у виші добігало кінця. Міхаель мусив вертати додому, але він палко бажав повернутися туди з українською дружиною, без котрої не уявляв собі подальшого життя.

Все вирішилось того дня, коли Міхаель попросив Наталю познайомити його з її батьками. Вони  гостювали в селі кілька днів. Міхаель виявився напрочуд хазяйновитим хлопцем  – допомагав батькам поратись на городі та коло хати, полагодив паркан і навіть спробував подоїти корову (звісно, з того нічого не вийшло). Якось після вечері він вийшов з-за столу на середину кімнати, став на коліна й ошелешив Наталиних батьків наперед заготовленою і вишколеною фразою: «Дорогі  мамо і тату, я дуже кохаю вашу доньку і хочу, щоб вона стала моєї дружиною.  Обіцяю бути для неї добрим чоловіком. Прошу – поблагословіть».

При цих словах, на очах у батьків з’явилися сльози. Розчулена мати підійшла до Міхаеля й обійняла його як рідного сина. Батько, кинувши погляд на Наталю, запитав: «А ти, доню, згідна бути йому за дружину?»  І та у відповідь промовила слова, яких Міхаель так довго чекав: «Так, згідна…».  «Тоді ми з мамою благословляємо вас, діти.  І нехай Господь вас поблагословить. Будьте  щасливі».

V.

–         Міхаелю, мені вже час на роботу, відпускай, бо спізнюся на автобус.

–         Може підвезти тебе машиною?

–         Ні, не треба. Погода  чудова. Проїдусь до 17-ї авеню, а там до офісу рукою подати  – пройдусь пішки.

–         Дай слово, що цієї суботи ми вечерятимемо вдвох при свічках у нашому улюбленому ресторанчику.

–         А потім, вдома, ти заспіваєш для мене «Bésame Mucho».

–         Та хоч десять разів!  – він ніжно пригорнув її до себе і поцілував найсолодші у світі вуста. – Скажи, що кохаєш мене.

–         Я кохаю тебе, мій любий тиране – вона випурхнула з його обіймів і, прихопивши свою сумочку, вийшла на вулицю.

Процокотіла підборами  кілька сотень метрів до зупинки на вулиці 15-го вересня. За десять хвилин під’їхав її автобус.  Вона сіла біля вікна і оглядаючи знайомі будівлі та перехожих під час руху автобуса, посміхнулася, пригадуючи ранкову розмову з Міхаелем. Вони вже шістнадцять років у шлюбі, а він щоразу цілує її наче вперше.

Водій  об’явив наступну зупинку – «Східний ринок».  Вона вийшла з автобуса і попрямувала до 17-ї авеню.  Власник невеличкої пекарні, до якої вона часто навідувалась після роботи, стоячи на сходах, привітав її щирою посмішкою, кивнувши головою.  Проходячи повз один із магазинчиків жіночого одягу, вона кинула погляд на вітрину, міркуючи про те, чи не варто придбати щось новеньке для суботнього вечора з чоловіком: «Зрештою, нині лише понеділок, ще є час. Не забути б також купити щось і для нього, може гарну краватку?»  Пригадала, як минулої неділі падре Антоніо після Служби Божої  подякував їм за пожертву на реконструкцію вівтаря і похвалив їхніх дітей за те, що ті щонеділі дуже чемно поводяться в церкві, а надто за шанобливе ставлення до старших парафіян. Мовляв, нинішні підлітки вже не ті, що колись, а їхні пустощі нерідко виходять далеко за межі побожної поведінки.

Міхаель наполягав, щоб вона навчала дітей української мови. Щовечора вони промовляли «Отче наш» і «Вірую» іспанською та українською.  Найцікавіше було спостерігати за розмовою онуків телефоном з їхньою українською бабусею. «Минуло вже шість років, як ми їздили до батьків. Постійно бракує часу. Кілька ночей поспіль сниться наша хата, яблуневий сад, мамині квіти, ставок поруч з лісом. Відчуваю, як пахне сіно.  Хочу побачити  наших лелек, почути спів нашого жайворонка і соловейка»…

Зненацька вона відчула, як хтось рвучко смикнув пасок її сумочки. Вона інстинктивно шарпнула її до себе й обернулась – не випускаючи з руки паска, їй прямо в очі дивився патлатий юнак з перекошеним від жаху обличчям.  Вона щосили стиснула пасок в долоні й потягла  сумку до себе. В якусь мить, не очікуючи наразитися на спротив, незнайомець закляк на місці, не усвідомлюючи, що робити далі. Аж раптом з-за рогу сусіднього  будинку на шаленій швидкості під’їхав мотоцикліст. Порівнявшись з Наталею та незнайомцем (вочевидь, то був його напарник), він вихопив з-за пазухи зброю і майже впритул двічі вистрілив в жінку.  Потім вирвав з її руки сумочку і разом зі своїм компаньйоном  вони щезли на мотоциклі в сусідньому провулку.

Звістка про загибель українки приголомшила багатьох, надто мешканців кварталу, де сталася трагедія. Через кілька днів в одній з місцевих газет з’явилося коротке повідомлення: «Днями трагічно загинула  41- річна Наталя Коваленко, українка, дружина  Міхаеля Ернесто Гарсія, мати двох неповнолітніх дітей.  Покійна була у великій пошані серед знайомих, друзів та співробітників.  За виняткову вроду сусіди лагідно називали її «Барбі».  Жінку впритул розстріляли грабіжники при спробі пограбування.  Після  жорстокого нападу Наталю Коваленко було допроваджено до шпиталю Святої Анни, де вона померла  внаслідок отриманих травм.  Лікарі зробили все можливе.  Поминальну службу відправив настоятель парафії Хреста Господнього падре Антоніо Рамірес Мехія.  Священик звернувся до місцевої влади з настирливою вимогою знайти злочинців і притягти їх до відповідальності. Висловлюємо щирі співчуття родині загиблої. Вічна їй пам’ять».

VI.

Минуло три роки…  В Наталиній кімнаті кожна річ, все, чого торкалася її рука, залишилося на тому ж місці. На журнальному столику стояв її портрет, зроблений за півроку до того злощасного випадку.  Час від часу Міхаель поволі прочиняє двері до кімнати, заходить, сідає в її улюблене крісло поруч вікна, дивиться на її портрет і обводить поглядом кімнату. Вона досі тут. Ось вона сидить перед дзеркалом і розчісує своє розкішне волосся, повертає в його бік чарівну голівку і дарує йому свою незрівнянну посмішку.  Ось вона приміряє вечірню сукню, підходить до нього, своїми найніжнішими руками, наче лебединими  крильми, обіймає його за шию і цілує… Скільки  ще ці, залишені нею назавжди, речі випромінюватимуть її тепло? Для кого ще, окрім нього, вони важитимуть так багато і будуть потрібні, мовби одушевлений спомин про неї?

Хтось сказав, що кожна людина – це цілий світ, який щезає разом з нею. Кожна людина виняткова. Зі смертю людини руйнується зв’язок, який існував між нею й кожною річчю, яку вона брала до рук, котра, хоч і мала почасти, але може розповісти так багато, як от: пасмо дитячого волосся після першого підстригання, медальйон або перстень, отриманий в спадок від матері, срібна бабусина цукерничка, невеличка збірочка поезій з автографом автора, альбом зі старими чорно-білими, подекуди вицвілими родинними світлинами, вітальна листівка, надіслана дідусем, текст котрої написаний  незабутнім начерком з кучериками і буквою «ґ».  Впродовж життя у нас назбируються пачечки, скриньочки, течки та шухляди з усяким «добром», яке іншим видається цілковитим мотлохом, а для нас кожен дріб’язок у ньому випромінює тепло незабутніх споминів, котрі зігрівають наше серце, обпалюють вогнем почуттів та пристрастей, огортають холодом трагедій та випробувань. Але щойно ми відлітаємо у вічність, як усі, невидимі для ока, зв’язки руйнуються. Сиротіють не лише люди, а також речі, які були дорогі серцю тих, кому вони належали. Хто стане їхнім новим власником? Для кого вони важитимуть бодай дещицю того, що важили для їхнього попереднього господаря?  Ймовірно, щось із ціннішого їхній новий власник залишить собі, а іншого невдовзі спекається. Відтак, речі, мов уламки зруйнованого світу, опиняться на узбіччі життя.

VII.

Оглядова екскурсія містом на автобусі та купівля суверенів – єдине, на що вони могли спромогтися за шість годин перебування в Манагуа.  Їхній  корабель зробив вимушену стоянку в місцевому порту через несправність в роботі двигуна. Поки частина команди займалась ремонтом, іншим членам екіпажу дозволили зійти на берег. Для Андрія це вже був третій рейс в якості другого помічника капітана.  Разом із трьома іншими членами команди вони вирішили оглянути місцеві пам’ятки.

–         Хлопці, гайда до довідкового бюро, дізнаємось як тут із туристичними поїздками містом.

–         А може скуштуємо їхнього пива?

–         Пиво зачекає. З усього видно день буде спекотний, так що екскурсія автобусом з кондиціонером якраз те, що нам треба. Залишиться час – трохи пройдемось. Маємо час до восьмої вечора.

–         Цікаво, їхні дівчата красиві?

–         Судячи з конкурсів краси латиноамериканки симпатичні. Але ж не всі. Ми з вами після мандрівок уздовж екватора добре знаємо, що кращих від наших українок не знайдеш.

–         Андрій має рацію. Торік до мого приятеля приїздив товариш зі Штатів, американець. Погостював тут місяць і не хотів вертатися додому.  Казав, що ми найщасливіші чоловіки на світі, бо щодня бачимо таку жіночу красу, яка іншим й не снилася. Йому аж мову віднімало, коли він ходив вулицями міста, а то ж був липень.

Невдовзі в довідковому бюро вони довідались, що неподалік є стоянка екскурсійних автобусів. Як виявилось, один з них, був напівпорожній і за півгодини  мав вирушати в подорож містом. Хлопці розсілися коло вікон і очікували побачити  якусь гарну нікарагуанську панянку за екскурсовода, однак водій  безжально розтрощив їхні сподівання вщент, повідомивши, що автобус оснащено аудіо коментарем  на кількох мовах, з поміж яких є російська.  Вочевидь, у нього в школі була незадовільна оцінка з географії, бо він вважав, що Україна та Росія одне і те ж.  Прийшлось його переконувати, що це не так. Допомогли  приклади з нашими спортсменами – Андрієм Шевченком та братами Кличками.  Таки так, бодай хоч завдяки їм у світі знають про нас щось добре.  Можна було б ще пригадати заслужену капелу бандуристів, творчі колективи імені Вірського та Вірьовки, але, водій, вочевидь, про них нічогісінько не чув. Тому довелось обмежитись спортсменами.

Автобус кружляв вулицями та провулками міста. Час від часу водій пригальмовував, щоб туристи могли краще розгледіти щось цікаве. Жіночий голос в навушниках повідомив, що невдовзі праворуч з’явиться «Східний ринок». Несподівано автобус зупинився. Водій обернувся до українців і почав щось емоційно пояснювати, даючи їм зрозуміти, щоб вони витягли з вух навушники. З його подальшого монологу, Андрій зрозумів, що він зупинив автобус навмисно, – тут неподалік знаходиться 17-та авеню. Але як це стосується їх? Зі слів «muerte de ucraniana» Андрій збагнув, що йдеться про якусь українку, яка, начебто, трагічно загинула тут кілька років тому. «Можливо вона була однією з наших заробітчанок? Скільки їх гинуть щороку по цілому світі…».  Втім, водій називав її сеньйорою і сказав, що вона була шляхетна та шанована пані в місті. Врешті-решт, Андрія це заінтригувало.

–         Хлопці, цей чолов’яга каже, що десь тут кілька років загинула українка – доволі відома в місті особа. Може на півгодини навідаємось на кладовище? З його слів воно неподалік – за чотири квартали звідси, ви як?

–         Не досить, що ти підбив нас на цю поїздку замість пива, а тепер ще й пропонуєш екскурсію кладовищем, ну ти й артист!

–         Ну гаразд, пиво й до пива з моєї кишені, по руках?

–         А в тебе, часом, грошей не забракне? – пожартував Микола, помічник старшого механіка.

–         Грошей досить, якщо забракне – відмовлюсь від купівлі сувенірів.

–         Спіймали тебе на слові.

Андрій, як міг розтлумачив водієві, що їм обов’язково потрібно побувати на кладовищі й покласти квіти до могили своєї землячки. Відхилення від маршруту вони компенсують. Просив його пояснити ситуацію іншим пасажирам. За кілька хвилин справу було залагоджено і вони рушили з місця.

VIII.

Андрієві подобалися непередбачені ситуації та обставини. Вони стимулювали в нього викид адреналіну та змушували бути завжди готовим до труднощів морського життя. Він часто ризикував, але при цьому не втрачав тверезого глузду. У морських походах він не розлучався зі своєю збіркою українських пісень на лазерних дисках, яку підготував на суші сам.

В юності він захоплювався грою на гітарі, кохався в музиці The Beatles, Deep Purple, Pink Floyd, Bee Gees. Навчаючись у виші, зібрав гурт музикантів-однодумців – розважали публіку на дискотеках, брали участь у рок-фестивалях. Щойно Україна здобула незалежність, як у нього на генному рівні прокинулось усвідомлення свого коріння. Невідомий йому досі дивовижний пласт стрілецьких та повстанських пісень збудив у ньому якісь приспані почуття, якесь незбагненне відчуття приналежності до свого народу, його мови, історії та культури. Всередині нього наче клацнув якийсь невидимий перемикач і налаштував усе його єство на українську хвилю. Він просто таки закохався в стрілецьку пісню. Роман Купчинський, який до того ж був його земляком, став його кумиром.  Касети з записами стрілецьких пісень у виконанні гурту «Не журись», неперевершені українські хіти Тараса Петриненка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, тріо Маренич, Квітки Цісик витіснили з його музичної збірки усі англомовні речі.  Щойно Софія Ротару подалася до Росії, як у його очах вона стала мало не зрадницею національних інтересів і світлої пам’яті Володимира Івасюка. Якось під впливом творчості Купчинського він навіть написав короткого вірша:

Хіба не диво ці пісні,

Написані поміж боями,

Як кров лилася ручаями

В одній за одною війні?

Хіба не чари та любов,

Що серце кожне наповняла,

Стрільця і цісаря рівняла,

Вмирала й воскресала знов?

На зустрічах з однокласниками вони співали пісень своєї юності, котрі вже стали шедеврами й увійшли до скарбниці української пісенної спадщини, як от – «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Черемшина», «Пісня про матір», «Гуцулка Ксеня», «Два кольори».

IX.

Коли екскурсійний автобус під’їжджав на стоянку приватного кладовища, Андрій почав розглядати крізь шибку вікна прилеглу до нього територію, прагнучи побачити когось з працівників і знайти неподалік квітковий магазин. Як виявилось, підстав для хвилювання не було – працівник кладовища чемно чергував у невеличкому службовому будиночку поруч з брамою. У нього ж можна було придбати квіти. З допомогою водія автобуса Андрій довідався де знаходиться могила українки.  Чорнобривців у чергового, звісно ж не було, тому довелось обмежитись квітками місцевої флори.

Невелике кладовище мало впорядкований та принадний вигляд. Скрізь були розміщені показники, так що відшукати будь-яку могилу було доволі легко.  Невдовзі вони помітили гробівець зі скульптурою оповитого смутком ангела, який стояв на коліні, обпершись на хрест і схиливши додолу крила. На гробівці був єдиний напис. Вочевидь, на даний час тут більше ніхто не був похований. Підійшовши ближче, вони прочитали ім’я та прізвище на іспанській на українській мовах –  «Тут спочиває Наталя Коваленко 17.03.1967- 2.07.2008. Коханій дружині і дорогій матусі від чоловіка та дітей. Сумуємо і пам’ятаємо». Поруч з написом було фото надзвичайно вродливої усміхненою жінки. Хлопці перехрестились, поклали на гробівець квіти і промовили «Отче наш».

Вдивляючись в обличчя жінки, Андрій заціпенів і не міг повірити власним очам – на нього дивилися ті самі карі очі, від котрих він не міг відвести погляд в автобусі того дня, коли приїздив додому напередодні служби у війську! Скільки разів вони ввижались йому  уві сні!  Він ними марив! Кілька років поспіль він жив надією побачити незнайомку бодай ще раз і вже не втрачати ніколи!  Від несподіванки Андрій втратив мову і побілів, а його товариші, поглянувши на нього, не могли второпати, що з ним коїться…

ЕПІЛОГ

Час вимушеної стоянки українського судна в Манагуа  добіг кінця. Несправність знайшли і ліквідували. Другий помічник капітана Андрій Гнатишин після екскурсії містом поскаржився на погане самопочуття і попросив дозволу побути годину-дві у своїй каюті на самоті. Діставши розкорковану пляшку коньяку, він мовчки наповнив чарку і перехилив її за упокій раби Божої Наталії. Нарешті, через шістнадцять літ, він дізнався її ім’я. Недовідомі шляхи Господні… Потім він  взяв  з полиці диск із записами українських пісень у виконанні тріо Маренич і вставив у свій «Panasonic». Серце краялося від невимовного болю й ліків від нього було годі знайти. Андрій  востаннє кинув погляд на  нікарагуанський берег, який вже перетворився на вузеньку смужечку на горизонті. З гучномовця линула одна з його найулюбленіших пісень…

Як заглянули очі

Мені в серце і душу,

То тепер вже щоночі

Я їх бачити мушу.

Очі, ви чарівно глибокі,

Ви мої одинокі,

Як же я люблю вас…

 

Дарунок до Різдва

Тарас Коковський

ДАРУНОК ДО РІЗДВА

Присвячується Хельві М.

І.

Того року за кілька днів до Святвечора випав гарний, лапатий сніг… Люди вже не сподівалися такого дарунка. Тепер справді матимуть «біле Різдво», бо як же, скажіть на милість, Різдво без снігу? Втім, останні роки воно найчастіше так і буває. Доводиться лише у споминах вертати до тих далеких часів свого сільського дитинства, коли на Михайла, зазвичай, вже було біло від снігу, а на Святий вечір й поготів, ще й морозець притискав і під ногами сніг рипів під час ходи. Та що там казати – ото були сніги! Тепер таких нема. Бувало такі кучугури хуртовина намете, що двері до хати неможливо відчинити. А на дорогах що діялось? По обидва боки шосе – снігу було заввишки півтора-два метри після того, як трактор розчищав його. Скільки ж то літ спливло?.. Нині все по-іншому – влітку нестерпна спека, а взимку снігу, як кіт наплакав.

– Подивіться, кого я вам привела? – Ярина зайшла до хати, а за нею з’явилася постать жінки років сімдесяти, ще доволі стрункої постави, з вигляду, як у нас кажуть «з міста». – Ну, впізнали?

– Зачекай, хто ж це може бути? – обізвалась Марія – мати дівчини.

– Та хутчій вже впізнавайте, бо сміятимусь з вас? – при цих словах Ярина почала посміхатись, а через почервонілі від морозу щічки, кожушок та вишиту хустку вона нагадувала молодицю з гоголівської «Ночі перед Різдвом».

– Господи, та не вже то Соломія – наша пані вчителька?

– Ну нарешті!

– Та звідки тут ви взялися, панунцю моя? – господиня схопилася з місця й кинулась назустріч гості. – Прошу, заходьте, роздягайтесь, а ти Яринко приготуй нам чогось теплого, щоб зігріти пані вчительку.

– Вже біжу.

– Може сядете собі отут коло печі? Ще не забули там у місті нашого сільського життя?

– Як можна таке забути, Маріє …

– А чому самі приїхали, без чоловіка?

Гостя на якусь мить замовкла, а згодом зі смутком промовила: – Нема вже мого Миколи, два роки як нема… Сама я тепер…

– Нехай спочиває з Богом. Вибачте, я й не знала. А чому самі? А діти?

– Донька з сім’єю в Києві, син за кордоном, телефонують час від часу. В мене все добре, не турбуйтесь, сусіди привітні – стільки літ мешкаємо поруч.

– Дякувати Богові. А чому так довго не приїздили? Ми вже почали забувати, як ви виглядаєте.

– Чоловік хворів, лежав у лікарні, швидко втомлювався. Весь час мріяв набратися сил і приїхати. Не діждався… А я от наважилася, вирішила не чекати літа, бо й сама вже не при силах. Цими днями виповнюється два роки, як він помер. Хотіла на пам’ять про нього відвідати його батьківщину.

– Прошу, випийте гарячого чаю з варенням – Ярина поставила на стіл горнятка з чаєм, пиріжки з гречкою та картоплею і вишневе варення.

Ці пиріжки – то справжня смакота! Соломія пам’ятала про них ще з часів свого вчителювання в цьому селі. Спечені на дровах, запашні, рум’яні – вони були неперевершені за смаком. До пиріжків, зазвичай, ще пропонували кисле домашнє молоко і сметану. Кілька разів Соломія наважувалась приготувати пиріжки у місті, але вони їй ніколи не вдавались і не були такими смачними, як тут. Їжу, приготовлену в печі на дровах нізащо не зрівняєш з міською «на газі».

– Пригощайтесь, варення наше, дякувати Богові, вишні родять. Дам вам також на дорогу.

– Дуже дякую.

– Та що це я про варення? Давайте про вас. Прошу вас залишитися в нас на Святий вечір і Різдво – повечеряємо разом, підемо до церкви. Спати є де, в хаті тепло.

– Може незручно? Не хочу завдавати вам зайвого клопоту.

– Та який там клопіт! Будьте як вдома! Надворі зима, роботи закінчилися, поговоримо собі, колядок поспіваємо. Ви для нас найкращий дарунок до Різдва!

– Дуже дякую.

– От і добре. – Яринко, приготуй гості ліжко… – А може вам ще щось попоїсти приготувати?

– Ні, не потрібно, дякую. Вибачте, що я отак зненацька, проти ночі… Приїхала поїздом до райцентру перед обідом, а коли дісталася автовокзалу,то виявилось, що наступний автобус до вас тільки о шостій вечора. Ночувати на автовокзалі не насмілилась.

– Борони Боже! Ще що – на вокзалі! Та в нас, подивіться, як вам добре буде!

– А що там з нашою хатою? Як її нові господарі поживають?

– Добре поживають. Господиня теж у школі працює, як ви колись, а чоловік коло землі, мають господарку. От тільки дітей у школі мало, кажуть люди, що можуть закрити, тоді дітям доведеться до сусіднього села за кілька кілометрів діставатись. Добре казати – діставатись, а як? Влітку ще півбіди, а взимку? На шкільний автобус немає палива, а відпустити дітей пішки самих хто нині наважиться.

ІІ.

Слово за словом, розмова затягнулася до пізньої ночі… Пригадували важкі воєнні та повоєнні літа, вчителів, приятелів, друзів, з-поміж яких вже багато хто стали на вічну дорогу, а інших життя закинуло десь далеко від рідного дому. Соломії було добре з цими людьми у їхній теплій, гостинній оселі. Вона сиділа поруч з піччю, накинувши на плечі хустину. Втомлена дорогою, час від часу слухала розповіді господині з заплющеними очима, поринаючи у спомини давніх літ. Її зачіска з сивого волосся, котре вона ніколи не фарбувала в інший колір, щоб виглядати молодшою, її постава, ця незвична хустка, вбрання, розмова – все свідчило про те, що перед вами жінка, інтелігентність і шляхетність котрої є не вдаваною, а цілком природною річчю.

– Що це я вас коло столу тримаю кілька годин, а ви, мабуть, вже хочете відпочити? – вибачаючись за довгу розмову, промовила Марія. – Ходімо спати, а завтра ще наговоримось.

– Так, я б відпочила з дороги.

– Ну от і добре, ваше ліжко вже готове, відпочивайте, на добраніч.

– На добраніч і вам.

ІІІ.

Розтривожена споминами, Соломія, вже лежачи в ліжку, ще довго не могла заснути. Пригадувала, як замолоду приїхала до цього села, як познайомилась з Миколою, котрий теж вчителював – повернувся до рідного села після закінчення педагогічного інституту. Подумки верталася до часів свого дитинства… Зараз вони здавалися їй неймовірно далекими, нереальними, але завжди такими світлими та добрими.

Вона народилась у вчительській сім’ї. Батько був директором школи, мати чудово грала на піаніно. В їхньому домі часто гостювали вчителі місцевої гімназії, лікарі, актори місцевого театрального товариства. Співали українських, польських, німецьких пісень, жартували. До батька постійно звертались за поміччю прості люди. Він ніколи і нікому не відмовляв – тому допомагав грошима, іншому – скласти заяву до суду. Мав при собі невеликий кишеньковий записник, в якому занотовував скільки, кому і коли щось позичив. До свого робочого вбрання і черевиків ставився дуже шанобливо. Ніхто не міг сказати, скільки їм було років. Прийшовши зі школи, він ретельно чистив взуття, а костюм вішав до шафи.

Батько був дуже життєрадісним чоловіком, надзвичайно терплячим до дітей та дорослих – саме ці риси так необхідні справжньому вчителеві. Він навчав школярів математики та фізики, грав на скрипці, гітарі та піаніно.

Малим дівчиськом Соломія вечорами любила сидіти поруч батька, коли він перевіряв домашні завдання школярів. Імена майже всіх дітей у школі вона знала напам’ять, бо часто навідувалась туди з матір’ю. Щойно батько збирався ставити в зошиті учневі оцінку, як Соломія цікавилась, яка це буде оцінка та, нерідко, заступалася за учня, благаючи батька поставити кращу оцінку: «Ну татуню, це такий гарний хлопець, постав йому «4», а не «3». Батько посміхався і ставив «четвірку».

Одного дня до них у гості навідався батьків підлеглий – молодий вчитель. Його вигляд свідчив про те, що він був чимось занепокоєний. Він нервово озирався довкола і якоїсь миті запитав батька: «Пане директоре, якщо ваша ласка, чи не могли б ви продати мені цей абажур? Скільки він коштує?» Йшлося про гарний абажур настільної лампи батька, котру він придбав кілька місяців тому. Дізнавшись ціну, молодий вчитель витягнув гаманця і, відрахувавши потрібну суму, простягнув батькові гроші. Батькове обличчя при цьому випромінювало цілковитий спокій і приховану посмішку. Він наче казав: «Подивимось, що ж він тепер робитиме з моїм абажуром?»

Отримавши абажур, молодий вчитель деякий час ретельно розглядав його з усіх боків, а потім прожогом кинувся до дверей. Відчинивши двері, він прямісінько з порога з усією силою жбурнув абажур на подвір’я, і той розлетівся на друзки. В хаті запанувала мертва тиша, всі здивовано переглядались. І лише батько, як і досі, був цілковито спокійним. Щойно вчитель замкнув двері і повернуся до столу, як батько сказав: «Ну що, друже, стало легше? Йому потрібно було зняти стрес, адже у вчителя така нервова робота».

Де ви нині – найсолодші, найкращі роки мого дитинства! Відлетіли назавжди у вирій і лише зрідка виринаєте у пам’яті якимось незабутнім образом чи словом. Який то був Божий дарунок! Якою батьківською любов’ю, піклуванням та ніжністю були сповнені ці найдорожчі літа! Як мені бракує вас – мої дорогі мамусю і таточку!

IV.

Упродовж наступних днів Соломія відвідала школу, в котрій вчителювала протягом майже двадцяти років, спілкувалась з колегами по роботі, знайомими, батьками дітей, котрих вона навчала. Завітала також до батьківської хати чоловіка, котру після смерті його матері вони продали – навідуватись сюди було надто далеко, а без догляду вона б швидко перетворилась на пустище. А який чудовий тут був колись сад! Теплими літніми вечорами вони любили сидіти тут під кремезною яблунею до опівночі, споглядаючи зоряне небо.

На Святвечір було сніжно і морозно. До Марії приїхали з райцентру старша донька і син з дітьми. Увесь день готували пісні страви до вечері – кутю, калачі, зупу з грибами, капусняк, оселедець, вареники з капустою, варену квасолю, голубці з гречкою, узвар із сушені, смажену цибулю, мариновані огірки, смажену рибу, горіхи, мак. Мак до куті тер господар, а онуки по черзі тримали макітру і облизували макогін. Застелили сіном долівку, а в куті світлиці поставили дідуха.

Біля сьомої години вечора стіл був накритий. Але ж то краса – той святвечірній стіл! Це справжнє диво! Ніде у світі подібної краси не зустрінеш!  Господар запалив свічку й усі  разом промовили молитву… Скуштувавши після господаря куті, сіли вечеряти. Смакували приготовлені страви і хвалили господиню. Невдовзі онуки, що якийсь час сиділи тихо, наче миші, вже гарцювали на долівці, встеленій сіном, і хата наповнилася їхнім галасом та сміхом.

А який же Святвечір без колядок! Одна за одною співали – «Нова радість стала», «Бог предвічний», «У Вифлиємі нині новина», «Небо і земля»…

– Дідусю, а заспівайте оту колядку про перину – обізвався семирічний онук Степан.

– А ти допоможеш?

– Звичайно!

«В місті Вифлиємі сталася новина – то пречиста Діва-мати породила сина.

Як го породила – стала му співати – люляй, люляй, мій синочку, бо я йду вже спати.

Мамо ж моя мамо, зачекай хвилину – най я піду до раю, принесу перину.

Ой сину ж мій сину, та де ти ще годен – ще нема три години, як ти ся народив.

Мамо ж моя, мамо, чому ж я не годен – я сотворив небо й землю, щем ся не народив.

– Заспівайте, будь ласка, мою улюблену колядку – звернулася до присутніх Соломія».

– Яку? – перепитала Ярина.

– Про сорок шостий рік – відповіла мати. – Ти була ще малою, а в ті часи за подібні пісні можна було й за грати потрапити. Он сусідського сина тоді потягли до криміналу – біля клубу після танців заспівав канадійську «Я люблю волю…». Щоправда обійшлося – за хлопця заступився голова сільради, сказав, що той хильнув зайвого і не тямив, що робив.

– Мамо, то ж давайте вже співати про сорок шостий рік.

«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році,

Плач по цілій Україні, плач на кожному кроці.

Посідали вечеряти мати з діточками

Замість мали вечеряти – облилися сльозами.

Посідали вечеряти – діти ся питають:

«Мамо, мамо, де наш тато, чом з нами не вечеряють…»

На очах у Соломії при цих словах з’явилися сльози…  1946 року її батька за доносом одного з недоброзичливців було заарештовано та вислано на 10 літ до Сибіру!  Знову побачила тата вже після смерті Сталіна.  А до того часу вони спілкувались тільки за допомогою листування, і то не відразу, а через два роки після того, як його заарештували.

V.

Господар прислуговував у церкві дяком і після вечері пішов з дітьми на Всенощну. Онуки полягали спати. Марія обійшла кожного з них і перевірила чи хтось з малих бува не розкопався. Поправила ковдри й зібрала все зі столу. Залишила на столі макітру з кутею та калачі.

– Підемо до церкви завтра вранці – промовила до Соломії.

– Дякую вам за цей чудовий вечір, за вашу гостинність, за все…

– Ми вам дякуємо, що були з нами. Ви ж знаєте, як ми вас любимо, стількох дітей у світ вивели! Моя старша донька вас часто згадує.

– Нещодавно мені зателефонувала колишня учениця, і знаєте звідки? З Америки? Не забула. А що мені нині ще потрібно – добре слово і досить.

– І вашого чоловіка пам’ятаємо, славний був чоловік, щирої душі людина, ніколи нікому злого слова не промовив.

VI.

Тієї ночі Соломії приснився батько… Прокинулась о четвертій і до ранку вже не могла заснути. Її не полишало відчуття того, що ця подорож до чоловікового села – остання в її житті. Їй вже сімдесят вісім. Ще рік, два і відважитись на таку далеку дорогу буде надто необачно. Якоїсь миті вона пригадала, як в одному з листів, котрі батько надіслав із Сибіру, він розповів про пригоду, що трапилася з ним напередодні Різдва. Він писав: «Дорогі мої, кохані, хочу поділитися з вами радістю, що цього року я мав чудову нагоду святкувати Різдво! А все – дякуючи доброму конвоїрові, дай Боже йому здоров’я!». Про те, що сталося насправді Соломія довідалась значно пізніше, коли батько був реабілітований і повернувся додому. А сталося ось що…

Разом з іншими ув’язненими батько працював на лісоповалі. Зима того року була люта. Мороз сягав -50С. Чимало в’язнів повідморожували руки та ноги. Однак керівництво табору на мороз не зважало і вимагало виконання плану.

Батько з кількома ув’язненими громадили зрізані стовбури дерев на купу. Не зважаючи на те, що конвоїр був зодягнутий у теплий кожух і валянки, він за кілька годин теж добряче змерз і вирішив розвести вогнище, щоб зігрітися. Не потрібно говорити чим видавалося це вогнище для ув’язнених – найжаданішим джерелом благодаті серед цього зимового сибірського пекла.

Влучивши момент коли конвоїр відійшов від вогнища, батько, присівши коло нього, простягнув свої руки над вогнем. Загіпнотизований полум’ям, котре нагадало йому рідну домівку, він не помітив, як ззаду тихо підкрався конвоїр і з криком: «Ти чєво, падла, нє работаєшь, в карцер захотєл?» щосили вдарив його по руках прикладом автомата.

Того дня батькова робота на лісоповалі скінчилася – конвоїр зламав йому по кілька кісток на кожній руці, так що батько вже працювати не міг і його прийшлося допровадити до табірного шпиталю. А табірний шпиталь, як відомо, був тим місцем, куди хотів потрапити кожен бодай на один день, вимордуваний щоденним знущанням і важкою працею.

Яким треба було бути життєлюбом, скільки треба було мати терпіння, любові до життя і віри, щоб уважати отого ката-конвоїра за благодійника! Батько уважав його саме за такого, адже завдяки йому він потрапив до шпиталю на Різдво, і, лежачи на шпитальнім ліжку, міг насолоджуватися споминами про Різдво, яке він святкував на волі з родиною…

«Ой сумний той святий вечір в сорок шостому році…»

Почало розвиднюватися… Соломія встала з ліжка, зодягнулася. Зайшла до світлиці. Марія вже поралася по господарству. Онуки ще спали… Побачивши Соломію, Марія радісно промовила:

– Христос рождається!

– Славімо Його!

В церкві задзвонили дзвони, сповіщаючи людей про Службу Божу…

4 лютого 2012 року

Тернопіль

 

ЦЕРКОВНИК

Паламарева хата стояла на пагорбі під самісіньким лісом…Власне, то був невеличкий будиночок на зразок тих, що називають нині «дачами».  Дві маленькі кімнати і кухня в сутеринах… Поруч з хатою дерев’яний хлів. Під хатою і хлівом – гарно складені купки дров.  За кілька метрів від хати, через дорогу, – джерело. Вода в ньому чиста, кришталева і зимна, аж зуби зводить. Ліс – якихось п’ятдесят метрів від хати. Дві височенні смереки, що росли за два метри одна від одної, випнулися високо догори. Десять років тому, Паламар змайстрував гойданку і вчепив її до тих смерек майже під самими кронами понад десять метрів від землі. Їхні з дружиною діти пороз’їжджалися по світах. Онуків вони бачили рідко, тож, змайструвавши гойданку, Паламар сподівався, що сільські дітлахи вчащатимуть сюди і йому з бабою буде від того веселіше.

З їхнього подвір’я відкривався чудовий краєвид на село. Яблуні, груші, сливи, вишні в Паламаревім саду зі стовбурами з потрісканою, старою корою були подібні до його спрацьованих рук. Над кількома, поставленими в траві вуликами, літали бджоли…

Кожен день Паламара і його дружини розпочинався вдосвіта і закінчувався на смерканні. Так воно є. Коли маєш господарку, то весь час треба до чогось прикладати руки. Хата – то не квартира в місті, тут завжди є якась робота…

–         Слава Ісусу Христу!

–         Слава навіки!

–         Як ся маєте, Степане Васильовичу?

–         Дякувати Богові, ще якось лажу… Заходь, Миколо…

–         Хіба не надовго, бо маю батькам дошки привезти, йду домовлятися за машину…

–         Маріє! Зроби нам чаю і принеси свіжого меду.

–         Ну, розказуй, що там в світі робиться, бо в мене вже третій місяць як зіпсутий телевізор, а ходити селом по новини тяжко.

–         У світі криза, а в нас справжня біда, бо до них криза як прийшла, так піде, а до нас прийшла і залишиться.

Сидимо з Паламарем у саду під яблунею і смакуємо запашний чай з рум’янку, меліси, м’яти і гілочок малини. Вмочуємо кусні домашнього хліба в свіжий, золотистого кольору мед. В місті такого хліба не знайдеш. Міський хліб щойно купиш, він за два дні «зацвіте», а цей, домашній, лежатиме поки не засохне, і все одно не почорніє.

–         Степане Васильовичу, можна спитати?

–         Питай…

–         А чого вас в селі називають «церковником»?

–         То давня історія…І довга…Ти ж казав, що поспішаєш?

–         Та не так, щоб дуже… – відповідаю, заінтригований подробицями майбутньої розповіді.

–         Дозвольте, спершу зателефоную по мобільному.

Телефоную до знайомого, котрий обіцяв допомогти привезти дошки і домовляюся з ним про зустріч по обіді.

–         Все гаразд, Васильовичу, час є..

–         От техніка нині, телефонуєш звідки хочеш і куди хочеш!

–         То правда, Васильовичу. А вам чому діти досі мобільного не купили? Я тут бачив, у вашім селі їх мало не кожна бабуся вже має  🙂

–         Нам досить того старого телефона…

–         Ну, як знаєте…

–         Наливай собі ще чаю, і мед бери.. Може вже вистиг, то я попрошу, щоб баба підігріла?

–         Не треба, дякую, я не люблю дуже гарячого.

–         Тоді слухай про «церковника»…Я народився на Житомирщині, а вже після війни приїхав сюди, на Львівщину. Тут оженився.

–         А цю хату ви самі збудували?

–         Ні, тут колись жили поляки, їх вивезли до Польщі в 1946 році. Ми перекрили дах, поставили хлівець…Отак і живемо.

–         У вас цікаве прізвище – Паламар…

–         Колись мама мені розповідала, що в нашій родині були священники, може звідси і прізвище?

–         А звідкіля взялося прізвисько «церковник»?

–         Моя мама була дуже побожною жінкою. Вдома в одному куті тримала стару ікону, але закривала її вишитим рушником, щоб ніхто не доніс. Знаєш сам, які були часи. В другому куті висів такий самий рушник. Посередині – портрет Шевченка.

–         То вона так маскувала ікону 🙂

–         Так. Вечорами відкривала її, запалювали свічку і молилася. Я з малечку знав «Отче наш», «Вірую». Мама часто ходила пішки до сусіднього села і брала мене з собою. Там була єдина в цих краях вціліла церква.  Мама була проста сільська жінка. Голова сільради за те ходіння до церкви спершу чіплявся до неї, але потім, переконавшись, що з того нічого не вийде, залишив у спокої. У церкві мені подобалося все, а особливо – спів священника. Він мав тихий, лагідний голос. Щоразу після Служби Божої клав мені руку на голову і благословляв. Коли я став школярем, він попросив мене допомагати йому. Я запалював свічки…

–         І що, від радянської влади не дістали за це жодних «гостинців»?

–         Дістав, і не один. Якось вчителька, дізнавшись, що я ходжу до церкви, провела зі мною «виховну бесіду». Не допомогло. Тоді вона викликала до школи мою маму і каже до неї: «Ваш син таке зробив!». На що мама відповіла: «Яке?». «Він ходить до церкви!». А мама на це: «Ходив і буде ходити» – і пішла додому.

–         Смілива жінка.

–         Так. Потім мене, школяра третього класу, запросив до себе директор і говорить: «Такі як ти «церковники» нам перешкоджають будувати  комунізм!».  Два роки я просидів в третьому класі – отак директор покарав мене за те, що ходив до церкви. Відтоді і причепилось до мене оте «церковник».

–         І що, не перестали ходити до церкви далі?

–         Ні, ходив весь час. І мама ходила. Мені навіть пропонували навчатись в семінарії, треба було їхати далеко від дому, а я не хотів залишати маму саму. Ходи до хати, щось покажу.

Встаємо з-за столу і йдемо до Паламаревої хати. Гілки яблунь гнуться від плодів. Повітря свіже і п’янке. Хіба порівняєш все це з містом? Заходимо до однієї з кімнат. В куті, біля вікна, на столі і стінах бачу біля десятка ікон. Посередині «Господня вечеря». На столі «Біблія».

–         У вас тут цілий іконостас!

–         Ота стара ікона, – наша родинна… Оті дві зліва мені дісталися від людей з сусіднього села. Ту, що справа, придбав.

–         Справжні скарби!

–         Нині можна відкрито тримати вдома ікони і Біблію, але люди чомусь не стали побожніші?

–         То правда, Васильовичу… Дехто ходить нині до церкви, як колись до клубу чи на парад. Всі йдуть і він йде. Церква мало не в кожному селі, а в нашому місті їх так багато, як в Єрусалимі.

–         Треба мати Бога в серці… Любити ближнього. Якось дивно воно виходить – люди слухають в церкві Слово Боже, а вийшовши з церкви, відразу забувають, що воно каже. Ось у нас, на другому кінці села, сусіди понад двадцять років судяться «за межу» і ніяк не дійдуть згоди за тих півметра. І як можна жити двадцять років хата коло хати і ворогувати, не втямлю?

–         Васильовичу, а що то за історія у вас була з міліцією ще за Союзу?

–         А, ти і про це знаєш?

–         Мені мама розповідала…

–         У церкві протікав дах, то ж треба було перекрити. Нині це виглядає як щось дріб’язкове, а тоді – боронь, Боже, було щось коло церкви робити. Влада за це суворо переслідувала. Діючих церков було обмаль. Представники влади шукали першої ліпшої нагоди їх закрити з певних причин, як от «аварійний стан будівлі». Приводом до винесення рішення про «аварійність» була найменша тріщина на стіні.

–         А при чому тут міліція?

–         Я, значить, потай почав збирати в селі гроші на ремонт даху. Хтось доповів. Приїхала з району міліція і забрали мене на «розмову».  Після тієї «розмови» я посивів і потрапив на місяць до лікарні.

Задзвенів мій мобільний. На дисплеї висвітилось ім’я товариша, з яким я домовився про перевезення дошок батькам. Так не хотілося залишати цей сад з травою по коліна і п’янким запахом яблук, і повертатися до міста, з отруєним викидами десятків тисяч автівок повітрям. Дякувати Богові, що можна час від часу залишити ту міську «цивілізацію» і приїхати сюди, до батьків, переночувати на стриху на сіні, прокинутись вранці, взяти косу і кілька годин насолоджуватись вранішнім свіжим повітрям, допоки спина не вкриється потом, а тіло не відчує солодкої втоми…

–         Миколо, візьми трошки яблук.

–         Дякую, Васильовичу, в нас є.

–         Я не питаю, є чи нема. Я кажу – візьми моїх.

–         Ну гаразд, візьму 🙂

–         Маріє, дай йому тих червоних яблук, що у відрі під хатою. Ти заходь до нас, Миколо…

–         Гаразд, Васильовичу, зайду при нагоді, але нічого не обіцятиму, самі розумієте, – робота.

Попрощавшись з Паламарем і його дружиною, я пішов до своєї автівки. Заводячи двигун, я ще раз кинув оком на їхнє подвір’я. Старий, сивочолий Паламар стояв коло хвіртки, тримаючи в руці кашкет. На його обличчі сяяла посмішка. Нині він був щасливий, бо мав гостя… Скільки людині для щастя треба? Зовсім мало…Щоб хтось тебе вислухав, сказав тепле слово…Просто побув деякий час поруч…

Я слухав передачу про глухих,

Ті почуття і жаль забути важко…

«Яка в вас мрія?» – запитали в них,

Хтось відповів: «Почути пісню пташки…»

Бринять у серці досі ті слова…

А зовсім поруч не глухі і зрячі

Ведуть себе, як часто це бува,

Так, начебто, не чують і не бачать…

Як мало ми цінуєм Божий дар –

Ходити, чути, бачити, любити,

Розгледіти щось дивне поміж хмар,

Дощу і сонцю тішитись, як діти.

Дещицю, як задуматись на мить,

У цьому світі треба чоловіку…

Даруй нам, Боже, віру не згубить

І ще – людьми лишатися довіку.

25 жовтня 2009 року

Тернопіль

ПОСЛУХАТИ НОВЕЛУ У ВИКОНАННІ АВТОРА МОЖНА ТУТ

 

ЗОНА 2

Телефонний дзвінок розірвав тишу о шостій ранку…Але він її не роздратував, ба, навіть більше – втішив. Вже кілька днів поспіль вона не могла заснути…Щоночі довго лежала з відритими очима і пригадувала минуле…Про нього нагадувало все в її кімнаті, де на кожній стіні висіли фото рідних і друзів, їхньої сільської хати, вулиці, річки, лісу… Останнім часом спомини не давали їй спокою. По кілька разів на день вона перегортала сторінки старого фотоальбому, подумки повертаючись на 30 років назад… Телефон не замовкав… За вікном лив дощ… Вона підвелася з ліжка, намацала тапочки на килимку і підійшла до телефону. Піднесла слухавку до вуха…

-Алло, я слухаю, хто це?

-Лідо, це я – Валентина….Ти мене чуєш?

То була її шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала…

-Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі?…Зрештою, я і так не сплю…

-І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться…

-То що сталося?

-Я хочу додому, Валю, ДОДОДОМУ!

-Тобі також сниться?

-Щоночі, особливо останнім часом…

-І мені…

-Закрию очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю. Телефонував Григорій з Пітера – і з ним теж саме відбувається.

-Я якось переглядала старі фото – скількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться…Як твоє здоров’я?

-Яке там здоров’я… З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то друге, а останніх два роки просто сил немає… Тиск, печінка, підшлункова…Ковтаю таблетки пригоршнями.

-Слухай, одні люди їздили до села поруч з нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?

-Я теж над цим думала. Зробимо так. Сконтактуємось з нашими однокласниками і виберемось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.

-У тебе були телефонні номери наших…

-Так, десь є…Пригадала – у шкільному фотоальбомі…

-Гаразд, тоді давай поспілкуємось за тиждень…

-Домовились. Ну бувай…На добраніч.

Вона поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ…Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря… Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту…Від недоспаних ночей паморочилося в голові…Вдень знову переглядала старі фото і ловила себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, сметани і масла. До них за маслом приїздили люди аж з Києва, казали – «боберське масло  – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували  – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь» 🙂

Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі…

-Лідо, це знову я, Валентина…

-Чекала твого дзвінка. Які у тебе новини?

-А ти з кимось з наших розмовляла?

-Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість пристають на пропозицію зібратися…

-Я теж, розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею… Всі – «за».

-Чудово. То на коли плануємо нашу «акцію»?

-Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім дітям та онукам треба йти до школи і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати…

-Так, наших і так не багато залишилося….Знаєш, я оце переглядала старі фото, пам’ятаєш як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?

-На шкільному подвір’ї?

-Так… З двадцяти п’яти чоловік десятьох вже немає…

-Забула повідомити, Сергій таки пообіцяв допомогти автобусом. Зберемось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись…Десь біля десятої ранку…

-Ну, бувай, тримайся…

Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли ковтала по кілька пігулок відразу… Спала лише 3-4 години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва на 20 серпня…

…Потяг прибув до Києва о сьомій ранку… На «метро» вона дісталася до Хрещатика. Випила чашку кави в «Макдональсі» і ходила малолюдними вулицями міста. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у «метро» викликав у неї бажання якнайшвидше втекти звідтіля десь у поле чи сад. «Як  вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго…». Сиділа на лавці біля фонтану і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою…

Більшість однокласників зібралися на десяту…Ще півгодини чекали двох «своїх» – з Сумщини і Харкова. Віталися одне з одним зі сльозами на очах… Сергіїв автобус був розрахований на 20 осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу…Нарешті – Київ позаду…Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця… Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – запитали про мету і час поїздки, дали настанови, попередили про високий радіоактивний фон у певних місцях.

-Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – запитала Валентина.

-З Бі-бі-сі?

-Я вже не пам’ятаю…

-Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі – «Чорнобиль – це трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!»

-Я тоді добряче дістала від голови сільради…

-А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша…

-Подивись через вікно – які край дороги дерева! А он там яка височенна трава!

-Сергій казав, що «начальство» сюди частенько приїздить на полювання. А звірини тут хоч греблю гати.

-А ти гадаєш, що в Києві не продають нічого з «зони»?

-Точно,продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери можна дістати – комар носа не підточить.

-Поглянь, ота річка як наша!

При під’їзді до села всі були схвильовані… Здається, що не змінився лише ліс…Все інше годі було впізнати. Перед самим селом автобус зупинився… Вивіску з назвою населеного пункту знайшли у хащах…Напису майже не було видно…Рушили далі. Колись чудову асфальтовану дорогу було важко назвати дорогою. Скрізь крізь асфальт пробивалася «рослинність». Дерева і кущі підступили аж до дороги. То тут, то там були розкидані гілки дерев, зламані вітром…

-Погляньте, он там наше дерево? Вціліло!  –  вигукнув хтось.

Старезний дуб з величезною кроною і товстенним стовбуром стояв, сягаючи неба, як символ невмирущості їхнього села і будив у серці незабутні спомини… Валентина заплакала…

-Ось сільрада! А он там  – хата  Колодія.

На будівлі і вулиці села неможливо було дивитися без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, з відсутніми в рамах шибами… Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись населене людьми місце перетворилось на руїни, які природа крок за кроком, день за днем бере в свої обійми. Яка все таки незбагненна сила в цією трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!..

Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося селом… Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка… Ще б якщо відселені з сіл і містечок люди десь проживали разом, але ж їх порозкидали по всій Україні…

-Їдемо до школи.

Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було.  Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами.  Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок…

В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл…Винесли їх на двір і застелили шматком поліетиленової плівки з автобуса. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало…

-Ну що, за зустріч? –  Сергій підняв пластиковий стакан з вином.

-За зустріч…

-Давайте пом’янемо тих, кого вже нема…

-Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемось селом…

Перше, що кидалось у вічі, коли вони йшли селом  – надзвичайна тиша. Не було чути гавкання собак, гилготіння гусей, кудкудакання курей…Ніхто не вів вулицею корову, не їхав кіньми. Та й цього і не могло тут бути зараз, після «аварії». При кінці вулиці вони зовсім неочікувано для себе помітили постать біля хвіртки однієї з хат.

-Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!

-Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете?

-Бабо, ви що не впізнаєте нікого?

-Стара я вже стала….А ну дайте-но, подивлюся ще раз…Ні, не впізнаю…

-Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко.

-Ой, діточки мої золоті… Та невже то ви!

-Що, дуже змінилися?

-Це я стала сліпа…

-Що ж ви тут робите самі?

-Живу, діточки, живу… Вірніше  – доживаю…

-А ще хтось в селі є крім вас?

-Є ще двоє старих… Микола Подолян з Києва приїхав торік і баба Настя з сусідньої вулиці.

-Що ж ви їсте?

-Та що родить, те і їмо…

-І що, родить?

-Родить, дітки, родить…Погляньте, які в саду яблучка вродили цього року.

-То ви таки вернулися до  своєї хати…

-Вернулася, дітки… Вже чотири роки, як вернулася… Нас виселили на Кіровоградщину. За кілька років я так там розхворілася… А повернулася сюди – всі болячки зникли 🙂

-А хліб звідки берете?

-Печу сама…Інколи добрі люди привезуть…

-Не боїтеся жити одна?

-Я, дітки, вже нічого не боюся… Ходжу на могилки…Там все заросло, а я не маю сили почистити…Де можу – там травичку викошу серпом…

-А ми оце вирішили приїхати сюди з однокласниками…

-То добре, дітки, добре… Своє коріння треба пам’ятати…

-То ми підемо далі?

-Ідіть з Богом, дітки, ідіть – промовила бабуся, перехристивши жінок рукою…

Важко передати словами ті почуття, які накотилися хвилею на Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати… Паркану не було…Сходи біля хати заросли мохом і травою, хлів розвалився повністю, половини даху на хаті теж не було. Криниця сховалася за кущами… Ось тут був сад, поруч  – квітник. Раптом вона помітила одиноку квітку…

-Поглянь! Такі ж росли тут колись!  Вижила!

-Або насіялася… – обізвалась Валентина.

-Та ні, вижила, це наша!

Через кілька годин мандрів вони повернулися до колишньої школи. Сергій привіз з собою прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Воно виявилося в кілька разів вищим від «норми», а подекуди навіть дуже високим.

-Ну що, земляки, пора збиратися на Київ, час нашої «екскурсії» закінчився ¬ –  Сергій витяг з кишені фотоапарат.

-Станьте всі он там, перед школою, я вас сфотографую.

До Києва поверталися мовчки…Кожен думав про своє…Ніхто не знав, чи доведеться ще колись відвідати рідне село… Їхні ряди рідіють з року в рік… «Чорнобиль» збирає свій «врожай»… Серед них немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Ще щастя, що вони до цього часу якось трималися…

-Може заїдемо в Києві до музею «Чорнобиля»? –  обізвалась Валентина.

-Якщо встигнемо, бо вже друга година…

Вони встигли…Але відвіданням музею лише додали собі болю…Важко було дивитися на те, що недавно ще було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом з написом поруч «Руками не чіпати» – їхні «рідні» рушники, які можна відразу розпізнати серед галицьких чи чернігівських, кухонне начиння. Особливо боляче було дивитися на таблиці з написами населених пунктів, які просто перестали існувати…Серед них було і їхнє село…

На залізничному вокзалі в Києві було, як завжди, людно… Прощалися, домовившись про наступну поїздку через рік…якщо дасть Бог.  Вона сіла на потяг біля одинадцятої вечора. Валентина на пероні помахала їй вслід рукою… «Ну от і все – додому» –  подумала вона і спохватилась… «Додому? А де тепер мій дім? Чи може їх у мене два? Поки що два, допоки ще стоять стіни їхньої хати в селі?» … НІ! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в їхньому саду квіти і родитимуть яблука… Допоки вона ще живе і пам’ятає…

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,

І піснями ударять в серця солов’ї,

І зорітимуть знову в саду нашім квіти,

Що їх ніжно так пестили руки твої.

Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,

Поки родять у серці наснаги жита,

Поки радість дається і біль чоловіку,

Поки совість пречиста і пам’ять свята.

І тоді з забуття, запізніло,нам знову

Подаровані будуть довіра і дар співчуття,

В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,

І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.

Бо зима відступає і крига скресає на ріках,

Поки родять у серці наснаги жита,

Поки радість дається і біль чоловіку,

Поки совість пречиста і пам’ять свята.

11 серпня 2009 року