WELTMEISTER

І.

Життя сповнене несподіванок. Ніколи не думав, що отак, зненацька, отримаю подібну пропозицію. В понеділок зранку викликав до себе «шеф».

- Романе, до Німеччини поїдеш?

- Та… – від несподіванки я розгубився і не знав, що сказати.

- Не переживай, кошти на дорогу дамо, квиток на літак купимо.

- А чому «таке щастя» випало саме мені?

- Колектив районного будинку культури їде на міжнародний фестиваль, потрібен перекладач.

- Та я ж не перекладач?

- Зате знаєш німецьку краще за деяких перекладачів… Я чув твою німецьку під час укладання контракту з німцями місяць тому. То що – поїдеш?

- Все так несподівано… Треба подумати…Я ще ніколи ніде не їздив…

- Поїздка за тиждень. Подумай до завтра.

- Гаразд…

Отакої! До Німеччини! Ну й дива…Понад усе я переймався тим, що доведеться летіти літаком. На той час більшість моїх знайомих і друзів вже мали цей досвід. Я ж у свої 42 роки досі ніде «не літав» і страшенно боявся літаків.  Літаки мені здавалися найнебезпечнішим видом транспорту…. Ще б пак! Де ти подінешся на такенній висоті, коли  раптом щось станеться? Або що робити, коли знудить?

ІІ.

В усьому була «винна» моя німецька. В середній школі, окрім кількох фраз німецькою, я так нічого і не навчився. Воно й не дивно, бо наш вчитель німецької Микола Йосипович, водночас, був ще й вчителем англійської і співу і сам знав лише кілька фраз на обох мовах і міг навчити хіба що абетки. Але я на нього не ображаюся, бо він був добрий чоловік, а іншого «іноземця» в селі не було. Отож він «навчав» як міг… Звісно, співав він краще, а ще краще грав на акордеоні… З поміж усіх його «талантів», гра на акордеоні мені подобалася найбільше. Треба сказати, що той акордеон мав чудове звучання. Я був зачарований його перламутровим оздобленням і чорно-білою клавіатурою. Акордеон називався «Weltmeister». Вже згодом я довідався, що його було зроблено в Німеччині. По закінченню уроку співу, коли лунав дзвінок на перерву, а вчитель ще продовжував щось писати у шкільнім журналі, я тихенько підбирався до стільця, на котрому стояв  акордеон, оглядав його з усіх боків і гладив рукою.

- Що, подобається акордеон, Романе?

- Так.

-  Хочеш, вчитиму тебе на ньому грати?

- Ага!

- Спершу поговоримо з твоїми батьками, гаразд?

- Ага…

Батьків довго вмовляти не довелось. Їм було на руку, що я не вештатимусь невідомо де, а матиму «заняття». Тож двічі на тиждень, по обіді, я ходив до Миколи Йосиповича додому і вчився грати на акордеоні. Моїй радості не було меж. Не біда, що мені, 10 річному хлопчакові, той «Weltmeister» був завеликий і заважкий. Я мав такий потяг до тої науки, що міг би розтягнути міх ще більшого інструменту. У моїй голові постійно крутилися тогочасні мелодії і пісні.

-Миколо Йосиповичу, а звідкіля у вас цей акордеон? – запитав я одного дня вчителя.

-Якось розповім, не сьогодні…

-Правда, що він німецький?

-Що правда, то правда, вміють робити…

ІІІ.

По закінченню школи я вступив до вузу в обласному центрі. Звісно, як у кожному вузі, в нашому була «художня самодіяльність». Під час студентських вечорів і вечірок, різноманітних пісенних конкурсів я «вишивав» на акордеоні, який ще в школі придбали мені батьки – викупили в районного воєнкома. Він привіз з Берліна трофейний акордеон, хоч сам грати на ньому не вмів. Тримав вдома «для краси»…

Мій репертуар складався з українських, польських, російських, німецьких пісень…Польської навчитися було найлегше – Польща була поруч. У гуртожитку щодня слухав через портативний приймач польське «Radio Jedynka».  Мій товариш – заядлий книгоман, прилучив мене до читання детективів польською. На той час шедеври детективного жанру можна було прочитати здебільшого на польській.  В книгарні іноземної літератури була окрема полиця з детективами кишенькового формату в тонкій обкладинці.

З німецькою було гірше. Я виконував на ній кілька естрадних пісень, завчивши слова напам’ять. Якось одружувався мій однокурсник. Він був старший за мене, після війська. Запросив мене на весілля до місцевого кафе, з тим, щоб я трохи розважив студентство. Мене довго вмовляти не треба було – пісні я виконував залюбки, а тут ще можна було добре попоїсти  Для тогочасного студента це щастя.

Після того, як я репрезентував публіці свій «співочий талант», до мене підійшов незнайомець і сказав, що зі мною хоче поспілкуватись одна пані. Я був заінтригований. Як виявилось – пані мала років за шістдесят. Я чемно привітався і відрекомендувався…

-Роман…

-Юначе, ви співали оту німецьку пісню sehr gut але ваша вимова доволі «кульгава». Якщо бажаєте, можемо зайнятись німецькою…Безкоштовно, звісно…

Незнайомка  – Ельза Францівна, виявилась викладачем німецької. Пенсіонерка. До закінчення вузу мені залишався один рік. Двічі на тиждень я відвідував Ельзу Францівну в старому будинку з колонами на околиці міста – колишньому помешканні польського лікаря. Протягом цього року я таки «заговорив» німецькою з берлінським акцентом

Ми говорили про Гете, Ремарка, Рільке, Бетховена. Ельза Францівна пригощала мене чаєм з тістечками, які вона пекла сама, і вишневим варенням.

-Bitte, mein lieber Freund…

-Дякую, ваші тістечка і варення справді неперевершені…

-Не забувайте щодня читати кілька сторінок німецькою…

-Авжеж, обіцяю…

Обіцянку я дотримував не завжди, то правда. Студентське життя настільки насичене подіями, що постійно бракувало часу. Як би там не було, я був вдячний Ельзі Францівні за німецьку і чаювання. По закінченню вузу за направленням я опинився в іншому місті. Час від часу телефонував до неї.  Вона щоразу «перевіряла» мою вимову і наполягала на спілкуванні німецькою навіть телефоном

IV.

Історію акордеону Миколи Йосиповича я довідався лише через кілька років по закінченню школи…Навчальний тиждень добігав кінця. В п’ятницю по обіді більшість студентів роз’їжджалися по домівках за продуктами і батьківськими грошима. То був кінець січня, за вікном мінус п’ятнадцять… Щойно закінчилась остання «пара», я стрімголов помчав до студентської роздягальні за зимовою курткою і шапкою, – автобус до села відходив за хвилин сорок і треба було встигнути дістатись до автовокзалу. Отримавши в роздягальні куртку, щодуху помчав до виходу, вдягаючись «на ходу».  В рукаві шапки не було… «Що за жарти» – промайнуло в голові. Повернувся до роздягальні за шапкою. Чергова, оглянувши місце, де висіла моя куртка знічено відповіла: «Шапки нема…».  Я й сам бачив, що нема… Хтось «позичив». До відходу автобуса залишалось півгодини.  Махнувши рукою на шапку, я побіг до тролейбусної зупинки через дорогу. Дякувати Богу, що квиток на автобус лежав у кишені – я придбав його завчасно на тижні.

За дві години я був у селі. Щоправда  до батьківського дому ще треба було йти кілька кілометрів пішки. Ховаючи голову в комір куртки, я пішов навпростець через городи, – так можна було «скосити» півкілометра. Як на біду того дня було вітряно. Мороз з вітром – справа кепська. Я відчув, що вуха промерзли не на жарт. Намагався закрити їх руками, але де там. Проходячи повз хату вчителя німецької, помітив, що він ніс в’язанку дров.

-Романе, це ти!

-Я, Миколо Йосиповичу!

-В таку погоду і без шапки? Що за жарти!

-Та які там жарти, хтось шапку поцупив…

-Ану зайди до мене, я тобі щось дам на голову, бо застудишся.

-Буду вдячний, бо я вже вух не чую.

У хаті вчителя було тепло і затишно. В грубці потріскували дрова. Я сів на стілець поруч з грубкою, притулившись до неї спиною.

- Може чаю, Романе, ти як?

- Не відмовлюся, Миколо Йосиповичу?

- Якраз чайник закипів…

- То кажеш, шапку «позичили»?

- Еге ж, хтось зі своїх, звісно, в інституті…

- В інституті то таке, от у сусідньому селі минулої неділі в чоловіка шапку «позичили» на Службі Божій у церкві, уявляєш? Поки правилося – поклав її на лавку поруч себе. Виходити з церкви – а шапки нема…Гарна була шапка – з нутрії.

-  Мені дівчина з моєї групи розповідала, що її знайому пограбували на самі Різдвяні свята!  Вони мешкають у місті, в багатоквартирному будинку. Зателефонували в двері. Господарі, звісно, відчинили – на порозі «вертеп», хлопці, дівчата – біля десяти осіб.  Запросили їх до хати.  Ті колядували, віншували. Все, як то кажуть, «як має бути». А згодом виявилось, що з хати щезли золоті прикраси з серванту.

- Ну і ну…Не бояться люди гріха.

- Ви ще трохи граєте на акордеоні, Миколо Йосиповичу?

- Зрідка, коли є настрій. А ти, я чув у вузі «перший музика»?

- Ну, не перший, але й не гірший

- Я ще тоді бачив, що з тебе будуть люди. До інструменту треба мати терпіння і наполегливість, а ще – любити цю справу. В тебе це було. Зізнайся – певно від дівчат відбою нема – їм подобаються музики

- То все, дякуючи вам  Миколо Йосиповичу, дозвольте запитати?

- Питай.

- Розкажіть про свій акордеон…Ну, звідки ви його взяли…Колись ви казали, що розкажете якось…

- Тепер можна, ти вже виріс…Ти пий чай, грійся…

- Дякую…

Розповідь Миколи Йосиповича

Йшов повоєнний 1948 рік… Десь о цій порі, що зараз…Зима була сніжна, морозна. Ми з батьками жили в невеликому містечку поруч з залізничною колією. Більшість будинків були зруйновані. Люди щодня розбирали завали і розчищали дороги. Їсти не було що. Того дня мама зварила картоплі. Мені було 17 років. Я витягнув з печі військовий «казанок» з картоплею і саме збирався попоїсти. З’їв кілька картоплин і пішов на вулицю в напрямку залізничної станції. Ми любили ходити до колії дивитися на потяги, добре знали час проходження товарних і пасажирських.

Відійшовши метрів з триста від дому, я несподівано побачив перед собою дивно вбраного чоловіка – у довгій військовій шинелі, з військовою «пілоткою» і жіночою хусткою на голові, в старих черевиках замість шнурків – дріт. В голові промайнула думка: «Схоже, це німець! Але звідкіля він тут взявся!»

-Essen, їсти – тремтячим голосом промовив до мене незнайомець.

Я, відверто кажучи, спершу розгубився. Не міг ніяк второпати, як німець опинився саме тут, на нашій вулиці! Востаннє я бачив «живих» німців 1944 року, коли поряд з нашим містечком проходила лінія фронту. На той час я вже не відчував до них нічого – ані доброго ані злого.

Як виявилось, німець трохи знав російську. Хоч я знав її так само, як він – ми таки змогли порозумітись. Жалюгідний вигляд німця мене розчулив і я запросив його до себе додому.

-Можна їсти?

В «казанку» залишилося кілька картоплин. Я запросив його до столу. Він зняв з голови військову пілотку і хустку. Заросле щетиною обличчя було змарніле і бліде. Під очима – синці. Німець розповів, що під час війни він потрапив в полон. Разом з іншими його відправили до Сибіру. Зараз, з кількома сотнями військовополонених він повертається додому. Він був зі Східної Німеччини. В їхньому таборі «проводили роботу» німецькі комуністи-агітатори. Тих, хто погоджувався «будувати соціалізм» у новій німецькій республіці – відпускали додому. Німця звали Гюнтер Браун. Він був родом з Цвікау.

За столом німець витягнув з кишені маленький розкладний ніж, взяв з «казанка» ще теплу картоплину, потримав її в руках, притулив до обличчя, а потім ножем почав акуратно знімати з неї шкірку. Розрізав картоплину на чотири частини, посолив і поклав один шматок до рота. По його щоці котилася сльоза…

-Можне ще? – запитав він.

-Будь-ласка, – відповів я…

-А можна взяти дві картоплини з собою?

-Беріть…

З’ївши кілька картоплин, він подякував і почав збиратися. Їх відпустили з потяга на годину, треба було бути на місці вчасно. Його руки були потріскані від холоду. В очах ледь жевріло життя…

-Danke schőn… Хлопче, ходи зі мною до потяга…

-Для чого?

-Хочу тобі дещо дати на пам’ять… Не бійся…

-Я не боюся…

-От і добре, ходім, мені не можна спізнюватися. Мене чекають вдома, розумієш?

За двадцять хвилин ми дісталися залізничної станції. Долівки товарних вагонів були встелені соломою. Біля вагонів групами по кілька десятків чоловік, тремтячи від холоду, стояли в таких же як, Гюнтер, військових шинелях, німці. Гюнтер заскочив до одного з вагонів і за мить повернувся з великим чорним чемоданом у руці.

-Тримай, це від мене.

-Не можу, занадто великий дарунок…

-Візьми, прошу…

-А що це?

-Мій акордеон… Ти вмієш грати на акордеоні?

-Ні…

-Тоді навчишся…Ну, Auf Wiedersehen!

Я стояв поруч з Гюнтеровим чемоданом допоки потяг не щез з очей… Відтоді в моє життя увійшла…музика…

V.

У вівторок я знову в кабінеті «шефа».

- Ну то що, Романе, надумав їхати?

- Можна…

- Можна чи їдеш?

- Та поїду, якщо треба…

- Іноземний паспорт тобі «підготують» на п’ятницю.

- Наступного понеділка на дев’яту ранку підійдеш до Будинку культури. Там чекатиме автобус. Відвезе вас в аеропорт. Питання є? Ну, давай, не підведи мене.

- Дякую, Андрійовичу…

- Подякуєш пізніше.

VI.

Літак летів до Лейпцига. Загалом, я переніс політ добре…Ще ніколи не бачив землю з такої висоти! А які гарні хмари довкола! Учасники колективу народної творчості сиділи поруч і радісно гомоніли. Для них подібні поїздки – не новина. Торік вони були в Англії, Франції. Щасливчики – можуть побачити світ на власні очі, а не по телебаченню.

Нас розмістили в невеличкому готелі на околиці міста – так дешевше. Я допоміг німцям розібратися з нашими документами в реєстратурі. Мені дістався окремий номер – просто і скромно, але є все, що потрібно, гаряча вода впродовж усієї доби. На вечерю ми скуштували німецьких смажених ковбасок з гірчицею і пивом.

Фестиваль тривав тиждень. Щодня вранці я разом зі своєю групою їхав до місця виступу художніх колективів, допомагав налагоджувати «творчі контакти», спілкуватися, зробити «закупи». По обіді мав час оглянути місто. Було враження, наче потрапив на кілька сотень літ назад – старі, доглянуті будиночки, церкви, міська бруківка… Все це я міг порівнювати хіба що з Латвією і Литвою, де бачив щось подібне кілька років тому.

Якось, оглядаючи готель, помітив на стіні в рамочках подяки за добре обслуговування відвідувачів і гостей. В одній з них прочитав – «Гюнтеру  Брауну за відмінний сервіс і гостинність, з подякою…».  «Так, звідкіля я чув це ім’я?…Гюнтер…Браун?»

Маю таку хибу – якщо не можу щось пригадати, буду мучитись, допоки не пригадаю. Вночі, вже лежачи у ліжку, таки пригадав, де я чув це ім’я – вдома у свого вчителя Миколи Йосиповича того січневого вечора, коли він пригрів мене, змерзлого наскрізь, без шапки, і, напоївши чаєм, розповів історію про німецький акордеон.

Наступного ранку я помчав до реєстратури готелю на першому поверсі.

-Скажіть будь-ласка, Гюнтер Браун це хто?

-Власник готелю.

-А як з ним можна зустрітися?

-Нині по обіді о четвертій він буде тут, що йому передати?

-Передайте, що перекладач української делегації хотів би з ним поговорити.

-Гаразд.

Весь день з нетерпінням очікував четвертої години. Наприкінці фестивального дня відразу поїхав до готелю. Щойно зайшов до вестибюлю, як почув голос реєстратора:

-Пане Романе Самчук, пан Гюнтер чекає вас у своєму кабінеті о четвертій п’ятнадцять.

-Дуже дякую!

Я пішов до своєї кімнати, вдягнув чисту сорочку і о 16.15 був біля кабінету власника готелю. Постукав у двері. З того боку відповіли:

-Прошу, заходьте!

-Дякую.

-Перепрошую, з ким маю справу?

-Роман Самчук, з України.

-Дуже приємно, прошу сідайте. Є якісь зауваження щодо сервісу чи харчування?

-Ні, все гаразд, я по особистій справі.

Власникові готелю на вигляд було біля 45 років. Я не знав з чого почати.

-Скажіть будь-ласка, а в місті багато людей з таким прізвищем, як у вас? – запитую господаря готелю.

-Не так, щоб багато, але кілька є.

-А Гюнтерів Браунів теж багато?

-Кілька, а що?

Далі я розповів йому історію, котру почув від свого шкільного вчителя. Чоловік уважно слухає, а згодом, після довгої паузи каже…

-Це мій батько…Ви розповіли про мого батька…Ту ж історію я чув від нього тут.

-То ваш батько таки доїхав додому!

-Так…

Потім я розповів йому, як завдяки Миколі Йосиповичу, сам навчився грати на акордеоні.  Ми обоє перебували під великим враженням від усього.  Хто б міг подумати! Адже все могло скластися зовсім інакше, я міг не погодитися поїхати сюди і тобі б не було цього готелю і цієї розмови!

-А як ваш батько? – запитую пана Гюнтера.

-Помер кілька років тому, похований на місцевому кладовищі…

Фестиваль добіг кінця… Залишаючи готель, ми написали кілька вдячних слів до книги відгуків. Гюнтер Браун дав мені свою візитівку і запросив у гості. В літаку, закривши очі, я знову і знову подумки повертався до нашої з Гюнтером розмови в готелі і думав про те, як невдовзі буду вдома і про все розповім Миколі Йосиповичу. Він не повірить! А ще я думав про те, як навіть на війні залишається місце для людських стосунків і милосердя…

В моїх навушниках лунала музика, в котрій звучав ніжний голос акордеону…

22 листопада 2009 року.

Тернопіль

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

 

ВОНА ЗАЛИШИЛАСЬ МОЛОДОЮ…

I.
Вона лежала на землі, посеред опалого з навколишніх дерев листя, яке щойно почало жовтіти, з широко відкритими очима, в яких згасало життя, і дивилася на сонячне проміння, котре пробивалося крізь густі крони дерев… «Невже це кінець? Так швидко і так просто…? Було боляче лише спочатку…Потім вже ні…Не відчувала нічого. Перед тим було значно гірше, коли я ще була жива…Цей біль у порівнянні з попереднім – ніщо, бо він – лише фізичний, а тамтой – рвав на шматки і тіло і душу… Боже, як хочеться жити!»
–Всьо, подохла, св—чь. Хотєла убєжать, ти смотрі! От нас не убєжішь!
Енкаведист штурхнув дівчину ногою, щоб пересвідчитись, що вона мертва. Жодних ознак життя в ній вже не було…
–І што с нєй тєпєрь дєлать?
–Оставім пока здєсь, вєрньомся і доложім начальству. Пускай оно рєшаєт.
–Ладно, скажі лєйтєнанту. Возвращаємся.

ІІ.
Через два дні до хати, що притулилася до самого лісу, постукав старший лейтенант НКВД з автоматом ППШ на плечі.
-Єсть кто дома? Откройте!
-Зачекайте, зараз, – хтось обізвався з середини.
Двері відчинились і з хати вийшов чоловік років за шістдесят.
-Що вам від нас треба, пане офіцере?
-Конкрєтно от вас – нічєго. Там, в лєсу лєжіт убітая дєвушка, нужно похороніть…Я понятно виражаюсь?
-Так…
-Ісполняйтє…
Офіцер різко повернувся і пішов до автівки, що стояла неподалік. За мить автівка зникла з очей… Чоловік ще трохи постояв на порозі і вернувся до хати.
–Слухай, Дарко, треба піти до Чабанів і сказати, щоб дали коней, відвеземо її на цвинтар до Загір’я.
–Господи, поможи…
–Та не бійся! Бачиш, якщо він вже сам приїхав, нема чого боятися. Дивно, що вони її не забрали відразу, а лишили в лісі?
–Бідна, бідна, така молода, Господи.
–Зодягайся і йди. Най Чабан сам приїде і нікого з собою не бере. Так йому і скажеш, чуєш!
–Та чую, чую…
–І скажи йому, най перекаже комусь в Загір’я, що треба буде викопати яму на цвинтарі.

ІІІ.
Вечоріло…Чабан приїхав кіньми коло сьомої вечора.
–Що то сталося, Петре, що вони її не забрали?
–Певно, їм було не до того, шукали криївку.
–Ти передав, щоб в Загір’ї викопали могилу?
–Так, нас коло цвинтара буде чекати Павло Чубинський.
–Треба взяти ще трохи соломи, щоб накрити її, як будемо везти, і лопату.
–Давай, хутко, бо темніє…Ти знаєш, де вона?
–Та що тут знати, – триста метрів від хати, на початку лісу.
–Ти бачив, як все сталося?
–Не бачив, але чув, як хтось стріляв. Було рано, ми ще спали. Пізніше, чув голоси «совітів», потім все стихло.
–І хто її видав?
–Бігме, навіть не здогадуюся…
–Ходім до лісу…
«Оленка» лежала з відкритими очима. На подертому одязі запеклася кров…
Чоловіки поклали її на воза і накрили тіло соломою. Коні насторожилися і злякано заржали.
–Тихо, тихо. Гайта, вйо…
До Загір’я було кілька кілометрів. Якщо просто, через ліс – то ближче, але там була погана дорога, а ще дощ випав вчора… Їхали мовчки, оглядаючись на всі боки, чи хтось не бачить. Тепер такі часи, що най Бог боронить. Не знаєш хто і коли на тебе щось бовкне. А тоді прощавай!

ІV.
В камері було зимно і сиро. За ніч вона так змерзла, що не могла прийти до себе. Думала: «Хоч би не застудитись! Я витерплю! Я сильна! Боже, дай мені сили! Тільки би більше не били і не знущалися!»
– Арєстованная, на виход! – Конвоїр повів її довгим коридором. В кінці коридору у дверях, тримаючи одну руку в кишені галіфе і потягуючи цигарку, на неї чекав капітан НКВД.
–Ну што, красавіца, поговорім? Часовой – свободєн пока.
–Єсть, товаріщ капітан.
–Как там тєбя зовут – «Альонка? Чєво молчіш?
–Я вже все вам сказала?
–То, что ти сказала, ми і бєз тєбя знаєм, учітєльніца, понімаєш лі.
–То чого вам ще від мене треба?
–Вот-вот. Будєш молчать – скажу рєбятам, чтоби к тєбє опять етой ночью зашлі. Тєбє понравілось?
–Та ви звірі…Занапастили мене…Ґвалтівники…
–Нє скажеш, гдє бункєр – прістрєлю своімі рукамі!
–Я нічого не знаю…Відпустіть…
–Даю тєбє послєдній шанс – єслі до завтра не расколєшся, пєняй на сєбя. Часовой! Увєді!
–Єсть, товаріщ капітан.

В камері її переслідувала лише одна думка: «Що робити? Як звідси вибратися? Що з Миколою?»
Йшов 1945 рік. Вона два роки вчителювала в навколишніх селах. Закінчила курси медсестер і лікувала наших, поранених в боях з енкаведистами, хлопців. А ще – була зв’язковою, виконувала різні доручення. В одному з сутичок із загоном НКВД поранили молодого хлопця. Його переховували люди, а вона потай, вечорами, навідувалася до нього, промивала рани, перев’язувала. Тиждень тому їх викрили…Хтось «здав».
Майже до ранку не зімкнула очей. Все тіло боліло від побоїв, а холод не давав можливості зосередитись. Вранці в неї з’явився «план». Вона скаже, що відведе їх до криївки, а сама спробує дорогою втекти. Там всюди ліс, хащі! Вона добре бігає!.. Вона сильна…Їй лише 28…
Крізь ґрати до камери проник промінчик світла…День мав бути теплим. Вересень в цей час завжди теплий…
–Арєстованная, на виход!
Знову той самий кабінет…Чисто поголений капітан сидів за столом, переглядаючи якісь папери. Крізь вікно в кабінеті вона помітила на подвір’ї автівку, а біля неї гурт вояків.
–Ну что, надумала? Ілі продолжім фізічєскіє упражнєнія?
–Я скажу…
–Только нє вздумай врать, а то я вас знаю, бандеровскоє отродьє!
–Я покажу, де криївка…
–Ну і ґдє?
–Треба їхати в Ліщину, до лісу, там покажу…
–Смотрі, єслі врьошь – до слєдующєго дня нє дотянєшь. Прістрєлім і под сєльсовєтом покладьом, – отдихать…
–Часовой!
–Слушаюсь, товаріщ капітан.
–Позові лєйтєнанта Кольцова ко мнє.
–Єсть!

Лейтенант з’явився за кілька хвилин…
–Товаріщ капітан, лєйтєнант Кольцов, по вашєму пріказанію прібил…
–Садісь, лєйтєнант… Відішь ету дєвіцу?
–Так точно.
–Она обєщаєт показать бункєр. Возьмьошь десять бойцов і поєдєте в Лєщіну.
–Слушаюсь.
–Да, будьтє осторожни, а то ета бєстія можєт что-то викінуть.
–Так точно.
–Видайтє каждому бойцу гранати. Машіна скоро подойдьот.
–Разрєшітє ісполнять?
–Ісполняйтє!

V.
Автівка з енкаведистами зупинилася поруч з лісом. День справді видався чудовий. Два тижні, які вона провела у камері, здавалися їй вічністю. Вона думала, що вже ніколи не побачить цього сонця, цього неба, не вдихне на повні груди цього п’янкого, свіжого повітря… Таки сталося…Вони їй повірили. А може, просто вдали, що повірили? Вона сиділа мовчки в кузові автівки, в оточенні бійців загону НКВД. Час від часу, поки вони їхали, лейтенант відривав свій погляд від лісу і дивився на неї. «Ще зовсім молодий» – подумала вона. «І що їх привело сюди? Хто їх кликав? Хочуть всюди свій комунізм збудувати…Вимордували людей в себе, тепер хочуть ще нас вимордувати…».
–Далєко єшчо? – обізвався до неї лейтенант
–Їдьте он туди, до тої смереки.
–Какой такой смерекі, йолки что лі?
–Нехай буде по вашому…
–Водітель, сварачівай налєво! Остановішся возлє єлі!

Біля лісу, всі вибралися з кузова на землю.
–Ну, куда дальшє? – спитав її лейтенант.
–Он туди…
–Всем оружіє снять з прєдохранітєля!
–Я піду перша, а ви за мною…
–Ви двоє, – слєдуйтє за ней. Остальниє, по чєтирє чєловєка налєво і направо, на расстоянії от них сто метров. Пошлі.

Ліс був невисокий, але доволі густий, захаращений кущами. Якраз на це вона і сподівалася. Йшла, приглядаючись, де саме хащі були густіші. Свіже повітря додало їй сили, хоч відбиті на допитах п’яти боліли так, що вона, йдучи, відчувала ногами біль від найменшого камінчика. «Ще один ковток повітря, ще кілька кроків і треба бігти». Її думки були зайняті лише одним – «Як цими зболеними ногами бігти якомога швидше?» Серце калатало так, що мало не вискочило з грудей. Якоїсь миті вона кинулась у хащі і помчала щодуху вперед, не оглядаючись…
–Стой! Стой, кому говорю! – кричав вслід за нею один з двох вояків, котрі супроводжували її.
–Стой, стрєлять буду!
Автоматна черга розірвала вранішню тишу…Щось боляче вдарило її у спину… «Не вдалося…». Вона схопилася за стовбур дерева і повільно сповзла додолу… «Це кінець…Прощавайте, мої мамо і тату. Прощавай мій Зборове…»

VI.
–Слава Ісусу Христу.
–Слава навіки. Ну що Павле, все готово?
–Ще трохи, хлопці закінчують копати яму. Лишіть коней тут і ходім подивимось…
–Давайте, візьмемо її з воза і покладемо он там, коло стежки.
–Треба накрити її сіном…
–Ходім, хутко.
Яма майже було готова. Її викопали на краю цвинтаря, вгорі, щоб не кидалось нікому у вічі. За півгодини скінчили. Повернулися за покійницею і, загорнувши тіло в полотно, поклали в могилу. Скинули кашкети і перехристилися.
–Упокій, Господи, рабу твою, Олену і сотвори їй вічную пам’ять…
–Амінь.

Загорнувши могилу, вирівняли її і поклали зверху дерня з травою. Прикидали гіллям.
–Ну, ходім.
–Хай спочиває з Богом.
–Файна була дівчина…
–Шкода, що незаміжня і не лишила дітей…
–Хіба вона одна?

VII.
Через двадцять літ на місці, де поховали Оленку, люди поставили хрест. Напису не було…Ще не можна було його робити…Але ті, кому треба було знати, знали, хто тут похований. Лише після 1991 року на хресті з’явився напис. Тепер поруч з могилою Оленки – могила вояків УПА і синьо-жовтий прапор… Хтось посадив коло її хреста калину. З фото на хресті дивиться молоде, щире, усміхнене обличчя… Вона залишилася молодою назавжди…

29 жовтня 2009 року

 

ЦЕРКОВНИК

Паламарева хата стояла на пагорбі під самісіньким лісом…Власне, то був невеличкий будиночок на зразок тих, що називають нині «дачами».  Дві маленькі кімнати і кухня в сутеринах… Поруч з хатою дерев’яний хлів. Під хатою і хлівом – гарно складені купки дров.  За кілька метрів від хати, через дорогу, – джерело. Вода в ньому чиста, кришталева і зимна, аж зуби зводить. Ліс – якихось п’ятдесят метрів від хати. Дві височенні смереки, що росли за два метри одна від одної, випнулися високо догори. Десять років тому, Паламар змайстрував гойданку і вчепив її до тих смерек майже під самими кронами понад десять метрів від землі. Їхні з дружиною діти пороз’їжджалися по світах. Онуків вони бачили рідко, тож, змайструвавши гойданку, Паламар сподівався, що сільські дітлахи вчащатимуть сюди і йому з бабою буде від того веселіше.

З їхнього подвір’я відкривався чудовий краєвид на село. Яблуні, груші, сливи, вишні в Паламаревім саду зі стовбурами з потрісканою, старою корою були подібні до його спрацьованих рук. Над кількома, поставленими в траві вуликами, літали бджоли…

Кожен день Паламара і його дружини розпочинався вдосвіта і закінчувався на смерканні. Так воно є. Коли маєш господарку, то весь час треба до чогось прикладати руки. Хата – то не квартира в місті, тут завжди є якась робота…

-         Слава Ісусу Христу!

-         Слава навіки!

-         Як ся маєте, Степане Васильовичу?

-         Дякувати Богові, ще якось лажу… Заходь, Миколо…

-         Хіба не надовго, бо маю батькам дошки привезти, йду домовлятися за машину…

-         Маріє! Зроби нам чаю і принеси свіжого меду.

-         Ну, розказуй, що там в світі робиться, бо в мене вже третій місяць як зіпсутий телевізор, а ходити селом по новини тяжко.

-         У світі криза, а в нас справжня біда, бо до них криза як прийшла, так піде, а до нас прийшла і залишиться.

Сидимо з Паламарем у саду під яблунею і смакуємо запашний чай з рум’янку, меліси, м’яти і гілочок малини. Вмочуємо кусні домашнього хліба в свіжий, золотистого кольору мед. В місті такого хліба не знайдеш. Міський хліб щойно купиш, він за два дні «зацвіте», а цей, домашній, лежатиме поки не засохне, і все одно не почорніє.

-         Степане Васильовичу, можна спитати?

-         Питай…

-         А чого вас в селі називають «церковником»?

-         То давня історія…І довга…Ти ж казав, що поспішаєш?

-         Та не так, щоб дуже… – відповідаю, заінтригований подробицями майбутньої розповіді.

-         Дозвольте, спершу зателефоную по мобільному.

Телефоную до знайомого, котрий обіцяв допомогти привезти дошки і домовляюся з ним про зустріч по обіді.

-         Все гаразд, Васильовичу, час є..

-         От техніка нині, телефонуєш звідки хочеш і куди хочеш!

-         То правда, Васильовичу. А вам чому діти досі мобільного не купили? Я тут бачив, у вашім селі їх мало не кожна бабуся вже має  :-)

-         Нам досить того старого телефона…

-         Ну, як знаєте…

-         Наливай собі ще чаю, і мед бери.. Може вже вистиг, то я попрошу, щоб баба підігріла?

-         Не треба, дякую, я не люблю дуже гарячого.

-         Тоді слухай про «церковника»…Я народився на Житомирщині, а вже після війни приїхав сюди, на Львівщину. Тут оженився.

-         А цю хату ви самі збудували?

-         Ні, тут колись жили поляки, їх вивезли до Польщі в 1946 році. Ми перекрили дах, поставили хлівець…Отак і живемо.

-         У вас цікаве прізвище – Паламар…

-         Колись мама мені розповідала, що в нашій родині були священники, може звідси і прізвище?

-         А звідкіля взялося прізвисько «церковник»?

-         Моя мама була дуже побожною жінкою. Вдома в одному куті тримала стару ікону, але закривала її вишитим рушником, щоб ніхто не доніс. Знаєш сам, які були часи. В другому куті висів такий самий рушник. Посередині – портрет Шевченка.

-         То вона так маскувала ікону

-         Так. Вечорами відкривала її, запалювали свічку і молилася. Я з малечку знав «Отче наш», «Вірую». Мама часто ходила пішки до сусіднього села і брала мене з собою. Там була єдина в цих краях вціліла церква.  Мама була проста сільська жінка. Голова сільради за те ходіння до церкви спершу чіплявся до неї, але потім, переконавшись, що з того нічого не вийде, залишив у спокої. У церкві мені подобалося все, а особливо – спів священника. Він мав тихий, лагідний голос. Щоразу після Служби Божої клав мені руку на голову і благословляв. Коли я став школярем, він попросив мене допомагати йому. Я запалював свічки…

-         І що, від радянської влади не дістали за це жодних «гостинців»?

-         Дістав, і не один. Якось вчителька, дізнавшись, що я ходжу до церкви, провела зі мною «виховну бесіду». Не допомогло. Тоді вона викликала до школи мою маму і каже до неї: «Ваш син таке зробив!». На що мама відповіла: «Яке?». «Він ходить до церкви!». А мама на це: «Ходив і буде ходити» – і пішла додому.

-         Смілива жінка.

-         Так. Потім мене, школяра третього класу, запросив до себе директор і говорить: «Такі як ти «церковники» нам перешкоджають будувати  комунізм!».  Два роки я просидів в третьому класі – отак директор покарав мене за те, що ходив до церкви. Відтоді і причепилось до мене оте «церковник».

-         І що, не перестали ходити до церкви далі?

-         Ні, ходив весь час. І мама ходила. Мені навіть пропонували навчатись в семінарії, треба було їхати далеко від дому, а я не хотів залишати маму саму. Ходи до хати, щось покажу.

Встаємо з-за столу і йдемо до Паламаревої хати. Гілки яблунь гнуться від плодів. Повітря свіже і п’янке. Хіба порівняєш все це з містом? Заходимо до однієї з кімнат. В куті, біля вікна, на столі і стінах бачу біля десятка ікон. Посередині «Господня вечеря». На столі «Біблія».

-         У вас тут цілий іконостас!

-         Ота стара ікона, – наша родинна… Оті дві зліва мені дісталися від людей з сусіднього села. Ту, що справа, придбав.

-         Справжні скарби!

-         Нині можна відкрито тримати вдома ікони і Біблію, але люди чомусь не стали побожніші?

-         То правда, Васильовичу… Дехто ходить нині до церкви, як колись до клубу чи на парад. Всі йдуть і він йде. Церква мало не в кожному селі, а в нашому місті їх так багато, як в Єрусалимі.

-         Треба мати Бога в серці… Любити ближнього. Якось дивно воно виходить – люди слухають в церкві Слово Боже, а вийшовши з церкви, відразу забувають, що воно каже. Ось у нас, на другому кінці села, сусіди понад двадцять років судяться «за межу» і ніяк не дійдуть згоди за тих півметра. І як можна жити двадцять років хата коло хати і ворогувати, не втямлю?

-         Васильовичу, а що то за історія у вас була з міліцією ще за Союзу?

-         А, ти і про це знаєш?

-         Мені мама розповідала…

-         У церкві протікав дах, то ж треба було перекрити. Нині це виглядає як щось дріб’язкове, а тоді – боронь, Боже, було щось коло церкви робити. Влада за це суворо переслідувала. Діючих церков було обмаль. Представники влади шукали першої ліпшої нагоди їх закрити з певних причин, як от «аварійний стан будівлі». Приводом до винесення рішення про «аварійність» була найменша тріщина на стіні.

-         А при чому тут міліція?

-         Я, значить, потай почав збирати в селі гроші на ремонт даху. Хтось доповів. Приїхала з району міліція і забрали мене на «розмову».  Після тієї «розмови» я посивів і потрапив на місяць до лікарні.

Задзвенів мій мобільний. На дисплеї висвітилось ім’я товариша, з яким я домовився про перевезення дошок батькам. Так не хотілося залишати цей сад з травою по коліна і п’янким запахом яблук, і повертатися до міста, з отруєним викидами десятків тисяч автівок повітрям. Дякувати Богові, що можна час від часу залишити ту міську «цивілізацію» і приїхати сюди, до батьків, переночувати на стриху на сіні, прокинутись вранці, взяти косу і кілька годин насолоджуватись вранішнім свіжим повітрям, допоки спина не вкриється потом, а тіло не відчує солодкої втоми…

-         Миколо, візьми трошки яблук.

-         Дякую, Васильовичу, в нас є.

-         Я не питаю, є чи нема. Я кажу – візьми моїх.

-         Ну гаразд, візьму

-         Маріє, дай йому тих червоних яблук, що у відрі під хатою. Ти заходь до нас, Миколо…

-         Гаразд, Васильовичу, зайду при нагоді, але нічого не обіцятиму, самі розумієте, – робота.

Попрощавшись з Паламарем і його дружиною, я пішов до своєї автівки. Заводячи двигун, я ще раз кинув оком на їхнє подвір’я. Старий, сивочолий Паламар стояв коло хвіртки, тримаючи в руці кашкет. На його обличчі сяяла посмішка. Нині він був щасливий, бо мав гостя… Скільки людині для щастя треба? Зовсім мало…Щоб хтось тебе вислухав, сказав тепле слово…Просто побув деякий час поруч…

Я слухав передачу про глухих,

Ті почуття і жаль забути важко…

«Яка в вас мрія?» – запитали в них,

Хтось відповів: «Почути пісню пташки…»

Бринять у серці досі ті слова…

А зовсім поруч не глухі і зрячі

Ведуть себе, як часто це бува,

Так, начебто, не чують і не бачать…

Як мало ми цінуєм Божий дар –

Ходити, чути, бачити, любити,

Розгледіти щось дивне поміж хмар,

Дощу і сонцю тішитись, як діти.

Дещицю, як задуматись на мить,

У цьому світі треба чоловіку…

Даруй нам, Боже, віру не згубить

І ще – людьми лишатися довіку.

25 жовтня 2009 року

Тернопіль

ПОСЛУХАТИ НОВЕЛУ У ВИКОНАННІ АВТОРА МОЖНА ТУТ

 

На весіллі…

Літо…Весілля в галицькому селі…Коло хати зведено величезний «шалаш» зі столами і лавками десь на 300 осіб. Все вже на столах. Господині ще доносять холодець і кльоші з солодким. Старости перевіряють, чи досить випивки і води. Просили на четверту годину, хоч мали почати о шостій. То так все – поки зійдуться, буде якраз добре. В нас – не Америка, де приходят точно, як поїзди за Сталіна. Помало коло хати зібрався чималий гурт гостей з квітками і пакунками.
- Ну, гайда, ходім!
- Музики вітають дорогих гостей, що прийшли на весілля і дарують їм файного українського марша!
- Іване, ти маєш червінець для музик?
- Так, в кишені, приготував ще в автобусі.
- Поставиш їм на ті елєктичні цимбали, що самі грают…
- Добре.
- Дорогі гості, заходьте, але не забувайте вітатися з музиками!
- Іване, я буду давала молодій квітки, а ти конверту молодому…
- Та знаю.
- Ти там все файно поставив?
- Вирівняв папери, як ти казала.
- Добре, ходім… Але які вони файні!
- Молоді всі файні.
До молодих вишикувалась черга гостей. Вітають, дарують, посміхаються, цілуються. Батьки стоять поруч і тішаться. Збоку на столі два величезні короваї на вишитих рушниках. Один – з голубками з тіста, а другий з колосками пшениці також з тіста.
- Просимо, дорогі гості, просимо!
- Гостей молодого просимо за столи зліва, а молодої – справа.
- Іване, тримайся мене, ходім, сядемо коли Марійки з чоловіком.
- А чого не коло Миколи, Василь не п’є?
- Добре, що не п’є, менше сам вип’єш…
- А я чого на вісілє прийшов?
- Та певно не тільки горівку пити…Ходи…
- Чекай, зара будут букєти чіпляти. Не забудь сказати, що ти жонатий…
Ще за півгодини всі розсідаються. Молоді – в центрі під образом «Святої родини». По два боки від них дружби і дружки.
- Дорогі гості, просимо всіх стати до молитви.
- В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь….
- Дорогі гості, просимо наливати і випити за здоров’я молодих!
Публіка зібралася строката. Родина з села, гості з Хмельниччини і Запоріжжя. Запоріжці – з боку молодої. Після закінчення середньої школи вона приїхала до нашого обласного центру на навчання у вузі. Якось вузівські агітатори в пошуках потенційних студентів і їхніх грошей їздили містами України і запрошували до себе на навчання…Відвідали також Запоріжжя…
Після попередніх президентських виборів східняки сприймали галичан вже дещо по іншому. Спостерігачів зі Східної України приймали в галицьких родинах, годували. Ті, спершу дивилися на все і всіх з під лоба. День за днем – облаштувались і зрозуміли, що тутешні «бандери» – добрі люди і зовсім не страшні.
Дівчина ризикнула і поїхала. Вступила до галицького вузу, закінчила і тут знайшла своє кохання. За чотири роки навчилася так добре розмовляти українською, що ніхто б не сказав, що вона східнячка з російськомовної родини. Мама молодої – Амалія Вікторівна, – висока, чорнява жінка з великими карими очима. Батько – невисокий, круглолиций чоловік з завжди усміхненим обличчям. Отак зійшлися за столом галичани і східняки.
Брязкання виделок і дзеленчання чарок. Старости з вишитими рушниками через плече припрошують наливати і пити за здоров’я молодих.
- Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай старший дружба поцілує дружку!
Старший дружба трохи знічується і зиркає на старшу дружку. Встають і цілуються в щоки. Гості тішаться і «коментують»:
- Трохи повчіться, щоб на другий раз вийшло ліпше!
Східняки, спершу приглядалися і чулися «не в своїй тарілці». Але після третьої чарки «віджили» і почали посміхатися.
- Ой не будем пити, тую гірку юшку, нехай поцілує другий дружба дружку!
«Другий» дружба – ще зовсім молодий хлопчина. Червоніє, але встає, щоправда не відразу, а після того, як гості заспівали ще два рази. Швиденько чмокає дружку і обидвоє сідають. Гості перезнайомилися. За столом точаться розмови. Гамірно, шумно…
- Перепрошую, пані..
- Марія.
- Перепрошую пані, Маріє, дозвольте запитати.
- Перепрошую, а вас як?
- Степан.
- У вас така гарна вишита блюзка. Ніколи не бачив такого візерунку.
- То ви розбираєтесь на вишитих сорочках?
- Відносно, але люблю дивитися на гарне вишиття. У нас щороку проводиться виставка вишивки – приїздять з усіх районів області і навіть з сусідніх областей. Цього року було кілька вишивальниць з Івано-Франківщини.
- То що вас цікавить?
- Ви самі вишивали цю блюзку? Дуже цікаві кольори і візерунок.
- Ні, мені вона дісталася від бабусі.
- Скільки ж їй років!
- Цього року минуло сто.
- Сто років! Отакої! Але як гарно збереглася.
- Якщо ви маєте на увазі полотно, то я його трохи прала і відбілювала, але потім пошкодувала – почали розходитися шви. Вирішила більше ніколи цього не робити і лишити як є.
- Сто років, ціле століття!
- Цього року ми з чоловіком були в Карпатах. Пішли там до церкви, а я була в цій самій блюзці. Якісь дві жінки замість того, щоб слухати Службу Божу, цілий час дивилися на мене і мою блюзку і щось шепотіли. Після відправи попросили подивитися на вишиття зблизька і показати їм зворотній бік. Доказували одна одній як саме блузка була вишита .

- Ой гірка горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко! Гірко! Гірко!
От і до молодих добралися. Поки молодята цілуються, гості рахують: «Один, два, три…Мало! Мало!»
Подали росіл з домашнім тістом і голубці, потім язик з грибами і налисники з м’ясом. Дехто з гостей вже поліз до кишені за фесталом або мізимом. Перший стіл скінчився. Далі – танці! Треба розім’яти ноги і плечі. Музики голосно запрошують до танцю:
- А тепер полька з ґудзом!
Площадка для танців, вистелена плитою ДСП рухається, як жива. Дівчата і хлопці, старі і молоді крутяться, скачуть, пристукують ногами, так що порохи підносяться аж до голови. Час від часу долівку скроплюють водою.
Традиційно після польки йде вальс. В той час, як одні гості танцюють, інші, сидячи на лавках довкола танців, і спостерігаючи за танцюристами, коментують та спілкуються.
- Знаєте, Катерино, яке те Вірчине дитя роботяще?
- То той правнучок, що з нею живе?
- Так, онук покійної доньки, хай спочиває з Богом.
- Ну…
- Ходила м вчора до неї по сіль. Прийшла м і бачу – дитя щось в садку порається, а Вірка в хліві коло корови. Вона вже дуже слаба, ледве ходить і то з патичком.
- Ну…
- То те мале, Богданчик, розчиняє крілика, дитині сім літ.
- І що, сам забив?
- Ні, Вірка, а він вже шкірку здоймив, чистив середину. Питаю: «Ти то вмієш?», а він каже: «Так, я видів як вуйко чистив крілика. Почищу і будемо з бабцею Вірою мати що їсти».
- Боже, яка дитина, і не боїться такої роботи!
- Щодня в третій годині по обіді вони моляться.
- Та йди… Вдень?
- Так…Дитина знає стільки молитов. Казав мені, що хоче бути священником, як виросте.
- А я нашому панотцеві виказала все, що думала?
- Степанові?
- Так…Має десять гектарів поля коло мене, люди на него роблять, а він хати будує. Вже двом донькам збудував. Та де колись священник в селі так багато мав? Якось в неділю по Службі Божій казав, щоб люди купили йому нову машину, бо та вже стара…Я підійшла і кажу, щоб був скромніший.
- А він що?
- А він каже: «Може ваші сини знают ліпше за мене, як і що робити? Най би вони самі йшли на священиків і показали?»
- А ти що?
- А я йому: «Отче, боронь Боже, щоб мої сини так робили, як ви».
- Священники, як люди – є різні, то правда, наш дуже файний…
- Згадала м про крілика…
- Якого? Того, що Вірчин малий чистив?
- Ні, я до пенсії робила санітаркою в районній лікарні, знаєш…
- Ну…
- Якось привезли малого хлопчика…Дуже слабував, дуже…Вночі мав високу температуру. Я сиділа м коло него цілу ніч. Він так хтів, щоб його хтось тримав за ручку.
- Ну…
- Казав: «Цьоцю, цьоцю, як ви мене вилікуєте, то тато дасть вам крілика». Не можу, відразу плачу як згадаю…
- І що?
- Померло бідне за кілька днів…

Гості з Запоріжжя, можливо, вперше, чули повстанські галицькі пісні. Музики співали:
Україно, Україно, Україно, краю мій,
Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів…

Після танців був «другий стіл» – бараболя з маринованими огірками і куркою, м’ясо, запечене з чорносливом. Почало справджуватися відоме: «Їли би очі – писок не хоче». Зморені танцями і їдою гості, нарешті взялися співати. Це – святе. Гості молодого затягували одне, а молодої – інше. Співали по черзі або разом. Всіх здивувала мама молодої Амалія Вікторівна. Досі всі чули, як вона розмовляла лише російською, а тут, чудовим голосом почала виконувати українські пісні: «Ой чорна я си чорна», «Рідна мати моя», «Бодай ся когут знудив», «Чорнобривці», «Ой Марічко чечери». Люди повідкривали писки!
- То які вони москалі, то наші?
Виявилося, Амалія Вікторівна, яка дуже любила співати, товаришувала з нашими, вивезеними колись до них галичанами. Від них і почула ці пісні і навчилася.
- Ой не будем їсти ті обгризлі кості, хай ся поцілують між собою гості!
Після того, як гості перецілувалися, хтось затягнув «Хто родився в січні вставай, наливай». Далі йшов лютий, березень, аж до грудня, додаткові куплети. Гості, по черзі підіймалися і чаркувалися.
- Коли вже будут розбирати молоду?
- Вже скоро…
Коло п’ятої ранку заграли прощального марша. Кілька східняків і мешканців села сиділи разом і розмовляли про політику. Поговорити про політику – це у нас святе.
На дворі почало розвиднюватися… За всіма ознаками день мав бути гарний і теплий…
- Ганю, збирай брудні миски, будемо мити, щоб мати нині на поправини…
- Добре, я вже ледве на ногах стою..
- Ще трошки…
- І кажут люди, що нині біда – м’ясне все на столах, салати, солодке…
- В нас аби не гірше, ніж в когось
- Збирай миски, не балакай багато
- Наші молоді таки були файні, правда?
- То цьотка привезла Олі ту весільну сукню з Італії.
- Ти чула, що Василь Сиротюк помер?
- Той, що на чехах вже двадцять років був? Коли?
- Минулого тижня…П’ятдесят шість років. Приїхав додому, інсульт і нема чоловіка… Вже наробився…
- Най спочиває з Богом…

-  Ой життя, життя… Моя мама померла через вісім літ по татові. Він був старший за неї на вісім літ. Так гарно собі прожили. Бабця казала, що її зять ліпший за рідних дочок  :-)  Був працьовитий, лагідний, добрий…Вмер легко, не мучився. Перед смертю казав мамі: «Я чекав на тебе вісім років, поки ти народилася, а тепер буду чекати на тебе вісім років на небі». І що ти думаєш, якраз через вісім років мама померла…

Заспівали перші півні… Двоє хлопів, обійнявшись коло брами, затягнули…
Кохання, кохання,
Звечора до рання,
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде…

Поправини мали бути по обіді о п’ятій…

18 жовтня 2009р.

Послухати новелу у виконанні автора можна тут

 

ЗОНА 2

Телефонний дзвінок розірвав тишу о шостій ранку…Але він її не роздратував, ба, навіть більше – втішив. Вже кілька днів поспіль вона не могла заснути…Щоночі довго лежала з відритими очима і пригадувала минуле…Про нього нагадувало все в її кімнаті, де на кожній стіні висіли фото рідних і друзів, їхньої сільської хати, вулиці, річки, лісу… Останнім часом спомини не давали їй спокою. По кілька разів на день вона перегортала сторінки старого фотоальбому, подумки повертаючись на 30 років назад… Телефон не замовкав… За вікном лив дощ… Вона підвелася з ліжка, намацала тапочки на килимку і підійшла до телефону. Піднесла слухавку до вуха…

-Алло, я слухаю, хто це?

-Лідо, це я – Валентина….Ти мене чуєш?

То була її шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала…

-Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі?…Зрештою, я і так не сплю…

-І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться…

-То що сталося?

-Я хочу додому, Валю, ДОДОДОМУ!

-Тобі також сниться?

-Щоночі, особливо останнім часом…

-І мені…

-Закрию очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю. Телефонував Григорій з Пітера – і з ним теж саме відбувається.

-Я якось переглядала старі фото – скількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться…Як твоє здоров’я?

-Яке там здоров’я… З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то друге, а останніх два роки просто сил немає… Тиск, печінка, підшлункова…Ковтаю таблетки пригоршнями.

-Слухай, одні люди їздили до села поруч з нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?

-Я теж над цим думала. Зробимо так. Сконтактуємось з нашими однокласниками і виберемось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.

-У тебе були телефонні номери наших…

-Так, десь є…Пригадала – у шкільному фотоальбомі…

-Гаразд, тоді давай поспілкуємось за тиждень…

-Домовились. Ну бувай…На добраніч.

Вона поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ…Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря… Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту…Від недоспаних ночей паморочилося в голові…Вдень знову переглядала старі фото і ловила себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, сметани і масла. До них за маслом приїздили люди аж з Києва, казали – «боберське масло  – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували  – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь»

Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі…

-Лідо, це знову я, Валентина…

-Чекала твого дзвінка. Які у тебе новини?

-А ти з кимось з наших розмовляла?

-Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість пристають на пропозицію зібратися…

-Я теж, розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею… Всі – «за».

-Чудово. То на коли плануємо нашу «акцію»?

-Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім дітям та онукам треба йти до школи і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати…

-Так, наших і так не багато залишилося….Знаєш, я оце переглядала старі фото, пам’ятаєш як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?

-На шкільному подвір’ї?

-Так… З двадцяти п’яти чоловік десятьох вже немає…

-Забула повідомити, Сергій таки пообіцяв допомогти автобусом. Зберемось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись…Десь біля десятої ранку…

-Ну, бувай, тримайся…

Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли ковтала по кілька пігулок відразу… Спала лише 3-4 години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва на 20 серпня…

…Потяг прибув до Києва о сьомій ранку… На «метро» вона дісталася до Хрещатика. Випила чашку кави в «Макдональсі» і ходила малолюдними вулицями міста. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у «метро» викликав у неї бажання якнайшвидше втекти звідтіля десь у поле чи сад. «Як  вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго…». Сиділа на лавці біля фонтану і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою…

Більшість однокласників зібралися на десяту…Ще півгодини чекали двох «своїх» – з Сумщини і Харкова. Віталися одне з одним зі сльозами на очах… Сергіїв автобус був розрахований на 20 осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу…Нарешті – Київ позаду…Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця… Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – запитали про мету і час поїздки, дали настанови, попередили про високий радіоактивний фон у певних місцях.

-Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – запитала Валентина.

-З Бі-бі-сі?

-Я вже не пам’ятаю…

-Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі – «Чорнобиль – це трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!»

-Я тоді добряче дістала від голови сільради…

-А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша…

-Подивись через вікно – які край дороги дерева! А он там яка височенна трава!

-Сергій казав, що «начальство» сюди частенько приїздить на полювання. А звірини тут хоч греблю гати.

-А ти гадаєш, що в Києві не продають нічого з «зони»?

-Точно,продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери можна дістати – комар носа не підточить.

-Поглянь, ота річка як наша!

При під’їзді до села всі були схвильовані… Здається, що не змінився лише ліс…Все інше годі було впізнати. Перед самим селом автобус зупинився… Вивіску з назвою населеного пункту знайшли у хащах…Напису майже не було видно…Рушили далі. Колись чудову асфальтовану дорогу було важко назвати дорогою. Скрізь крізь асфальт пробивалася «рослинність». Дерева і кущі підступили аж до дороги. То тут, то там були розкидані гілки дерев, зламані вітром…

-Погляньте, он там наше дерево? Вціліло!  -  вигукнув хтось.

Старезний дуб з величезною кроною і товстенним стовбуром стояв, сягаючи неба, як символ невмирущості їхнього села і будив у серці незабутні спомини… Валентина заплакала…

-Ось сільрада! А он там  - хата  Колодія.

На будівлі і вулиці села неможливо було дивитися без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, з відсутніми в рамах шибами… Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись населене людьми місце перетворилось на руїни, які природа крок за кроком, день за днем бере в свої обійми. Яка все таки незбагненна сила в цією трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!..

Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося селом… Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка… Ще б якщо відселені з сіл і містечок люди десь проживали разом, але ж їх порозкидали по всій Україні…

-Їдемо до школи.

Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було.  Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами.  Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок…

В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл…Винесли їх на двір і застелили шматком поліетиленової плівки з автобуса. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало…

-Ну що, за зустріч? –  Сергій підняв пластиковий стакан з вином.

-За зустріч…

-Давайте пом’янемо тих, кого вже нема…

-Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемось селом…

Перше, що кидалось у вічі, коли вони йшли селом  - надзвичайна тиша. Не було чути гавкання собак, гилготіння гусей, кудкудакання курей…Ніхто не вів вулицею корову, не їхав кіньми. Та й цього і не могло тут бути зараз, після «аварії». При кінці вулиці вони зовсім неочікувано для себе помітили постать біля хвіртки однієї з хат.

-Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!

-Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете?

-Бабо, ви що не впізнаєте нікого?

-Стара я вже стала….А ну дайте-но, подивлюся ще раз…Ні, не впізнаю…

-Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко.

-Ой, діточки мої золоті… Та невже то ви!

-Що, дуже змінилися?

-Це я стала сліпа…

-Що ж ви тут робите самі?

-Живу, діточки, живу… Вірніше  - доживаю…

-А ще хтось в селі є крім вас?

-Є ще двоє старих… Микола Подолян з Києва приїхав торік і баба Настя з сусідньої вулиці.

-Що ж ви їсте?

-Та що родить, те і їмо…

-І що, родить?

-Родить, дітки, родить…Погляньте, які в саду яблучка вродили цього року.

-То ви таки вернулися до  своєї хати…

-Вернулася, дітки… Вже чотири роки, як вернулася… Нас виселили на Кіровоградщину. За кілька років я так там розхворілася… А повернулася сюди – всі болячки зникли

-А хліб звідки берете?

-Печу сама…Інколи добрі люди привезуть…

-Не боїтеся жити одна?

-Я, дітки, вже нічого не боюся… Ходжу на могилки…Там все заросло, а я не маю сили почистити…Де можу – там травичку викошу серпом…

-А ми оце вирішили приїхати сюди з однокласниками…

-То добре, дітки, добре… Своє коріння треба пам’ятати…

-То ми підемо далі?

-Ідіть з Богом, дітки, ідіть – промовила бабуся, перехристивши жінок рукою…

Важко передати словами ті почуття, які накотилися хвилею на Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати… Паркану не було…Сходи біля хати заросли мохом і травою, хлів розвалився повністю, половини даху на хаті теж не було. Криниця сховалася за кущами… Ось тут був сад, поруч  - квітник. Раптом вона помітила одиноку квітку…

-Поглянь! Такі ж росли тут колись!  Вижила!

-Або насіялася… – обізвалась Валентина.

-Та ні, вижила, це наша!

Через кілька годин мандрів вони повернулися до колишньої школи. Сергій привіз з собою прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Воно виявилося в кілька разів вищим від «норми», а подекуди навіть дуже високим.

-Ну що, земляки, пора збиратися на Київ, час нашої «екскурсії» закінчився ¬ –  Сергій витяг з кишені фотоапарат.

-Станьте всі он там, перед школою, я вас сфотографую.

До Києва поверталися мовчки…Кожен думав про своє…Ніхто не знав, чи доведеться ще колись відвідати рідне село… Їхні ряди рідіють з року в рік… «Чорнобиль» збирає свій «врожай»… Серед них немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Ще щастя, що вони до цього часу якось трималися…

-Може заїдемо в Києві до музею «Чорнобиля»? –  обізвалась Валентина.

-Якщо встигнемо, бо вже друга година…

Вони встигли…Але відвіданням музею лише додали собі болю…Важко було дивитися на те, що недавно ще було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом з написом поруч «Руками не чіпати» – їхні «рідні» рушники, які можна відразу розпізнати серед галицьких чи чернігівських, кухонне начиння. Особливо боляче було дивитися на таблиці з написами населених пунктів, які просто перестали існувати…Серед них було і їхнє село…

На залізничному вокзалі в Києві було, як завжди, людно… Прощалися, домовившись про наступну поїздку через рік…якщо дасть Бог.  Вона сіла на потяг біля одинадцятої вечора. Валентина на пероні помахала їй вслід рукою… «Ну от і все – додому» –  подумала вона і спохватилась… «Додому? А де тепер мій дім? Чи може їх у мене два? Поки що два, допоки ще стоять стіни їхньої хати в селі?» … НІ! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в їхньому саду квіти і родитимуть яблука… Допоки вона ще живе і пам’ятає…

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,

І піснями ударять в серця солов’ї,

І зорітимуть знову в саду нашім квіти,

Що їх ніжно так пестили руки твої.

Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,

Поки родять у серці наснаги жита,

Поки радість дається і біль чоловіку,

Поки совість пречиста і пам’ять свята.

І тоді з забуття, запізніло,нам знову

Подаровані будуть довіра і дар співчуття,

В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,

І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.

Бо зима відступає і крига скресає на ріках,

Поки родять у серці наснаги жита,

Поки радість дається і біль чоловіку,

Поки совість пречиста і пам’ять свята.

11 серпня 2009 року

 

ІВАСЬ І ШКОЛА

Тарас Коковський

ІВАСЬ У ШКОЛІ

І.

Задивлені у майбуття випускники школи, не цілком свідомі того, що цей «Останній дзвінок» і справді  - ОСТАННІЙ у їхньому житті. Їхнє шкільне життя скінчилося…Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники…Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, те невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань…  Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів… Все наче перейшло в інший вимір і залишилося там назавжди… Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути…

ІІ.

Івасьова наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири роки. Батьки купили кілька гарних книжок з чудовими кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу розмалював кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку.  Коли Івасеві сповнилось шість років – мама взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив ніколи! Аж писок відкрив від здивування. Поки мама підбирала дещо для себе, Івась стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як вона приймала і видавала книжки.

-Ти як називаєшся?  - спитала бібліотекарка Івася.

-Івась.

-А скільки тобі рочків?

-Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати?

-Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце.

-«БУКВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки – про Котигорошка, про Бабу-ягу…

Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама…

-Про що ви тут розмовляєте?  Ти був чемний?

-Дуже чемний. Розповів мені, які він книжки читає вдома.

-Він любить читати, то правда…

-Можливо, щось підберете і для нього?

Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок  - одні для мами, інші – для Івася. Надалі мама завжди брала його до бібліотеки з собою.

ІІІ.

Коли Івась навчався в першому класі, вчителька з третього класу нерідко заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він показав її учням, як треба читати. Особливо важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Вчителька третього «Б» Марія Василівна не раз залишала Михайлика після уроків, вмовляла батьків записати його до групи продовженого дня… Але з того нічого не виходило. Якось вони кілька разів підряд читали одне оповідання…

-Маріє Василівно, ви не переживайте, – промовив Михайлик до вчительки. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.

-Та як не переживати, ми вже десятий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах…

-Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».

-Давай, ще раз, починай з початку…

-Маріє Василівно, я після школи і так не піду далі вчитися…

-Але ти мусиш якось школу закінчити.

-Я після восьмого класу піду до колгоспу.

-І що будеш там робити?

-Там є коні…. Буду фірманом. Колись вас підвезу!

-Ой, сину, сину…Читай.

Через десять літ, Марія Василівна якось йшла вулицею села. Її обігнав віз з кіньми.

-Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – посміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак… Вчителька відразу впізнала у ньому свого колишнього учня…

Так воно буває в житті – нерідко ті, що посередньо вчилися у школі, залишаються людянішими, а відмінники – деруть носа. Звісно, буває і навпаки…

ІV.

Івась завжди серед учнів вирізнявся особливою педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі такого – шкодував форму, як наказувала мама. Коли він замащував штани, – і таке бувало, – дуже засмучувався. Але часом, йому хотілося бодай на годину стати шибеником…  Стримувався…. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Не зчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл».

В ті часи в полі чи на городі можна було легко знайти набої, які залишилися після другої світової війни. Цією справою особливо цікавився однокласник Івася – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку приніс до школи жменю набоїв від гвинтівки. В кожному класі стояла кахельна грубка. Перед одним з уроків, Ромко кинув набої до грубки і хутко сів на своє місце у класі. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один…. Вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю!  Урок було зірвано…Викликали міліцію… «Винного» таки знайшли. Ромко вдома дістав від тата такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.

Одним з улюблених уроків Івася був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Можна було робити натиск і лінії виходили грубші або тонші. А ще зі старого пера вони робили «гостряк» з паперовим «стабілізатором» і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці.

Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Тому він бігав на великій перерві до пекарні – за двісті метрів від школи  і купував там смажені пиріжки по 3 копійки,  – «з лівером» або «з повидлом». Пиріжки були гарячі, запашні! Тітка в білому халаті і з накрохмаленою білою хусткою на голові брала пиріжки з «бляшки» і простягала малому через вікно.  Яка то була смакота!  На заощаджені гроші Івась наприкінці місяця купував собі книжку в книгарні. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок протягом місяця. Або ж після школи йшли в якесь затишне місце і вигадували неймовірні історії.

Нерідко таким місцем був старий польський костел… Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і товстезні. Дах був перекритий черепицею. Одного разу вони вилізли по вузьких, закручених сходах на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, вони помітили невеликі віконця. Довгою палицею почали штуркати в одне вікон, аж допоки воно на впало просто їм під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі…скла.

V.

В «старших класах» Івась познайомився з новими вчителями, деякі з котрих були справді колоритними постатями. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович.  Високий на зріст, «не худий», з сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і з відстані метра кидав на стіл журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав шкільний журнал, і оглядаючи учнів, казав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і «бекали-мекали» коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливський ніж з ручкою, зробленою з ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:

- Зараз буду з вас шкіру знімати…Ото ледарі.

Матвій Кіндратович був затятим мисливцем і рибалкою. Він страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що урок хімії у школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством.  Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію.  Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.

-Ходіть но ледарі сюди…

-А чому ледарі?

-Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.

-То ви нас навчіть!

-Сідайте коло мене, але поруч, а метрів за п’ять. Закидайте вудки. Тільки не шуміть, бо рибу сполохаєте.

За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.

-То ви, напевно, на щось особливе ловите, – кажуть хлопці.

-Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша…

Минула ще година  ¬– результат той самий, Кіндратович витягує рибу, а хлопці – дивляться і облизуються.

-Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги…

З усіх уроків в «старших класах» Івась найбільше любив історію і географію.  Історик Ростислав Петрович завжди ходив в темному костюмі з краваткою і мав в руках старий, потертий портфель. В класі він виймав з портфеля таку саму стару папку, розв’язував її і викладав на стіл листки, списані авторучкою почерком, який міг розібрати хіба що він сам і помітками на полях. Підручником з історії він майже не користувався.

- Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам скажу те, чого в підручнику немає.  Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – пригодиться.

Слухати Ростислава Петровича було дуже цікаво. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика.  Навіть важкий предмет можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить свій предмет і хоче привити учням любов до нього. Власне, самі такі вчителі і залишаються в пам’яті до кінця життя…

VI.

Минуло п’ятнадцять літ… По закінченню школи Івась вступив на історичний факультет Львівського університету, захистив кандидацьку дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта він зі студентами їздив в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їхній шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його… Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав до села…

-А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити…Сідай…

-Дізнався про вашу хворобу… Як ви почуваєтеся?

-Дякую, не зовсім добре, але і не зовсім погано….Я тішуся, що ти вибрав фах історика. Історія – то така цікава річ…

-Став істориком завдяки вам . Це щира правда…

-Ну, трохи в цьому є моя заслуга, але також і твоя праця…

-То ви вже не працюєте?

-Вже рік, як вдома…Переніс операцію на горлі…Бачиш, маю на шиї дірку, важко говорити…

-Співчуваю…Я часто згадую про вас… Нині відкрили доступ до раніше таємних архівів. Тут непочатий край роботи…Для всіх вистачить …

-По доброму заздрю тобі, Іване… Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час… Знаєш, за чим я найбільше зараз шкодую?

-За роботою?

-Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні, купувати і читати нові книжки… Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг «пристосуватися» до нових обставин. Ті, що колись писали історію КПРС, нині пишуть про історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби писали добре і правду. Господь милостивий до всіх і може прощати кожного, хто кається…

-Так, тільки б каялись. А то ж досі багато хто не покаявся за комуністичні злочини.

-Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на свідому неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу. І знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях промовив, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри чекати я не міг. Хтось сказав, що перші десять років роботи ти працюєш на репутацію, а потім – репутація працює на тебе…

Якби тільки Івась знав, що ця його зустріч зі шкільним істориком буде остання…За кілька місяців Ростислав Петрович помер… Тепер щоразу, буваючи на сільському цвинтарі, Івась відвідує могили своїх вчителів  - Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. Останній на фото зі своєю незабутньою посмішкою, наче промовляє: «Ну, що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги…»….

Ні часу плин, ані дощі

Не зітруть споминів ніколи, -

Завжди щось коїться в душі,

Коли проходжу біля школи…

20 липня 2009 року.

І.

Задивлені у майбуття випускники школи, не цілком свідомі того, що цей «Останній дзвінок» і справді  ОСТАННІЙ у їхньому житті. Їхнє шкільне життя скінчилося…Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники…Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, оте невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань…  Останній дзвінок…Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів… Все наче перейшло в інший вимір і залишилося там назавжди… Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути…

ІІ.

Івасьова наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири роки. Батьки купили кілька гарних книжок з чудовими кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу розмалював кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку.  Коли Івасеві сповнилось шість років – мама взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив ніколи! Аж писок відкрив від здивування. Поки мама підбирала дещо для себе, Івась чемно стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як вона приймала і видавала книжки.

-Ти як називаєшся?  - спитала бібліотекарка Івася.

-Івась.

-А скільки тобі рочків?

-Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати?

-Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце.

-«БУКВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки – про Котигорошка, Івасика Телесика, Бабу-ягу…

Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама…

-Про що ви тут розмовляєте?  Ти був чемний?

-Дуже чемний – відповіла бібліотекарка. – Розповів мені, які він книжки читає вдома.

-Він любить читати, то правда…

-Можливо, щось підберете і для нього?

Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок  - одні для мами, інші – для Івася. Надалі мама завжди брала його до бібліотеки з собою.

ІІІ.

Коли Івась навчався в першому класі, вчителька з третього класу нерідко заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він показав її учням, як треба читати. Особливо важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Вчителька третього «Б» Марія Василівна не раз залишала Михайлика після уроків, вмовляла батьків записати його до групи продовженого дня… Але з того нічого не виходило. Якось вони кілька разів підряд читали одне оповідання…

-Маріє Василівно, ви не переживайте, – промовив Михайлик до вчительки. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.

-Та як не переживати, ми вже десятий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах…

-Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».

-Давай, ще раз, починай з початку…

-Маріє Василівно, я після школи і так не піду далі вчитися…

-Але ти мусиш якось школу закінчити.

-Я після восьмого класу піду до колгоспу.

-І що будеш там робити?

-Там є коні…. Буду фірманом. Колись вас підвезу!

-Ой, сину, сину…Читай.

Через десять літ, Марія Василівна якось йшла вулицею села. Її обігнав віз із кіньми.

-Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – посміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак… Вчителька відразу впізнала у ньому свого колишнього учня…

ІV.

Cеред однокласників Івась вирізнявся особливою педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі такого – шкодував форму і мешти, як наказувала мама. Коли він замащував штани, – і таке бувало, – дуже засмучувався. Але часом, йому хотілося бодай на годину стати шибеником…  Стримувався через силу…. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Не зчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл» або по іншому «одиницю».

В ті часи в полі чи на городі можна було легко знайти набої, які залишилися після другої світової війни. Цією справою особливо цікавився однокласник Івася – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку Ромко приніс до школи жменю набоїв від гвинтівки. В кожному класі стояла кахельна грубка. Перед одним з уроків, він кинув набої до грубки і хутко сів на своє місце у класі. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один…. Вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю!  Урок було зірвано…Викликали міліцію… «Винного» таки знайшли. Ромко вдома дістав від тата такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.

Одним з улюблених уроків Івася в початкових класах був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Можна було робити натиск і лінії виходили грубші або тонші. А ще зі старого пера вони робили «гостряк» з паперовим «стабілізатором» і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці.

Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Тому він бігав на великій перерві до пекарні – за двісті метрів від школи і купував там смажені пиріжки по 3 копійки,  – «з лівером» або «з повидлом». Пиріжки були гарячі, запашні! Тітка в білому халаті і з накрохмаленою білою хусткою на голові брала пиріжки з «бляшки» і простягала малому через вікно.  Яка то була смакота!  На заощаджені гроші Івась наприкінці місяця купував собі книжку в книгарні. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок протягом місяця. Або ж після школи йшли в якесь затишне місце і вигадували неймовірні історії.

Нерідко таким місцем був старий покинутий польський костел… Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і товстезні. Дах був перекритий черепицею. Одного разу вони вилізли по вузьких, закручених сходах на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, вони помітили невеликі віконця. Довгою палицею почали штуркати в одне віконець, аж допоки воно на впало просто їм під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі скла.

V.

В «старших класах» Івась познайомився з новими вчителями, деякі з котрих були справді колоритними постатями. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович.  Високий на зріст, «не худий», із сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і з відстані метра кидав на стіл шкільний журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав журнал, і оглядаючи учнів, казав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і «бекали-мекали» коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливський ніж з ручкою, зробленою з ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:

- Зараз буду з вас шкіру знімати, ледарі.

Матвій Кіндратович був затятим мисливцем і рибалкою. Він страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що урок хімії у школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством.  Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію.  Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.

-Ходіть но ледарі сюди…

-А чому ледарі?

-Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.

-То ви нас навчіть!

-Сідайте коло мене, але не поруч, а метрів за п’ять. Закидайте вудки. Тільки не шуміть, бо рибу сполохаєте.

За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.

-То ви, напевно, на щось особливе ловите, – кажуть хлопці.

-Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша…

Минула ще година  ¬– результат той самий, Кіндратович витягує рибу за рибою, а хлопці – дивляться і облизуються.

-Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги…

З усіх уроків в «старших класах» Івась найбільше любив історію і географію.  Історик Ростислав Петрович завжди ходив в темному костюмі з краваткою і мав в руках старий, потертий портфель. у класі він виймав з портфеля таку саму стару папку, розв’язував її і викладав на стіл листки, списані авторучкою почерком, який міг розібрати хіба що він сам і помітками на полях. Підручником з історії в класі він не користувався.

- Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам скажу те, чого в підручнику немає.  Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – пригодиться.

Помічаючи, що під час уроку хтось  займається сторонніми справами і не слухає його, Ростислав Петрович робив учневі зауваження і казав: «Хочеш бавитися – то бався, а хочеш вчитися – вчися!»

Слухати Ростислава Петровича було дуже цікаво. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика.  Навіть важкий предмет можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить свій предмет і хоче привити учням любов до нього. Власне, самі такі вчителі і залишаються в нашій пам’яті до кінця життя…

VI.

Минуло п’ятнадцять літ… По закінченню школи Івась вступив на історичний факультет Львівського університету, захистив кандидацьку дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта він зі студентами їздив в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їхній шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його… Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав до села…

-А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити…Сідай…

-Доброго дня, Ростиславе Петровичу. Дізнався про вашу хворобу… Як ви почуваєтеся?

-Дякую, не зовсім добре, але і не зовсім погано….Я тішуся, що ти вибрав фах історика. Історія – то така цікава річ…

-Став істориком завдяки вам . Це щира правда…

-Ну, трохи в цьому є моя заслуга, але також і твоя праця…

-То ви вже не працюєте?

-Вже рік, як вдома…Переніс операцію на горлі…Бачиш, маю дірку на шиї, важко говорити…

-Співчуваю…Я часто згадую про вас… Нині відкрили доступ до раніше таємних архівів. Тут непочатий край роботи – на всіх вистачить …

-По доброму заздрю тобі, Іване… Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час… Але, знаєш, за чим я шкодую найбільше?

-За роботою?

-Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні, купувати і читати нові книжки… Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг «пристосуватися» до нових обставин. Ті, що колись писали історію КПРС, нині пишуть про історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби писали добре і правду. Господь милостивий до всіх і може прощати кожного, хто кається…

-Так, тільки б каялись. А то ж досі багато хто не покаявся за комуністичні злочини.

-Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на свідому неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу. І знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях промовив, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри я й не міг чекати. Хтось сказав, що перші десять років роботи ти працюєш на репутацію, а потім – репутація працює на тебе…

Якби тільки Івась знав, що ця його зустріч зі шкільним істориком буде остання…За кілька місяців Ростислав Петрович помер… Тепер щоразу, буваючи на сільському цвинтарі, Івась відвідує могили своїх вчителів  - Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. Останній на фото зі своєю незабутньою посмішкою, наче промовляє: «Ну, що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги…»….

Ні часу плин, ані дощі

Не зітруть споминів ніколи, -

Завжди щось коїться в душі,

Коли проходжу біля школи…

20 липня 2009 року.

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

 

СПРАВЖНЄ КОХАННЯ

80 річна Варійчиха жила самітно, у старій як і вона сама хаті, поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями і вишнями. Влітку її обійстя здалеку нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру доброти і спокою…

Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей хати. Виноград випнувся на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця… Трава в саду сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки  Варійчихи…

Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха назвала екзотичними іменами, почутими з телевізора  - Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово  Варійчиха чула майже не щоразу під час телевізійної реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Взагалі то вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася до сусіда – він працював у місті. Якось взимку той зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха симпатичне чорненьке створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про який мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха  з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок.

Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось говорити…

Мало хто з молодших односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.

Весь нинішній скарб Варійчихи ¬– старий фотоальбом з вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія П.Куліша 1908 року…Перші сторінки Біблії були списані дрібним каліграфічним почерком – дата народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.

Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По тій Біблії він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат Варійчихи вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, як наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка…

Чоловік Варійчихи помер дуже давно – захворів в польській тюрмі на сухоти. «За Польщі» тутешні галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість клімату. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так як нині. Казали: «помер на середину», а що там було точно – ніхто не знав.

Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві – парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Варійчиха вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися під час відвідин нею разом з дівчатами з «Союзу українок» Львова… Одружилися за рік…Жили добре, любилися…Тільки їхнє щастя було надто коротким… За участь в ОУН, чоловік потрапив до в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер.  З його смертю для неї немов сонце зайшло за хмару…Почорніла, змарніла…Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим… І таку мала тугу за ним, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили сльозами і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле…Навіть діти не милі… Подай мені бодай якийсь знак…Так мені тяжко….» За якусь мить над нею низько пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли…

Минули роки…Діти повиростали… Син Варійчихи, повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село.  Одного дня вона несподівано для себе отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди до табору не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, про твою посмішку, про твої лагідні очі…»… Тремтячими руками вона тримала листа…Коліна підкосилися… «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло…»  Вона вже давно жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися. Вона завжди любила тільки одного Івана…

Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у тому Сибіру теж не солодко не давала їй спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа… Їхнє листування тривало кілька років… За той час доля завдала їй ще кілька важких ударів…У віці 27 років одружений син Варійчихи раптово захворів. За півроку в нього віднялися ноги, а ще за кілька місяців його залишила дружина. Варійчиха забрала сина до себе. Через два роки так само раптово захворіла її незаміжня донька і теж злягла… Двоє хворих дітей в одній хаті – то було велике випробування для матері. А ще – господарка і городи, з чогось треба було жити? Ніхто ніколи не чув від неї нарікання чи докору… Вона молилася тільки про одне – щоб Господь дав їй сили опікуватися дітьми зараз, а по її смерті не залишив їх самих… Першим помер син… Через два роки – донька…

Минуло ще кілька довгих і важких літ…Листи від Василя продовжували надходити, хоч не і так часто… Потім листування припинилось взагалі… Варійчиха написала Василеві кілька листів, але відповіді на них так і не отримала. Пізніше виявилось, що йому заборонили листуватись. Після табору Василь жив на поселенні за Уралом. Згодом йому дозволили повернутись на Україну, але не на Галичину, а на Чернігівщину.

Поштарка йшла саме повз Варійчину хату, коли та порала на подвір’ї…

-Тітко Маріє – вам лист!

-А, то ти Наталю…Та хто там ще може мені старій писати…

-З Чернігівської області…

-Я там нікого не маю… Може хтось помилився?

-Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні». Беріть…

То був лист від Василя… На той час йому вже виповнилося 75 літ, а їй 70.  Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1990 року, і то не свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті мешкали чужі люди… 1991 року Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Варійчиха поділилася змістом телеграми з сусідкою Яриною…

-Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя… Кохає він тебе… Ціле життя кохає… Казали люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж… 25 літ відсидів в Сибіру…Подумати тільки…Ціле життя там минуло…Поїдь до нього, поїдь…Хто знає скільки йому ще лишилося…

-Та як я поїду? В мене господарка… Та я вже роками ніде не їздила, подивися на мене, я сама ледве ходжу…

-Я скажу своєму синові – він тебе завезе машиною.

-Та навіщо той клопіт…

Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці…

-Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!

-А, ти, Степане? Що сталося?

-Мама казала, щоб я завіз вас на Львівщину.

-Ти сам не маєш часу, а ще я…

-Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з відрядження і взяв «відгул».

-То що просто зараз збиратися?

-Я заїду за вами через годину…

Варійчиха витягнула з шафи вишиту блюзку і хустину…Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся…Ніяк не могла зібратися з думками… Боляче закололо в серці…Шукала лист з адресою Василя… «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй…»

-Тітко Маріє, ви готові?  - гукнув Степан з подвір’я.

-Вже йду…

-Ви свого вовкодава припніть, на всякий випадок, а то вчора мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку.

-Ото гаспиди, Господи, прости. І що їм бідний пес зробив?

-Дуже гавкав на них – певно йому не сподобалася їхня самогонка 

-Зараз, припну Кредита…

Їхали кілька годин… Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Інколи пасажири думають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони цілу дорогу щось балакають. А йому треба зосередитися і слідкувати за дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися кількома словами, але ж не розтуляти писок годинами.

Село розташовувалось під горою…Поруч – річка. Вони зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, який сидів на лавці при дорозі…

-Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків?  - запитав Степан незнайомця.

-Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?

-Того, в якого мешкає  Василь Сиротюк.

-Той що приїхав з Чернігівської області? Він живе у Павла Павлюка.

-Ясно…

-Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта хата…Там коло брами калина росте…

-Дякую…

-А ви хто йому будете?

-…Родина з Тернопільщини…

-Він дуже слабий… Позавчора доктора викликали з району…

Авто спинилося коло брами, поруч якої росла калина…Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Степан і Варійчиха підійшли до дверей і постукали.

-Є хто вдома?

З середини хтось перекрутив ключ і відчинив двері.

-Добрий день.

-Добрий…

-Вибачте, тут живе Павло Павлюк?

-Так, а ви, перепрошую, хто йому? – з хати вийшов чоловік років сорока п’яти.

-У вас мешкає Василь Сиротюк. Ми, власне, до нього…Ось ця пані – до нього…А я привіз її машиною.

-Пан Василь дуже слабий… Зараз я його спитаю…Що йому сказати?

-Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.

Через кілька хвилин чоловік повернувся…

-Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте на лавці під хатою, я допоможу йому зодягнутися і закличу вас.

Здається, минула ціла вічність з того часу, як незнайомець пішов до хати, а Варійчиха зі Степаном чекали на подвір’ї на зустріч з Василем Сиротюком…Відчинилися двері і на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці, який спирався на паличку, а під другу руку його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах…Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза…

-Маріє!

-Василю…

-Видиш, що з мене лишилося… Не можу повірити, що бачу тебе…

-Ой, Василю…

-Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте…

Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи з вишитими рушниками.

-Знаєш, Маріє, який нині день?

-Певно ні…

-Мені вісімдесят п’ять… Я таки тебе дочекався…Дякувати Богові…

-Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз мене…

-Андрію, накрий стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості у світі!

-То так і не оженився?

-Чекав на тебе…І дочекався…Нащо мені хтось другий, як є ти.

-Та я ж… Іван…

-Я знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його… Але ти була в мене весь час перед очима, в моїм серці всі ті довгі роки у таборі… То ж не гріх – кохати тебе, так як я  кохав? Я був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко…

-Василю…

Хлопці випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити… Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли…Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі…Дивлячись на цих двох сивочолих людей, життя яких минуло в таких неймовірних випробуваннях і стражданнях, Степан зрозумів, що цей день був найкращим днем в його житті. Він ніколи ні на мить не пошкодував, що поїхав туди – невідоме і далеке село, в котрому він збагнув, що таке справжнє кохання… Кохання, яке може відібрати тільки смерть…

16 липня 2009

80 річна Варійчиха жила самітно, у старій як і вона сама хаті, поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями і вишнями. Влітку її обійстя здалеку нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру доброти і спокою…

Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей хати. Виноград випнувся на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця… Трава в саду сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки  Варійчихи…

Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха назвала екзотичними іменами, почутими з телевізора  - Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово  Варійчиха чула майже не щоразу під час телевізійної реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Взагалі то вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася до сусіда – він працював у місті. Якось взимку той зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха симпатичне чорненьке створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про який мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха  з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок.

Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось говорити…

Мало хто з молодших односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.

Весь нинішній скарб Варійчихи ¬– старий фотоальбом з вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія П.Куліша 1908 року…Перші сторінки Біблії були списані дрібним каліграфічним почерком – дата народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.

Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По тій Біблії він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат Варійчихи вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, як наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка…

Чоловік Варійчихи помер дуже давно – захворів в польській тюрмі на сухоти. «За Польщі» тутешні галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість клімату. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так як нині. Казали: «помер на середину», а що там було точно – ніхто не знав.

Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві – парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Варійчиха вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися під час відвідин нею разом з дівчатами з «Союзу українок» Львова… Одружилися за рік…Жили добре, любилися…Тільки їхнє щастя було надто коротким… За участь в ОУН, чоловік потрапив до в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер.  З його смертю для неї немов сонце зайшло за хмару…Почорніла, змарніла…Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим… І таку мала тугу за ним, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили сльозами і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле…Навіть діти не милі… Подай мені бодай якийсь знак…Так мені тяжко….» За якусь мить над нею низько пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли…

Минули роки…Діти повиростали… Син Варійчихи, повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село.  Одного дня вона несподівано для себе отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди до табору не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, про твою посмішку, про твої лагідні очі…»… Тремтячими руками вона тримала листа…Коліна підкосилися… «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло…»  Вона вже давно жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися. Вона завжди любила тільки одного Івана…

Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у тому Сибіру теж не солодко не давала їй спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа… Їхнє листування тривало кілька років… За той час доля завдала їй ще кілька важких ударів…У віці 27 років одружений син Варійчихи раптово захворів. За півроку в нього віднялися ноги, а ще за кілька місяців його залишила дружина. Варійчиха забрала сина до себе. Через два роки так само раптово захворіла її незаміжня донька і теж злягла… Двоє хворих дітей в одній хаті – то було велике випробування для матері. А ще – господарка і городи, з чогось треба було жити? Ніхто ніколи не чув від неї нарікання чи докору… Вона молилася тільки про одне – щоб Господь дав їй сили опікуватися дітьми зараз, а по її смерті не залишив їх самих… Першим помер син… Через два роки – донька…

Минуло ще кілька довгих і важких літ…Листи від Василя продовжували надходити, хоч не і так часто… Потім листування припинилось взагалі… Варійчиха написала Василеві кілька листів, але відповіді на них так і не отримала. Пізніше виявилось, що йому заборонили листуватись. Після табору Василь жив на поселенні за Уралом. Згодом йому дозволили повернутись на Україну, але не на Галичину, а на Чернігівщину.

Поштарка йшла саме повз Варійчину хату, коли та порала на подвір’ї…

-Тітко Маріє – вам лист!

-А, то ти Наталю…Та хто там ще може мені старій писати…

-З Чернігівської області…

-Я там нікого не маю… Може хтось помилився?

-Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні». Беріть…

То був лист від Василя… На той час йому вже виповнилося 75 літ, а їй 70.  Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1990 року, і то не свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті мешкали чужі люди… 1991 року Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Варійчиха поділилася змістом телеграми з сусідкою Яриною…

-Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя… Кохає він тебе… Ціле життя кохає… Казали люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж… 25 літ відсидів в Сибіру…Подумати тільки…Ціле життя там минуло…Поїдь до нього, поїдь…Хто знає скільки йому ще лишилося…

-Та як я поїду? В мене господарка… Та я вже роками ніде не їздила, подивися на мене, я сама ледве ходжу…

-Я скажу своєму синові – він тебе завезе машиною.

-Та навіщо той клопіт…

Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці…

-Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!

-А, ти, Степане? Що сталося?

-Мама казала, щоб я завіз вас на Львівщину.

-Ти сам не маєш часу, а ще я…

-Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з відрядження і взяв «відгул».

-То що просто зараз збиратися?

-Я заїду за вами через годину…

Варійчиха витягнула з шафи вишиту блюзку і хустину…Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся…Ніяк не могла зібратися з думками… Боляче закололо в серці…Шукала лист з адресою Василя… «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй…»

-Тітко Маріє, ви готові?  - гукнув Степан з подвір’я.

-Вже йду…

-Ви свого вовкодава припніть, на всякий випадок, а то вчора мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку.

-Ото гаспиди, Господи, прости. І що їм бідний пес зробив?

-Дуже гавкав на них – певно йому не сподобалася їхня самогонка 

-Зараз, припну Кредита…

Їхали кілька годин… Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Інколи пасажири думають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони цілу дорогу щось балакають. А йому треба зосередитися і слідкувати за дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися кількома словами, але ж не розтуляти писок годинами.

Село розташовувалось під горою…Поруч – річка. Вони зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, який сидів на лавці при дорозі…

-Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків?  - запитав Степан незнайомця.

-Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?

-Того, в якого мешкає  Василь Сиротюк.

-Той що приїхав з Чернігівської області? Він живе у Павла Павлюка.

-Ясно…

-Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта хата…Там коло брами калина росте…

-Дякую…

-А ви хто йому будете?

-…Родина з Тернопільщини…

-Він дуже слабий… Позавчора доктора викликали з району…

Авто спинилося коло брами, поруч якої росла калина…Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Степан і Варійчиха підійшли до дверей і постукали.

-Є хто вдома?

З середини хтось перекрутив ключ і відчинив двері.

-Добрий день.

-Добрий…

-Вибачте, тут живе Павло Павлюк?

-Так, а ви, перепрошую, хто йому? – з хати вийшов чоловік років сорока п’яти.

-У вас мешкає Василь Сиротюк. Ми, власне, до нього…Ось ця пані – до нього…А я привіз її машиною.

-Пан Василь дуже слабий… Зараз я його спитаю…Що йому сказати?

-Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.

Через кілька хвилин чоловік повернувся…

-Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте на лавці під хатою, я допоможу йому зодягнутися і закличу вас.

Здається, минула ціла вічність з того часу, як незнайомець пішов до хати, а Варійчиха зі Степаном чекали на подвір’ї на зустріч з Василем Сиротюком…Відчинилися двері і на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці, який спирався на паличку, а під другу руку його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах…Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза…

-Маріє!

-Василю…

-Видиш, що з мене лишилося… Не можу повірити, що бачу тебе…

-Ой, Василю…

-Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте…

Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи з вишитими рушниками.

-Знаєш, Маріє, який нині день?

-Певно ні…

-Мені вісімдесят п’ять… Я таки тебе дочекався…Дякувати Богові…

-Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз мене…

-Андрію, накрий стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості у світі!

-То так і не оженився?

-Чекав на тебе…І дочекався…Нащо мені хтось другий, як є ти.

-Та я ж… Іван…

-Я знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його… Але ти була в мене весь час перед очима, в моїм серці всі ті довгі роки у таборі… То ж не гріх – кохати тебе, так як я  кохав? Я був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко…

-Василю…

Хлопці випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити… Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли…Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі…Дивлячись на цих двох сивочолих людей, життя яких минуло в таких неймовірних випробуваннях і стражданнях, Степан зрозумів, що цей день був найкращим днем в його житті. Він ніколи ні на мить не пошкодував, що поїхав туди – невідоме і далеке село, в котрому він збагнув, що таке справжнє кохання… Кохання, яке може відібрати тільки смерть…

16 липня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

 

ЗЕМЛЯКИ

І.

Коли життя засилає людину десь далеко від рідного дому – з нею трапляються цікаві речі. Ідеш собі, приміром, Лондоном, аж тут назустріч Іван з сусідньої вулиці з твого села. Або потрапляєш до Одеси – у ній ти «ні бе, ні ме, ні кукуріку», не знаєщ, що тут до чого, ¬– аж ось біля оперного натикаєшся на однокласницю Марійку. Вона влаштовує тобі надзвичайну екскурсію містом, допомагає влаштуватись в недорогому готелі і Одеса вже не здається тобі такою «нерідною». Або стоїш собі в черзі в Сумах, а перед тобою  чолов’яга. Роздивляєшся, – а то Микола, знайомий. Купуєте пива і раків, і до опівночі спілкуєтесь в заводському гуртожитку. Життя цікаве своїми непередбаченими ситуаціями…

ІІ.
Йшов 1986 рік… Щойно припинилися нескінченні похорони генсеків і членів Політбюро КПРС, котрі вмирали з якоюсь загадковою періодичністю. Замість одних старих, вибирали інших – також старих. Було очевидно, що «нові старі» теж довго не протягнуть. Думалося: «Вибрали б, нарешті, когось молодшого, щоб цей довічний траур скінчився».
Магазини нагадували нещодавно завершені об’єкти – полиці порожні, з цінниками неіснуючих продуктів і товарів. Щоб купити пачку масла – треба було займати чергу коло дванадцятої години ночі і стояти до ранку. Стояли по черзі всі члени сім’ї – взимку було особливо важко. Перед відкриттям магазину приводили дітей – на малолітніх давали додаткову пачку масла…

ІІІ.
Віктор працював на заводі світлотехнічної апаратури. Їхня «фабрика» була відома на весь «Союз». Проектували і виготовляли промислові і побутові світильники, апаратуру для «воєнки». Заводські світильники були встановлені в мовзолеї Леніна у Москві, в московському метро, на стадіонах, де 1980 року відбулися змагання учасників світової спортивної Олімпіади. 1979 року Віктора «побрили» у вояки і він потрапив під Москву. Їхній полк було залучено до охорони під час проведення Олімпіади. Власне, Віктор бачив Олімпіаду… «з кущів» – їх порозставляли по об’єктах з «калашами» . Часом перед початком футбольних матчів їх привозили на стадіон для перевірки об’єкту на безпеку – треба було нишпорити між лавками і шукати підозрілі пакунки, закладені «диверсантами». Так Віктор назбирав собі колекцію олімпійських квитків, значків і багато іншої всячини.

Найбільше враження на Віктора в Москві справили три речі – біде, кінні перегони і похорон Висоцького. Періодично під час чергування їх допроваджували до громадських туалетів – «по справі». Якось їхній «ЗИЛ» зупинився поруч з високим будинком. Комвзводу скомандував: «Десять хвилин на туалет. Туалет на першому поверсі». У великому, обкладеному плиткою приміщенні знаходилось кілька кабінок. Посередині Віктор побачив низький, незвичайної конструкції унітаз з кількома краниками. Стало цікаво. Він відкрутив один з краників і цівка води потрапила йому в обличчя. Що за чудасія! Хлопці зайшлися реготом
–Що, помився?
–Що то за біда така?
–Не біда, а «біде», ти що, ніколи не бачив? Ти де виріс?
–Та виріс в селі, але живу у місті? Однак такого ще не бачив
–То спеціально для жінок, зрозумів?
–А-ааа, тепер ясно

Після туалету «ЗИЛ» повіз їх за місто. Дорогою сталася пригода в чисто армійському стилі Уявіть собі колону з кількох військових машин, попереду якої – офіцерський «газик». Колона під’їздить до роздоріжжя, на якому треба перетнути трамвайну колію. З іншого боку наближається трамвай. Аж тут з офіцерського «газика» лунає: «Водій трамваю, візьміть праворуч!» І так тричі! Колія ж пряма! Вояки у Вікторовому «ЗИЛ»ові зайшлися сміхом, що мало не повипадали з кузова

Про смерть Висоцького Віктор дізнався на ранковому шикуванні полку. Замполіт повідомив про підвищену готовність у зв’язку зі смертю Висоцького і можливими порушеннями громадського порядку. Десь там, у центрі міста, біля Таганки зібрався люд, але Віктор з хлопцями тільки чули про це. Короткий репортаж побачили по телебаченню лише за кілька днів. Віктор сам грав на гитарі і знав чимало пісень Висоцького. Та хто їх тоді не знав!

Треба сказати, що гитара чимало допомогла Віктору у війську. «Дембелям» подобалися пісні. Якось він почув, як хтось з хлопців «мордує» інструмент, попросив гитару і виконав кілька популярних пісень. Його оточив гурт вояків, а «дембелі» почали замовляти пісні одна за одною. Концерт тривав майже годину.
-Ну, ти пацан, даєш? Де грав?
-Вдома на танцях, в будинку культури.
-А «Альошкіну любов» знаєш?
-Звичайно!
-Ану давай, збацай.
Згодом, концерти після відбою стали для Віктора звичною річчю. «Дембелі» брали його з собою до якоїсь «каптьорки», замовляли пісні, пригощали смаженою картоплею і вином.
-Ти, пацан, кажи, якщо хтось ображатиме, гаразд?
-Гаразд
За півроку Віктор знайшов у військовій частині кількох музикантів і організував ВІА. Виступали перед вояками полку, в підшефних організаціях – колгоспах, школах. Отримали подяку від командування.

Третім відкриттям під час Олімпіади для Віктора стали кінні перегони. Малим хлопцем він часто гостював у свого двоюрідного брата в сусідньому селі. Братів дід був сільським конюхом. Хлопці пасли коней, гнали табун до річки, влаштовували перегони. З того часу коні посіли в житті Віктора особливе місце. Та й хіба можна не любити таке Боже створіння! Кінь – то справжній шедевр природи! В кого зі створінь ще знайдеш такі очі? Ну хіба що в корови. Або як він ніжно бере своїми губами скоринку хліба з твоєї долоні? Як фиркає… Як дивиться тобі вслід, коли ти йдеш зі стайні додому… Неможливо уявити собі красу довкілля без коней. Віктор був переконаний у цьому. І, напевно, не він один.
І ось – кінні перегони на Олімпіаді в Москві. Віктор стояв на варті в кущах довкола іподрому і спостерігав за змаганнями. Нічого подібного він досі не бачив. Загнані до сьомого поту коні хрипіли, наче благали про допомогу. Наприкінці перегонів вони харкали кров’ю, їхні очі робилися червоними і великими, сповненими страху і були зовсім не подібними на очі тих коней, яких Віктор знав з дитинства. До них підбігали з відром холодної води і виливали її під хвости. Віктор не міг на це дивитися…

ІV.

Після війська Віктор повернувся на попереднє місце роботи… Настали важкі часи…1986 року з кількома хлопцями він вирішив податися до далеких країв на заробітки. Так тоді називали віддалені регіони «Союзу» – Тюмень, Сургут, Далекий Схід, Казахстан. Вирішили поїхати в Сургут. Бригади українців-нафтовиків курсували туди постійно. Їх привозили і відвозили – з Івано-Франківщини, Львівщини. Тернопільщини. Вдома роботи не було, а на Півночі можна було заробити – платили добре, доплачували також «північні» – за важкі умови праці.
Сконтактувалися зі знайомими, придбали квитки і вирушили в дорогу…Спершу на Москву, а звідтіля – до Сургуту.

Так сталося, що на той час, їхніх знайомих в Сургуті не було – в них саме розпочалася відпустка і вони з родинами поїхали до Криму на відпочинок. Віктор з хлопцями вирішили шукати роботу самостійно. Ночували в однокімнатній квартирі знайомого. На підлозі…Їх було п’ятеро, а ліжок – лише два. Вдень вирушали на пошуки роботи, а ввечері обмінювалися інформацією. За кілька днів гроші закінчилися. Хлопці спорожнили також холодильник знайомого.

Одного дня Віктор, після пошуків роботи, повертався до помешкання знайомого… В животі голосно буркотіло від голоду. Перед очима стояли мамині пампушки з гречкою і зеленою цибулькою, вареники зі сметаною, гарячий борщ…В кишені залишилося кілька копійок. Віктор вийняв їх і почав рахувати – трохи бракувало на буханець хліба. За рогом був хлібний магазин. Через кілька метрів ніздрі залоскотав запах свіжого хліба…Віктор зайшов до магазину…В черзі за хлібом стояло понад двадцятеро людей. Він підійшов до прилавку довідатись про ціну… Бракувало п’ять копійок на буханець. Йшов в кінець черги і заглядав людям в очі… Раптом помітив знайоме обличчя! «Так-так-так…Думай, де ти його бачив? Звідки ти його знаєш?». Незнайомець був зростом метр вісімдесят, міцної статури… «Думай, думай». В голові промайнула думка: «Невже Петро з Йосипівки? Та ні, не може бути? Чому б це йому тут тинятися після військового училища? Він мав би зараз десь літати на своїх «мігах»? Віктор придивився до не знайомця ще раз – «Та ні, таки Петро».
-Я вибачаюсь, ви часом не Петро? – спитав Віктор незнайомця.
-А ти хто такий?
-Ви Петро Климчук з Йосипівки!
-З якої ще Йосипівки? – незнайомець підозріло дивився на Віктора.
-Я приїздив до своєї тітки в Йосипівку в третьому класі і ми з тобою їздили на лижах, пам’ятаєш? Твій тато працював у школі, так?
-Щось я тебе не пригадую…
-Ти тоді підвернув ногу і я допомагав тобі дошкандибати додому. Твоя мама нас пригощала чаєм з вишневим варенням…
Погляд незнайомця потеплішав…
-Починаю пригадувати…
-Ну….
-Мені згодом тітка розповідала, що ти закінчив військове училище і служив під Ленінградом.
-Було діло…
-А ти що тут…
-Та ось хочу купити хліба, а бракує п’ять копійок…
-Значить так, зараз купимо хліба і гайда до мене додому…
-Та я тут не сам, з хлопцями…Нас п’ятеро.
-Давай, бери хлопців і приходьте до мене. Ось моя візитівка, там є домашня адреса.

За дві години Віктор з хлопцями були в Петровім помешканні. Три просторі кімнати, чудові меблі, відеомагнітофон… Телевізор «SONY».
-Хлопці, візьміть з холодильника пиво, а я поставлю воду на пельмені.
-А ти що, холостякуєш?
-Ні, мої поїхали до батьків…
-То як ти опинився в Сургуті? Де твої літаки?
-Літаки літають…Без мене
-А що так?
-Пішов на «дембель» за станом здоров’я. Друзі допомогли з роботою. Працюю тут в одній фірмі головним інженером.
-Ого!
-Я б сам тебе не впізнав…
-Та і я заледве впізнав тебе. Дивлюся – Петро чи не Петро? Ти ж в дитинстві був невисокий на зріст, а тут – під два метри.
-Це я в училищі витягнувся – фізпідготовка і таке інше… А ви як сюди потрапили?
-Приїхали «за довгим рублем» Вдома роботи нема, сам знаєш, які нині часи.
-Ну і як, щось вже підшукали?
-Поки що ні, вже тиждень тиняємось, шукаємо. Нам знайомі обіцяли допомогти, але вони зараз загоряють на морі.
-Що вмієте робити?
-Мурувати, класти плитку, працювати з деревом.
-У нас на фірмі збираються відкривати дочірнє підприємство – потрібні будуть такі спеціалісти. Може спробуєте в нас попрацювати?
-Без слів! Ще й в руку поцілуємо!
-Значиться так, завтра прийдете до мене на роботу і там про все поговоримо. Адреса є у візитівці. А тепер розливай пиво…Я за хвилю буду…

Те, що сталося далі, для голодних шлунків Віктора і його супутників уявити було неможливо. Петро з’явився з підносом в руках, на якому стояв трилітровий бутель з чорної ікрою і великий кусень масла…
-Ну ти даєш, Петре! Хочеш, щоб ми вмерли від цієї розкоші?
-Беріть хліб, масло, кладіть ікру або їжте ложками, якщо хочете.
-Петре, та це ж варварство – їсти ікру ложками!
-Пригощайтесь, хлопці… Ми ж земляки…

V.

Заробітки Віктора затяглися на двадцять років… Вони з хлопцями змінили кілька місць роботи. Спершу працювали в Петра. Потім його підвищили і він виїхав до іншого міста. Згодом Віктор «назбирав» трохи грошей і відкрив своє підприємство. Придбав квартиру, авто. Іншим хлопцям пощастило менше, дехто повернувся додому. Місцева українська громада вибрала Віктора головою українського культурного товариства «Червона калина». Він часто долучався до організації виступів відомих українських співаків і музикантів. Так склалася доля, що чимало українців «осіли» тут, одружилися, як то кажуть «кинули якір»…

Кілька разів Віктор допомагав хлопцям, які приїздили з його рідного міста на заробітки. Він ніколи не забуває, як двадцять літ тому його, голодного і змарнілого, «пригрів» земляк з тітчиної Йосипівки і нагодував пельменями і чорною ікрою Таке не забувається…

30 червня 2009 року

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

 

ЖИТТЯ ЯК ВОНО Є…

Вісімдесятирічна Марія Степанівна має на диво добру пам’ять. Може розповідати годинами. Її життя варте пера класика. Народилася після першої світової війни, пережила другу світову. Три роки була «остарбайтером» в Австрії. Їй випала нелегка доля. Залишилася вдовою з трьома дітьми на руках…

-Нас у батьків було п’ятеро – троє хлопців і дві доньки. Знаєте, яке те сільське життя колись було?…Зранку до смерканку на полі, господарка…Я змалечку допомагала батькам. Любила працювати. Тато їздив до Америки на заробітки, привіз трохи грошей, купив коней, корову, поставив хату. Потім прийшли «совіти» і назвали тата «куркулем». Сестру вивезли до Сибіру. Вернулася – жити нема де, з хати зробили магазин. Ледве добилася однокімнатної квартири…
-А що то за книжечки у вас на підвіконні? – запитую.
-Молитовники. Я без молитви ні на крок. Тільки дякуючи Господеві змогла вижити і перейшла через таке, що най Бог боронить комусь пережити…

Беру до рук одну з книжок і гортаю пожовклі,з порваними краями сторінки…
-Тут такі сторінки, що невдовзі порозсипаються…
-Та я вже їх кілька разів клеїла…Знаєте, скільки я молитов знаю напам’ять?
-Скільки?
-Вистачить на кілька годин. Часом вночі не сплю і молюся… Більше тими молитвами, котрі знаю з дитинства. Я малою мала дуже добру пам’ять. Нині вже забуваюся… Як зіб’юся – мушу починати молитву з самого початку…
-Хто це вас навчив стількох молитов?
-Чула м від мами… Моя мама була дуже побожна…Де не йшла – читала молитву – в хаті, на полі, всюди. А я прислухалася і запам’ятовувала. Якось, коли вже всі спали, я бачила як мама стояла на колінах перед образом і щось шепотіла. Я питала її: «Мамо, що ви там шепочете?», а вона відповідала: «Молюся – за себе, за тебе, за тата, за всіх вас…».

До Марії Степанівни жінки часто ходять за порадами. Життєва мудрість допомагає їй дати добру пораду. Вона може сказати в лице якусь не зовсім приємну річ, але то правда. Правда не всім до вподоби. Правда буває різка і жорстока…На те вона і правда.

-Я ще малою могла «вгадувати»… Якось копались мо з мамою город, – мені тоді було сім літ, – і я кажу до мами: «Завтра будуть голосно дзвонити всі дзвони – в нашім селі і в другім селі коло нас». Мама подивилася на мене і каже: «Що тобі до голови зайшло?». На другий день рано голосно дзвонять дзвони. Виявилося – помер Пілсудський.
-З вами страшно говорити, – посміхаюся. Можете дізнатися, хто що думає
-Та де там. Я просто відчуваю яка людина є – добра чи зла.

Зачіпаємо нинішню політику, ситуацію в країні і світі. Добралися і до естради…
-Де би хто колись подумав, що таке буде робитися, – це Марія Степанівна так критично відгукується про наших «зірок».
-Пороздягалися геть чисто, крутять з…ми, ноги голі. Вже більше нема що виставити – все видко.
-Знаєте, як їх називають? – кажу, – «Співаючі панталони».
-То правда… «Безголосі безсоромники».

Мені відразу пригадався вислів Бернарда Шоу з тих часів, коли жінки носили довгі, майже до самої землі плаття: «Нинішня мода позбавляє уяву чоловіка будь-якої поживи». Уявляєте! А що б Шоу сказав сьогодні?
Ми ще довго обговорюємо сьогоденні проблеми в пісенному жанрі, моді, культурі, поведінці… Тут є про що побалакати.

-Я ж також колись співала – каже Марія Степанівна, – в церковному хорі першим голосом. Співала скрізь – вдома, в полі…Якщо маєте час – розкажу вам одну історію…
-Так, прошу, було б цікаво послухати.

Я вмощуюсь зручніше у кріслі і налаштовуюсь на слухання.
-То було під час війни. Німці почали вивозити наших людей на роботу до Німеччини та інших країв. Вивезли багатьох, здебільшого молодих, тих хто міг працювати. Я потрапила до Австрії, під Відень, до «бауера»…Він мав поле, худобу. Робились мо здебільшого в него, а як було треба – в інших «бауерів» по сусідству. Садили, пололи, збирали, пасли худобу, прибирали в домах. Наш «бауер» деколи присилав до роботи своїх дочок, мав дві. В них ручки були біленькі, не то що в мене – посідані, з мозолями. Після роботи вони мастили їх кремами – шанувалися. Не скажу, що мені було зле. «Бауер» був добрим чоловіком, хоч і суворим. Але не всі були такі як він…
-А як щодо мови?
-За три роки роботи я навчилася німецької мови. Навіть співала м їхніх пісень. Часом, як ми робили в полі, я починала співати…Я була кмітлива дівчина… Гадала м собі: «Трохи поспіваю. Вони послухають, а я відпочину від роботи».
-І що, вам за це не перепадало?
-Ні. Люди слухали, а потім навіть плескали. Я дуже любила співати «Місяць на небі».
-А як ви повернулися додому? Як люди верталися?
-Німці відступали, прийшли «червоні». Про це не люблять казати, але «червоні» також не були “ангелами” – знущалися – розпорювали австрійцям і німцям животи, ґвалтували, грабували обійстя. Я сховалася в льосі з вином – в «бауера» був винний льох з великими діжками вина. «Червоні» зайшли до льоху і почали стріляти по тих діжках. Вино заливало підлогу. Невдовзі воно сягнуло мені до пояса. Я простояла у зимному вині кілька годин, застудила ноги і нирки… Але мені ще пощастило, бо лишилася жива. Траплялося, що «червоні» кидали до винних льохів гранати і тоді там вже ніхто вижити не міг.

-Не було бажання залишитися в Австрії?
-Чого не було, було…Багато людей лишалося. Боялися вертатися додому. Дівчата виходили заміж. За якийсь час «совіти», щоб заохотити людей повертатися, почали агітацію. Поширювали листівки і газети зі статтями про солодке життя на батьківщині, визволеній від німців. По війні всі жили тяжко….Звичайно, додому хотілося. До батьків, друзів…
-Я чув, що і в ті важкі часи у німців був порядок…
-Їх так навчили. Ще як йшла війна, чоловік якось повіз фірою здавати зерно. Він працював у «бауера». Приїхав додому, віддав господареві документи. Той заглянув і знайшов помилку – замість зданих п’яти мішків зерна було записано сім – той, що приймав, помилився. То «бауер» післав чоловіка назад, щоб той повідомив про помилку і привіз добрі документи. Або якось з фіри випав мішок з мукою. На другий день чоловік вернувся на ту саму дорогу і мішок знайшов – хтось навіть накрив його від дощу…
-Коли німці «брали» Київ – в місті почалися грабунки магазинів. Крали все підряд. Влади не було – всі виїхали, ще й міст підірвали, щоб німці не наздогнали. Німці, коли вступили до міста, наказали награбоване повернути. Кількох людей розстріляли. Порядок навели, але невдовзі серед населення почався голод, а потім – Бабин яр…
-Так… Хіба війна – то на добре? Може комусь одному добре, а людям – біда і горе.
-Маріє Степанівно, а чому нині такий безлад? Хіба у нас руки не з того місця ростуть?
-Ладу немає, то правда…Але люди самі винні…То ж не чужі, як Україна стала незалежна, в нашім селі розікрали корівник до нитки, а свої. Якби ви чули як бідна худоба ревіла…Голодна, аж ребра видко. Ще живих корів тягнули шнурками на забій дорогою. А скільки здохло! Або хто наш клуб розібрав, повитягав вікна? Чужі? Тільки свої. А як були поля бур’яном позаростали! Ще й досі деякі роками неорані стоять…Така земля – можна на хліб мастити!
- Мені один чех, що приїздив до нас, сказав: «У вас ще довго ладу не буде. Треба змінити щось тут і тут» – при цьому він показав пальцем на голову і на серце.
-То не дарма Мойсей водив людей пустелею сорок років…І нам треба не менше, щоб дочекатися ліпшого. Я не доживу, але може хоч онуки доживуть?

Дорогою додому розмірковую про нашу з Марією Степанівною розмову… Ловлю себе на думці, що ота життєва мудрість простих людей часом вартує значно більше від наших університетів, бо немає кращого університету, ніж саме життя. А сорок років для кращого життя певно таки не вистачить… Хоч, з іншого боку – яке воно має бути – те «краще життя»? Бо, якщо думати, що нинішнє нічого не варте, – не буде для чого жити… Життя є таким як є… Воно в кожного – одне. Кожен ранок сповнений надій і сподівань. І як кажуть – «краще там, де нас нема»… А ми є там, де ми живемо, де мучимось сумнівами і сподіваємось на краще, де розчаровуємось, кохаємо, страждаємо, мріємо і відходимо до вічності… Я вірю, що ми будемо – тільки б молилися за нас наші матері…

24 червня 2009р

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.

 

МИХАЙЛО НА БІЛОМУ КОНІ

Тієї осені перший сніг випав рано…Лапатий, радше схожий на пір’я, аніж на сніг, він нечутно лягав на сільські городи, вулиці, поля… Від цього видовища навколишня тиша робилася ще тихішою, сповненою загостреного передчуття тривоги…

Спершись на підвіконня, дев’ятирічний Петрусь дивився крізь шибку на сніг – «За кілька днів можна буде витягнути зі стодоли санчата і помчати з гори коло хати. Ще б трохи морозу, щоб сніг не розтанув…».
-Петрусю, ходи но сюди! – гукає батько до малого, відволікаючи його від солодких мрій.
-Підеш до вуйка Степана. Не до хати, а на подвір’я.
-Але там вже два дні, як нікого нема – відповідає Петрусь.
-То не твоя справа. Походиш довкола хати, буцім курей шукаєш і спробуєш заглянути через вікно досередини.
-Що, вже йти?
-За півгодини. Піди, наїшся бараболь з кислим молоком, мама щойно зварила. І вдягнися тепло.

Посмакувавши бараболею, Петрусь зодягнувся і пошкандибав до сусідової хати. Тут недалеко, якихось двісті метрів від них, в кінці вулиці. Йшов, оглядаючись на свої сліди і думав: «От якби я міг літати! Тоді б ніхто не бачив моїх слідів і не знав, де я йду? Хоч би пес вуйка Степана був прив’язаний. Він мене знає, але я його все одно боюся – великий, як теля. Мама каже, що пес малих дітей не чіпає».

За кілька хвилин Петрусь вже біля хвіртки хати вуйка Степана. Заглянув через шпару у хвіртці на подвір’я: «Пса не видно. Дивно – нема нікого. І де вони всі поділися?»
-Ціп-ціп-ціп – малий ходить по подвір’ї і довкола хати. Тато казав, якщо хтось спитає, говорити, що шукаю своїх курей.

Обійшов хлів і стодолу. Зайшов за хату зі сторони саду і, обвівши очима сад, відчув на собі чийсь погляд. Повернувся в бік вікна і помітив голову у військовому картузі, такому як у тих «совітів», що позавчора приїхали до села на машині. Потім пішов на город і, вийшовши на дорогу з іншого боку, щодуху помчав додому.
-Тату, там хтось є – захекавшись, Петрусь розповідає батькові про пригоду.
-Ти бачив когось в хаті?
-Так… Недовго… Але бачив…Одного…Чи є ще хтось – не знаю…Мав на голові картуз, такий як у тих, що позавчора приїхали.
-Ти не помилився?
-Ні, на власні очі бачив…
-Стули писок і нікому нічого не розказуй, зрозумів?
-Ага…

Вечоріло…Сніг падав далі…Петрусів батько вдягнув кожуха і пішов городами до «Глухого кута» – так в селі називали вулицю коло старого цвинтара.
-Слава Ісусу Христу.
-Слава навіки.
-Малий вдень ходив до Степанової хати…
-І що там?
-Там «совіти». Влаштували пастку…
-Так, то зле… «Грім» з жінкою і Михайлом вже другий день не виходять з криївки. І попередити їх нема як…Зле…
-Може «совіти» завтра заберуться?
-Мусимо чекати, іншого вибору нема…

Криївка була на самому Степановому подвір’ї, поруч з хатою. Замаскований вхід до неї заходився у стодолі. Люк був закритий мішком з землею і камінням, а зверху присипаний соломою. Повстанці переховувалися тут в зимну пору. Як ставало тепліше – перебиралися до криївки у лісі. Два дні тому Степана заарештували енкаведисти – хтось навів. Він не встиг попередити своїх і передати їм харчі.
-Степан мовчить вже другий день, що будемо робити хлопці?
-Галю, там ще щось лишилося з їди?
-Буханець хліба і кусень сала…
-Нині ще переб’ємось, а завтра?…
-Треба перебиратися до лісу…
-Якби то знаття, що зі Степаном сталося?
-Хлопці, вночі треба звідси забиратися…

Після опівночі Михайло відриває люк і вони вибираються догори. Ніч видалася місячна…На подвір’ї нема нікого. Вікна в хаті не світяться. Найближчий шлях до лісу – через сад. Доведеться йти попід хату. Пригинаючись, Михайло побіг до хати. Все спокійно. Дав знак рукою «Громові». Той, тримаючи дружину за руку, побіг в бік саду. Раптом тишу розірвала автоматна черга. Енкаведисти в хаті помітили втікачів і відкрили вогонь з вікна.
-Галю, тікай хутко, я поможу Михайлові…
-Я без тебе не піду…
-Тікай! Інакше всі тут ляжемо…
Михайло підкрався до іншого вікна і жбурнув до хати гранату. Пролунав вибух. Все стихло…
-Мерщій до лісу!

За півгодини дісталися до криївки у лісі.
-Нікого не зачепило, слава Богові…
-Перечекаємо до ранку, а там подивимось…
-Добре, що ще нема сильного морозу…
-Маємо кілька кожухів, бараболю, пшоно.
-Завтра наберемо води з джерела.
-Добраніч…
Михайло закриває очі… «За кілька днів – «Михайла». Це улюблене свято бабці Марії. Коли на «Михайла» падає сніг, бабця каже: «Михайло їде на білому коні, – буде файна зима!». Так-так, здається він так їде цього разу…На «Михайла» бабця готує щось смачне…Таких голубців з гречкою ніхто не вміє робити. А який в неї виходить капусняк!…Ну все, досить, бо не засну…»

-Михайле, вставай, – «Грім» будить хлопця, торкаючись плеча.
-Котра година?
-Шоста ранку. Піди до джерела за водою, Галя нам приготує сніданок.
Михайло вибирається з-під теплого кожуха. Бере кілька німецьких «фляг» на воду, автомат і йде до джерела. Обережно підносить люк криївки і дивиться довкола – все «чисто», можна виходити. Джерело розташоване неподалік, на сусідньому пагорбі. Від нього невеликий потічок тече в долину… Дерева притрушені першим снігом, дрімають, ледь похитуючи верхівками…

-Вчора вночі була стрілянина на Степановім подвір’ї – каже Петрусів батько.
-Якось би дізнатися що до чого?
-Скоро дізнаємось…Господи, спаси і помилуй…
-Може наші якось вибралися?
-Дав би Бог…
За кілька годин до Степанової хати прибувають дві вантажівки з енкаведистами.
-Лєйтєнант, возьмі бойцов і посмотрі вокруг хорошенько, должни отстаться слєди…
-Слушаюсь, товаріщ капітан.
-Да нє топчітесь как лошаді, а то всє слєди унєчтожітє. Поакуратнєй. Пятєро нашіх положілі, гади! Два дня сідєлі в засадє!
-Товаріщ капітан, в саду нашлі слєди – вєдут к лєсу. По всєму відно іх било троє.
-Собірай бойцов і бистро по слєдам за німі! Догонім! Давай!

Михайло якраз закінчив набирати воду біля джерела і піднісся. З пагорбу було добре видно село. Раптом він помітив групу вояків, які бігли до лісу. «Отак, рознюхали…» Кинувши погляд на землю, він все зрозумів – від Степанової хати аж до криївки було видно їхні сліди… Після їхньої втечі сніг падати перестав, а сліди залишилися. Він щодуху помчав до криївки – «Треба встигнути попередити своїх?»
-«Громе», нас знайшли… По слідах…Сніг підвів…
-Вибирайтеся звідси з Галею, я вас прикрию…
-Михайле…
-Хутко забирайтеся!
-Слава Україні…
-Героям слава…Біжіть…

Троє закривавлених тіл лежали під сільрадою близько тижня. Для страху…Енкаведисти заставляли людей йти дивитися на них, спостерігаючи за їхньою поведінкою. Треба було заціпити зуби і триматися, щоб не пустити сльозу. Тих, кого запідозрили, потім допитували. Траплялося, що матері мусіли «не впізнавати» своїх дітей, щоб не постраждала вся родина. Але витримували не всі…То понад людські сили…

Знову випав лапатий сніг… Срібним чистим килимом він накрив тихі сільські вулиці, Степанове подвір’я, сад, пагорб довкола криївки у лісі і плями крові за кілька десятків метрів від неї… «Святий Михайло» таки приїхав на білому коні…

22 червня 2009

Послухати новелу у виконанні автора можна тут.