Тарас Коковський

-Алло, я слухаю, хто це?

-Лідо, це я – Валентина….Ти мене чуєш?

То була її шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала…

-Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі?…Зрештою, я і так не сплю…

-І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться…

-То що сталося?

-Я хочу додому, Валю, ДОДОДОМУ!

-Тобі також сниться?

-Щоночі, особливо останнім часом…

-І мені…

-Закрию очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю. Телефонував Григорій з Пітера – і з ним теж саме відбувається.

-Я якось переглядала старі фото – скількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться…Як твоє здоров’я?

-Яке там здоров’я… З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то друге, а останніх два роки просто сил немає… Тиск, печінка, підшлункова…Ковтаю таблетки пригоршнями.

-Слухай, одні люди їздили до села поруч з нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?

-Я теж над цим думала. Зробимо так. Сконтактуємось з нашими однокласниками і виберемось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.

-У тебе були телефонні номери наших…

-Так, десь є…Пригадала – у шкільному фотоальбомі…

-Гаразд, тоді давай поспілкуємось за тиждень…

-Домовились. Ну бувай…На добраніч.

Вона поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ…Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря… Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту…Від недоспаних ночей паморочилося в голові…Вдень знову переглядала старі фото і ловила себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, сметани і масла. До них за маслом приїздили люди аж з Києва, казали – «боберське масло  – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували  – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь» 🙂

Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі…

-Лідо, це знову я, Валентина…

-Чекала твого дзвінка. Які у тебе новини?

-А ти з кимось з наших розмовляла?

-Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість пристають на пропозицію зібратися…

-Я теж, розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею… Всі – «за».

-Чудово. То на коли плануємо нашу «акцію»?

-Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім дітям та онукам треба йти до школи і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати…

-Так, наших і так не багато залишилося….Знаєш, я оце переглядала старі фото, пам’ятаєш як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?

-На шкільному подвір’ї?

-Так… З двадцяти п’яти чоловік десятьох вже немає…

-Забула повідомити, Сергій таки пообіцяв допомогти автобусом. Зберемось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись…Десь біля десятої ранку…

-Ну, бувай, тримайся…

Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли ковтала по кілька пігулок відразу… Спала лише 3-4 години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва на 20 серпня…

…Потяг прибув до Києва о сьомій ранку… На «метро» вона дісталася до Хрещатика. Випила чашку кави в «Макдональсі» і ходила малолюдними вулицями міста. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у «метро» викликав у неї бажання якнайшвидше втекти звідтіля десь у поле чи сад. «Як  вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго…». Сиділа на лавці біля фонтану і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою…

Більшість однокласників зібралися на десяту…Ще півгодини чекали двох «своїх» – з Сумщини і Харкова. Віталися одне з одним зі сльозами на очах… Сергіїв автобус був розрахований на 20 осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу…Нарешті – Київ позаду…Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця… Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – запитали про мету і час поїздки, дали настанови, попередили про високий радіоактивний фон у певних місцях.

-Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – запитала Валентина.

-З Бі-бі-сі?

-Я вже не пам’ятаю…

-Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі – «Чорнобиль – це трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!»

-Я тоді добряче дістала від голови сільради…

-А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша…

-Подивись через вікно – які край дороги дерева! А он там яка височенна трава!

-Сергій казав, що «начальство» сюди частенько приїздить на полювання. А звірини тут хоч греблю гати.

-А ти гадаєш, що в Києві не продають нічого з «зони»?

-Точно,продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери можна дістати – комар носа не підточить.

-Поглянь, ота річка як наша!

При під’їзді до села всі були схвильовані… Здається, що не змінився лише ліс…Все інше годі було впізнати. Перед самим селом автобус зупинився… Вивіску з назвою населеного пункту знайшли у хащах…Напису майже не було видно…Рушили далі. Колись чудову асфальтовану дорогу було важко назвати дорогою. Скрізь крізь асфальт пробивалася «рослинність». Дерева і кущі підступили аж до дороги. То тут, то там були розкидані гілки дерев, зламані вітром…

-Погляньте, он там наше дерево? Вціліло!  –  вигукнув хтось.

Старезний дуб з величезною кроною і товстенним стовбуром стояв, сягаючи неба, як символ невмирущості їхнього села і будив у серці незабутні спомини… Валентина заплакала…

-Ось сільрада! А он там  – хата  Колодія.

На будівлі і вулиці села неможливо було дивитися без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, з відсутніми в рамах шибами… Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись населене людьми місце перетворилось на руїни, які природа крок за кроком, день за днем бере в свої обійми. Яка все таки незбагненна сила в цією трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!..

Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося селом… Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка… Ще б якщо відселені з сіл і містечок люди десь проживали разом, але ж їх порозкидали по всій Україні…

-Їдемо до школи.

Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було.  Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами.  Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок…

В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл…Винесли їх на двір і застелили шматком поліетиленової плівки з автобуса. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало…

-Ну що, за зустріч? –  Сергій підняв пластиковий стакан з вином.

-За зустріч…

-Давайте пом’янемо тих, кого вже нема…

-Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемось селом…

Перше, що кидалось у вічі, коли вони йшли селом  – надзвичайна тиша. Не було чути гавкання собак, гилготіння гусей, кудкудакання курей…Ніхто не вів вулицею корову, не їхав кіньми. Та й цього і не могло тут бути зараз, після «аварії». При кінці вулиці вони зовсім неочікувано для себе помітили постать біля хвіртки однієї з хат.

-Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!

-Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете?

-Бабо, ви що не впізнаєте нікого?

-Стара я вже стала….А ну дайте-но, подивлюся ще раз…Ні, не впізнаю…

-Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко.

-Ой, діточки мої золоті… Та невже то ви!

-Що, дуже змінилися?

-Це я стала сліпа…

-Що ж ви тут робите самі?

-Живу, діточки, живу… Вірніше  – доживаю…

-А ще хтось в селі є крім вас?

-Є ще двоє старих… Микола Подолян з Києва приїхав торік і баба Настя з сусідньої вулиці.

-Що ж ви їсте?

-Та що родить, те і їмо…

-І що, родить?

-Родить, дітки, родить…Погляньте, які в саду яблучка вродили цього року.

-То ви таки вернулися до  своєї хати…

-Вернулася, дітки… Вже чотири роки, як вернулася… Нас виселили на Кіровоградщину. За кілька років я так там розхворілася… А повернулася сюди – всі болячки зникли 🙂

-А хліб звідки берете?

-Печу сама…Інколи добрі люди привезуть…

-Не боїтеся жити одна?

-Я, дітки, вже нічого не боюся… Ходжу на могилки…Там все заросло, а я не маю сили почистити…Де можу – там травичку викошу серпом…

-А ми оце вирішили приїхати сюди з однокласниками…

-То добре, дітки, добре… Своє коріння треба пам’ятати…

-То ми підемо далі?

-Ідіть з Богом, дітки, ідіть – промовила бабуся, перехристивши жінок рукою…

Важко передати словами ті почуття, які накотилися хвилею на Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати… Паркану не було…Сходи біля хати заросли мохом і травою, хлів розвалився повністю, половини даху на хаті теж не було. Криниця сховалася за кущами… Ось тут був сад, поруч  – квітник. Раптом вона помітила одиноку квітку…

-Поглянь! Такі ж росли тут колись!  Вижила!

-Або насіялася… – обізвалась Валентина.

-Та ні, вижила, це наша!

Через кілька годин мандрів вони повернулися до колишньої школи. Сергій привіз з собою прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Воно виявилося в кілька разів вищим від «норми», а подекуди навіть дуже високим.

-Ну що, земляки, пора збиратися на Київ, час нашої «екскурсії» закінчився ¬ –  Сергій витяг з кишені фотоапарат.

-Станьте всі он там, перед школою, я вас сфотографую.

До Києва поверталися мовчки…Кожен думав про своє…Ніхто не знав, чи доведеться ще колись відвідати рідне село… Їхні ряди рідіють з року в рік… «Чорнобиль» збирає свій «врожай»… Серед них немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Ще щастя, що вони до цього часу якось трималися…

-Може заїдемо в Києві до музею «Чорнобиля»? –  обізвалась Валентина.

-Якщо встигнемо, бо вже друга година…

Вони встигли…Але відвіданням музею лише додали собі болю…Важко було дивитися на те, що недавно ще було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом з написом поруч «Руками не чіпати» – їхні «рідні» рушники, які можна відразу розпізнати серед галицьких чи чернігівських, кухонне начиння. Особливо боляче було дивитися на таблиці з написами населених пунктів, які просто перестали існувати…Серед них було і їхнє село…

На залізничному вокзалі в Києві було, як завжди, людно… Прощалися, домовившись про наступну поїздку через рік…якщо дасть Бог.  Вона сіла на потяг біля одинадцятої вечора. Валентина на пероні помахала їй вслід рукою… «Ну от і все – додому» –  подумала вона і спохватилась… «Додому? А де тепер мій дім? Чи може їх у мене два? Поки що два, допоки ще стоять стіни їхньої хати в селі?» … НІ! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в їхньому саду квіти і родитимуть яблука… Допоки вона ще живе і пам’ятає…